Популярний російський письменник Володимир Войнович розповів про своє дитинство в колгоспі, життя в комунальній квартирі та завершення трилогії про солдата Чонкіна, пишуть izveatia.ru.
— Ваш батько був журналістом з непростою долею. Його репресували, потім він повернувся, пішов на фронт, і вам довелося досить рано взяти на себе обов’язки по утриманню родини...
— Сказати, що я утримував родину, мабуть, буде перебір. Я частково звільнив сім’ю від обов’язку годувати мене. Коли мій батько вже після поранення повернувся, і він, і мати працювали, але так мало заробляли, що і я пішов у колгосп. Звісно, цей досвід мені потім у літературі став у пригоді. Водночас я постійно шкодував, що не здобув освіту. Мені її завжди бракувало, я це завжди відчував і зараз відчуваю. Деякі прогалини я вдало приховую, але я завжди хотів вчитися й майже ніколи не мав такої можливості.
— Але ж ви вступили до Педагогічного інституту...
— Вступив. Але я ж у нормальній школі закінчив лише один клас до війни. У другому й третьому я практично не вчився — в одному й другому по декілька днів. У четвертому вчився в сільській школі — взимку два місяці. У результаті я закінчив перший, четвертий, шостий, сьомий і десятий класи, причому три останні — у вечірній школі, без відриву від виробництва. А потім я півтора року вчився в Педінституті, але, по-перше, я вже був одружений, по-друге, поринув у свою писанину, думав тільки про це. Тож на лекції не ходив, а коли ходив — не слухав.
— Кинули інститут і поїхали до Казахстану, на цілину?
— Дурниці це! Десь хтось написав, що я недовчився в інституті й поїхав підіймати цілину. Я що, ідіот, чи що? Напишіть, будь ласка, дуже прошу. А то ця дурість повторюється з одного тексту в інший. З цілиною так було: коли я закінчив перший курс, нас добровільно-примусово туди погнали. Я пропрацював там три місяці. Мені це, до речі, потім стало у пригоді. Після чого я повернувся, бачу — вчитися в мене не виходить, мені треба гроші заробляти. Попросив академічну відпустку — мені не дали, і я тоді просто так пішов на роботу до Радіокомітету.
— А ви, коли вступали до інституту, не думали про те, що вам сім’ю годувати треба?
— Авжеж, мені тоді, напевно, не варто було одружуватися. Я приїхав до Москви з провінції робити літературну кар’єру. У мене не було знайомих, становище моє було важке, а цим я його ще загострив. Цей шлюб тривав вісім років. Потім я закохався в іншу жінку і з нею прожив сорок років.
— Як вас, який не довчився, взяли до Радіокомітету?
— Я, звісно, завжди плутав дієприкметник з дієприслівником, але писав грамотно. Крім того, через якийсь час я написав пісню «Я верю, друзья, караваны ракет...» І мене вже ні за що не хотіли відпускати.
— Коли з’явилася ця пісня, що стала мало не гімном космонавтів, ви усвідомили: ось, нарешті, сталося те, заради чого ви приїхали до Москви?
— Певною мірою. До цього я страшенно бідував. У мене вже була дружина й дочка. Ми жили в комунальній квартирі, і коли моя дружина скаржилася, що в нас блощиці, сусідка казала: «Звідки в них блощиці? Це в мене блощиці — в мене ж меблі». Коли я був вільний, я вдома, лежачи на животі, писав вірші. Вона подеколи зазирала, бачила, що я лежу, й казала: «Усе лежить і лежить — хворий, чи що?» А тут я влаштувався на роботу, почав отримувати тисячу карбованців на місяць, тобто сто новими грошима, й майже одразу почав писати пісні. Прибутки мої зросли багаторазово. І сусідка почала казати: «Пальто дружині купив, собі купив, учора телевізер, як скриня, проніс...» Я тоді їй на зло купив мотоцикла й поставив його в коридорі перед її дверима... На цьому мотоциклі я їздив, доки не купив перший автомобіль — горбатий «Запорожець». Тоді я друкувався в «Новом мире», де теж платили, але скромно. А тут я отримав гонорар у кіно. Я купив цей неновий автомобіль і приїхав у «Новый мир». А там редакція ставилася до авторів неначе робила послугу. Побачивши мене на автомобілі, вони обурилися. «Як, — кажуть, — ми йому допомагаємо, а він автомобілі купує!». І повторювали це на всі лади. Я розсердився й сказав, що не на їхні гроші купував.
Потім я поїхав на південь і залишив машину на дачі у письменника Володимира Тендрякова. До нього прийшов Твардовський. Вони випивали, заговорили про мене. Твардовський почав казати: от ми його друкуємо, допомагаємо йому, а він автомобілі купує... Потім Тендряков пішов його проводжати. Проходячи повз «Запорожця», Твардовський здивовано запитав: «А це що таке?». Тендряков відповів: «А це автомобіль Войновича». Твардовський оглянув його з усіх боків, стусонув ногою, засміявся й сказав: «Ну, якщо це — автомобіль, тоді гаразд». Так що він мені вибачив.
— На початку 60-х ви починаєте публікувати в «Новом мире» прозу. Чому ви припинили писати вірші?
— Коли я писав вірші, я весь час хотів писати прозу. Вірші в мене вже виходили, а проза ще ні, але я весь час робив спроби. І я собі сказав: щойно реалізую себе як прозаїк, кину писати вірші. І я їх кинув і після цього 25 років не писав.
— А чому знову до них повернулися?
— Випадково. 9 травня 1985 року до мене в село Штокдорф під Мюнхеном раптом без будь-якого попередження завітав Булат Окуджава. Приїхав і сказав: «Можна я в тебе поживу?» А я тоді жив в еміграції, у відриві від батьківщини, від друзів, від близьких. Я був дуже зворушений його приїздом і тим, що він пробув у мене деякий час, незважаючи на те, що міг мати через це неприємності. Які потім і сталися — але не дуже великі. Коли він поїхав, я, схвильований його візитом, ходив, бурмотів вірші Пушкіна «Мой первый друг, мой друг бесценный...», а потім раптом написав пародію на Окуджаву. Тепер я пишу один-два вірші на рік.
— Після публікації в «Новом мире» оповідання «Ми тут живемо» вас поставили в один ряд iз Аксьоновим, Гладіліним, Владімовим, Кузнецовим. Ви спілкувалися?
— Ми спілкувалися, але ділилися за своїми уподобаннями. Аксьонов і Гладілін вчилися більше на західній літературі. А, скажімо, Владімов, я, молодий Козаков, Георгій Семенов йшли від російської літератури. Читали російських класиків, дивилися, як вони поводилися зі словом, й самі намагалися — кожний у міру своїх здібностей.
— Ви на кого орієнтувалися?
— Я не наслідував нікого, але з дитинства любив Гоголя. Чехова я полюбив пізніше, але як автора не «Смерті чиновника», а «Розповіді невідомої людини», «У яру». Пушкіна-прозаїка я завжди тримав у голові. Я «Капітанську дочку», напевно, перечитував разів з 50.
— Милувалися його «швидкою» прозою майже без прикметників: «Вітер завив, пішов дрібний сніг і раптом лапатий; здійнялася завірюха...»?
— Такі речі мене й зараз приваблюють, хоч я пишу набагато багатослівніше. Я, швидше, пишу в гоголівській традиції або в чеховській. Для мене завжди дуже важливий початок — він має бути афористичним, парадоксальним.
— А коли вас називають сатириком, ви як до цього ставитеся?
— Я з цим не дуже погоджуюся. У нас вважається, що якщо сатира, то неодмінно смішно. Але, як відомо, Пушкін дуже засумував, коли прочитав Гоголя. От на НТБ були «Ляльки» — це політична сатира.
— Незадовго до ювілею ви закінчили трилогію про Чонкіна, й там стоїть присвячення вашій дружині Світлані. Наскільки я знаю, вона допомогла вам закінчити книжку.
— Це правда. Коли моя друга дружина Ірина, з якою я прожив сорок років, померла, а помирала вона довго, важко, це тривало чотири роки, після її смерті я був абсолютно розбитий і навіть не міг мріяти про те, аби щось істотне написати. Я писав подеколи якусь публіцистику, що не потребує великих зусиль. І раптом я зустрів Світлану, яка оточила мене не просто турботою, а теплом. Я підбадьорився, мені знову захотілося жити, писати. Мені навіть почали казати, що з тексту не відчувається, що мені 75 років. Я повернувся в той стан, коли починав. Я знову підхоплююся вночі, чого давно зі мною не траплялося, вмикаю комп’ютер або хапаю кулькову ручку й щось пишу. І все це завдяки Світлані...
ДОВІДКА «Дня»
ВОЙНОВИЧ Володимир Миколайович народився 1932 року. Його оповідання «Ми тут живемо» (1961), надруковане в часописі «Новый мир», висунуло автора до лав «талановитих молодих прозаїків» (Тендряков). Оповідання «Ким я міг би стати» («Хочу бути чесним») (1963) і повість «Два товариша» (1967) були інсценовані й мали великий успіх. З 1963 р. Войнович писав роман «Життя й надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна». Продовження цього роману «Претендент на престол» з’явилося 1970 року. Після опублікування «Пригод Чонкіна» за кордоном на письменника почалися гоніння. У лютому 1974 року його було виключено з членів СП СРСР. 1980 року Войнович виїхав до ФРН. 1982 року ним було створено роман-фантасмагорія «Москва 2042», де булозображене «прекрасне далеке», а комуністичну систему, підкоряючись іронічному перу автора, було доведено до абсурду. 1989 р. він повернувся на Батьківщину. Мешкає в Москві (наїздами — в Мюнхені (Німеччина). Завдяки «Чонкіну» та «Москві» Войнович стає найбільшим російським сучасним письменником сатиричного напрямку.
