Нещодавно «День» розповідав про чудову експозицію «Зустріч», що її демонстрували у львівській галереї «Велес». Цей показ справді був унікальним, бо поєднував роботи надзвичайно талановитих людей — художника-сценографа, народного художника України, впродовж багатьох років — головного художника Львівської опери Євгена Лисика та його доньки — керамістки Анни Лисик.
Відразу ж варто додати кілька штрихів до мистецької історії цієї родини.
Попри те, що Євген Микитович Лисик помер 30 років тому, вистави досі виходять у його декораціях. А мама Анни, Оксана Кузьмівна Зінченко, вже понад 30 років — художник по костюмах Львівського театру опери і балету. Щодо самої Анни, то мистецтвознавці вважають її представником найвищого класу майстрів кераміки.
Також наведу фрагмент однієї своєї розмови з провідним керамологом, професором Львівської академії мистецтв, доктором мистецтвознавства, членом-кореспондентом Національної академії мистецтв України Орестом ГОЛУБЦЕМ, котрий мені розповів таке: «Колись я перевозив роботи керамістів до Мюнхена на виставку, і німецькі митники не хотіли пропускати твори Ані Лисик через кордон — мовляв, це не є сучасні праці! Дали дозвіл тільки після того, як я показав їм свою книжку «Львівська кераміка», де висвітлюється розвиток львівської школи кераміки з 1940-х по 1980-ті роки і де твори Ані описані та сфотографовані».
У професії вона — понад 30 років. Вважає себе геть не публічною людиною. Неговірка. І дуже сердиться, коли чує на свою адресу компліменти на кшталт «митець найвищого ґатунку».
Про вибір фаху, кераміку в Україні і світі, кумирів у професії і не тільки — далі у розмові з Анною Лисик. А перші слова художниці у нашій бесіді чомусь мене не здивували...
«ТІЛЬКИ КЕРАМІКА»
— Можу сказати, що кераміка є для мене життям, — говорить художниця. — Ще я дуже люблю рослини, люблю тварин. А так... Тільки кераміка. Я людина самотня, і все своє життя віддаю кераміці. А з чого все починалося? Та з дитинства. Колись не було інтернету, в якому тепер діти сидять з ранку до ночі. То ми щось робили руками. Тим паче, що й іграшок багато не було. Щось ліпили, клеїли. Хлопці навіть пробували відливати солдатиків і танки. А ми, дівчата, ляльок ліпили. Потім десь довідалися, що їх можна ліпити з глини. То десь глини собі накопали на подвір’ї. І от з неї почали спочатку намиста собі робити, а потім і ляльок. А потім... Це вже було в підлітковому віці. На щастя, тоді діти ще ходили до музеїв. Ми з товаришкою пішли до Музею етнографії на виставку кераміки. Досі пам’ятаю своє душевне потрясіння: «Я хочу тільки це! Я хочу тим займатися. Все!». Ну отак.
— Тобто вагань стосовно того, куди піти вчитися після закінчення школи, не було?
— Вагання були, тому що я думала піти в поліграфічний інститут. Це був вплив тата і його чудових рисунків. Я теж малювала. Живописом якось не вдавалося мені займатися. А графіку я дуже любила, і тато схиляв мене до поліграфічного. Казав: «Нащо тобі кераміка, для чого це взагалі потрібно?». Але мені все ж більше хотілося займатися керамікою. Рік працювала, вчилася на підготовчих курсах і брала уроки у Карла Звіринського (художник та педагог, що вчив видатних митців нашого часу З. Флинту, А. Бокотея, О. Мінька, Л. Медведя, Р. Петрука, І. Марчука, Б. Сойку та ін. — Т.К.). Потім вступила до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, на відділення кераміки. Продовженням навчання вважаю роботу на Кераміко-скульптурній фабриці — у художників, які там працювали.
— А тато не переймався тим, що ви знехтували його порадами? Не був проти того, що ви все ж таки вчитеся на кераміці?
— Ні. Він не був такою людиною, яка щось примушувала робити, диктувала умови. Це у мене були сумніви стосовно того, чи правильно я обрала фах, чи є я є здібною до того. На що батько сказав мені: творчість — це єдине, що дає свободу в житті. В цьому він мене переконав. І дуже я шкодую за тим, що батько моєї творчості і не побачив — надто рано пішов з життя.
КЕРАМІКА В УКРАЇНІ І СВІТІ
— На ваш погляд, яким зараз є стан декоративної кераміки в Україні? Чи можна говорити про школи, певну спадкоємність?
— Я думаю, школи ніякої не існує. Мені здається, що тепер і у світі така ж тенденція. Кожен займається індивідуально, щось шукає особисте. Якщо хтось себе знаходить, то й працює в оригінальній манері. В тому і цікавість. Я озвучую суто своє міркування на це питання. Бо є людиною доволі невиїзною. І не маю можливості широко відслідковувати ці процеси. Щодо України, то варто говорити про Опішню. А так... Нема шкіл.
— А у світі кераміка популярна?
— Так. Судячи з того, що я бачу в Інтернеті, а там — багато всього. Кераміки — море! Якої завгодно — від кітчу, примітиву, до неймовірних, фантастичних речей, дуже досконало технічно зроблених. Глина, на мою думку, — вічний матеріал. Поки вона існує, з неї будуть щось робити. Цей матеріал має дуже великі можливості. З нього можна зробити що завгодно. Він — колосальний! На жаль, молодь не дуже хоче глиною займатися — всі хочуть легшого життя.
— А вам ніколи не спадало на думку викладати?
— Ні. А чого я можу навчити, якщо кожного разу сама мучуся? Мені це дуже тяжко дається. Часом і не доходить до мене, як і що можна зробити. А коли вже зробила, то думаю, що й по-іншому могла це зробити. То чого мучилася? (Сміється). Тому й говорю, що не маю морального права викладати. Крім того, я не є такою публічною людиною, щоби мені цього хотілося.
«Я Є ТАКА, ЯК Є»
— Чи є майстер, роботи якого вважаєте взірцевими?
— Так. Це колишня львів’янка Інна Туманова-Єршова. Вона представниця старшого покоління. І я завжди любила її кераміку.
— Говорила стосовно вашої творчості з професорами Львівської академії мистецтв — Орестом Голубцем та Романом Яцівим, і вони наголошували мені на неповторності ваших творів — і в пластиці, і в тих розписах, що ви їх накладаєте на свої рукотвори. Але чи завжди розуміє публіка, що ви хотіли донести тим чи іншим твором?
— У творчості завжди так є. І про батькові роботи часто говорили таке, що волосся дибки... Якщо я є поруч з певною людиною, котра намагається зчитати ці мої знаки, то я їй можу підказати. Але ж не переконуватиму ні в чому! Кожен, напевно, бачить те, що хоче бачити. Бо якихось знаків спеціальних зашифрованих у мене нема. Я є така, як є. І не прагну нічого змінювати. А в мистецтві є таке поняття, як речі, котрі живуть своїм життям.
— Доволі часто, відвідуючи виставки, звертаю увагу на те, що художники, а особливо ті, що працюють в абстрактній манері, не підписують своїх творів. А ви?
— І я колись не підписувала. А тепер галеристи просять це робити. Хоча я часто забуваю це зробити.
— Може, несподіване запитання... Який орган чуттєвіший у кераміста: очі чи руки?
— Душа має бути.
— Кому ви першими показуєте свої роботи?
— Це мої колеги, з котрими працюю в майстерні. Така «внутрішня цензура». Всяке можна почути. Й одразу (Сміється).
— Чи вплинув карантин на процес творчості?
— Та особливо — ні. Бо в мене робота — сидиш, та й робиш. Єдине... Не можна було на виставки ходити, бо їх не було. Тому самоізоляції стало ще більше. Я думаю, що згодом воно вплине на якийсь матеріальний стан речей. Бо зараз це ще не встиглося. І невідомо, як ситуація надалі розвиватиметься. Напевно, ще триватиме й триватиме. Тому й кажу: відчуємо, напевно, пізніше.
— Чи є у вас певні терміни виконання певної роботи? Чи нема таких термінів? І від чого це у вас залежить?
— Я не можу сказати, що сіла і зробила. Є в мене поняття «сезонність праці». Влітку здебільшого стараюся щось зліпити, а потім доробляю. Ще щось лишається з минулого року... Тому й не можу сказати, скільки часу роблю одну річ. А часто буває так, що я просто не знаю, як це закінчити. Тому робота стоїть, поки не прийде якась думка... А часом робиться швидко. А часом перепалюєш кілька разів. І ще: є більш складні речі, менш складні — це теж має значення.
МОТИВАЦІЯ
— Колись, багато років тому, ви мені казали, що дуже надихаєтеся природою...
— Це залишилося зі мною. Шукаю якийсь зелений куточок, щоби там походити. Якби не було зелені, не могла б нічого робити. Дуже це люблю. Ми з сусідами спромоглися відвоювати шматочок території біля дому, де мали зробити стоянку для автомобілів. У нас тепер там багато чого. Зокрема — троянди.
— Також ви колись розповідали про любов до собак.
— Так. Є у нас з мамою собака — Мона. Як Мона Ліза. (Сміється). Безпородна. Ми не планувати її брати, але так вийшло. Вона досить велика і їй 12 років.
— А не буває такого, що нема настрою працювати? Бодай з огляду на те, що ви вже багато років у професії?
— Я не можу сказати, що мені фах набрид. Просто виникають обставини зовнішні, через які зникає настрій працювати. Доводиться весь час пропускати через внутрішні фільтри негатив, який є довкола. Бо часом він так забиває... Повинен бути хороший настрій, щоби можна було творити, працювати. А останнім часом дуже мало причин для такого хорошого настрою. І це — найгірше! Наприклад, дуже псується настрій у мене, коли бачу, що рубають у нас здорові дерева. От для чого це робиться? Оце та щось подібне вганяє мене у жахливу депресію, коли з’являється відчуття непотрібності всього того, що робиш. Як можна працювати, якщо такий жах довкола! Це дуже погіршує емоційний стан. Хоча є й інші обставини, пов’язані, зокрема, зі станом мого здоров’я, коли я не можу працювати. Отоді відчуваю себе як звір у клітці! Мені найгірше, коли я хочу щось зробити, а через об’єктивні обставини — не можу!..
