Про те, яким був фундатор театру світової слави на сцені та в житті, розповів «Дню» його онук — Ігор Кропивницький. На жаль, багато чого з життя Марка Лукича нині позабуте, а дещо наразі просто невідоме. У середині XIХ століття драматургія і театр перебували у глибокій кризі, обумовленій передусім колоніальною політикою російського царизму, спрямованою на знищення будь-яких проявів духовності українців. Згадаймо факт закриття 1817 р. Київської академії — першого і єдиного вищого навчального закладу в Україні, сумнозвісний Валуєвський циркуляр від 1863 р., спрямований на обмеження функціонування в суспільстві української мови, так званий Емський указ Олександра II у 1876 р., яким заборонявся український театр, тощо.
Як зауважував Іван Франко: «На початку 1880-років несподівано з’явився справжній український театр, склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, склалася трупа, яка збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві та Петербурзі, де публіка мала нагоду бачити найкращих артистів світової слави». Незважаючи на всі труднощі та перешкоди, театр Кропивницького зумів тоді стати у ряд кращих національних театральних шкіл Європи.
Створений Марком Кропивницьким, в умовах жорстокого національного гніту, професійний театр упродовж багатьох років був одним iз головних джерел культурного відродження уярмленої нації, особливо якщо зважити на те, що більшість наших співвітчизників була в ті часи неписьменною і не мала змоги читати чудові поезії й оповідання Тараса Шевченка, Марко Вовчок, Івана Франка, інших українських письменників. Театр М. Л. Кропивницького дав не лише неабиякий поштовх для подальшого розвитку української культури, а й відіграв визначну суспільно-політичну роль в житті українців, став однією з важливих духовних підвалин, на яких через багато десятиліть потому було побудовано незалежну Українську державу.
Марку Лукичу належить найпочесніше місце у плеяді видатних діячів демократичної культури кінця XIХ — початку ХХ століть. Кропивницький — яскрава особистість. Він був наділений унікальною різнобічною обдарованістю: не тільки класик драматургії, геніальний актор, режисер-реформатор, засновник театру світової слави, а й відомий поет, композитор, диригент, співак, перекладач; не лише талановитий організатор і керівник театру, а й чудовий педагог, який відшукував у народі таланти і копіткою працею виховував iз них майстрів професійної сцени. Він до того ж був чудовим майстром слова, палким публіцистом, який міг захопити своїми виступами слухачів, піонером реалістичного художньо-декоративного мистецтва, засновником театру для дітей, єдиного на той час на теренах всієї російської імперії.
Як продовжувач традицій великого Кобзаря, Марко Кропивницький, відчуваючи загрозу зникнення українського етносу, небезпеку розчинення його в панівної російській нації, усе життя своє присвятив боротьбі за духовне визволення української нації. Засобами мистецтва, як драматург і актор, палким мистецьким словом він пробуджував національну свідомість народу, закликав його зберігати і відстоювати свої культурні надбання.
Театр Кропивницького був тоді справжнім джерелом української культури. До складу цього колективу увійшли такі відомі в майбутньому майстри української сцени: М. Заньковецька, М. Садовський, Л. Линицька, П.Саксаганський, І. Карпенко-Карий, Г. Затиркевич, М. Садовська-Барілотті. То були найкращі акторські сили українського народу, з яких Кропивницький виплекав славнозвісних зірок світової сцени. Не дарма сучасники називали його Батьком українського театру.
За своє довге сценічне життя Кропивницький зіграв більше 500 ролей українського, російського і західноєвропейського репертуару. Це були справжні шедеври, в яких великий актор сягав глибини розкриття і розуміння сценічного образу. Він прагнув, щоб його побачили і почули в найвіддаленіших куточках країни.
«Відчувалось, що на кону не тільки неабияка художня сила, а людина, яка воістину кохається у своєму рідному національному мистецтві, на сцені виступає один з головних і кращих діячів в українському театрі, окраса і гордість його», — так високо відгукувалась про Кропивницького тогочасна критика.
Іван Франко зазначав: «Такої чистої, блискучої всіма блесками поезії і гумору народної мови не у многих писателів лучиться побачити. Широкою струєю пливе та мова в драмах Кропивницького, автор, очевидно, сам знає свій «дар слова» і любується переливами його чудесних красок і блесків. Пісні, жарти, приказки, вигадки, мов перли-самоцвіти, сиплються безкінечною многотою».
Кропивницький народив на Україні «професійне театральне лицедійство — театр». 400 років тому створив те саме у Великій Британії Вільям Шекспір, якого там високо вшановано і увінчано з державною гідністю. Україна має право не менше пишатись своїм першовідкривачем, своїм генієм, як Англія своїм, і вшановувати його на державному рівні. Як свідчить історія — театр Кропивницького став смолоскипом непокори імператорству, валуївщині, яка не посміла задушити театральну справу на Україні, в цьому сенсі то була історична, революційна місія, місія подвигу Кропивницького. Марко Лукич був справжнім лідером нації тих буремних для України часів, був на вістрі епохи. Преса Петербурга, столиці тодішньої Російської імперії, де гастролював тоді театр, називала Кропивницького «Сонцем України», вважала його після народного поета Тараса Шевченка найбільш улюбленим і популярним чоловіком.
Митець у своїх творах виступав новатором жанру соціально-психологічної драми, сучасна преса порівнювала їх з шедеврами світової літератури. У час найтемніших реакційних днів, серед гонитви на все самобутнє, театр Кропивницького проповідував Україну, її риси, її історію, її побут, її мелодійну мову. Вистави театру корифеїв у Петербурзі були тоді явищем винятковим — то було насправді презентацією української культури і викликало гарячі симпатії демократичного російського глядача, набуло гучної слави. Тогочасна преса відзначала, що «українці під режисурою Кропивницького на багато років випередили Художній театр Станіславського».
Драматургія Кропивницького генетичними узами пов’язана з фольклором, а також iз кращими зразками української класичної літератури, зокрема, з творчістю І.Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Гоголя. У ній вельми відчутні також традиції таких світових майстрів слова, як В. Шекспір, Ж.-Б. Мольєр, О. де Бальзак, О. Грибоєдов, О. Пушкін, О. Островський, Л. Толстой.
Вражає величезна, творчоорганізаційна робота, яку провадив Марко Кропивницький упродовж багатьох років, його титанічна енергія, відданість справі творення театру як могутнього засобу просвіти простих людей.
«Не можна забувати, — згадує Софія Тобілевич, — що той потрійний труд, який виконував Марко Лукич, бувши одночасно драматургом, артистом, режисером і вчителем цілого гуртка молодих акторів, що цей труд вимагав нелюдських сил, надзвичайного напруження енергії, нервів і здоров’я. Усі актори, яким він допомагав оволодіти технікою гри на сцені, всі його учні, не виключаючи Садовського та Саксаганського, були закохані в Марка Лукича як в артиста, режисера і великої душі людину».
Подвижницькою, творчою є і громадська діяльність М. Л. Кропивницького. «В Україні моїй милій і далі нема ні школи народної, ні журналів, і далі українську мову висміюють, не визнають, намагаються знищити...За віщо це. За віщо? Невже за те, що предки наші встелили кістьми і полили своєю кров’ю той край, який називається благословенним і благодатним і який приєднався до спорідненого народу, як рівний до рівного? Образливо, боляче, тяжко!... Не сила більше терпіти гніт глуму, ганьбу поневолення духовного і морального, мовчати перед брутальним зневаженням загальнолюдських прав, елементарної справедливості. Пора зрівняти українське слово в усіх правах з російським, бо тільки рідна мова, не обмежена цензурою, дає можливість застосовувати пригноблені сили з користю і успіхом на благо рідної Вітчизни», — так звертався М.Кропивницький до тих, кому була дорога доля українського народу.
Варто згадати один яскравий епізод iз біографії митця. Коли імператор Олександр II, у захопленні від акторської майстерності Кропивницького, під час гастролей театру в Петербурзі запропонував йому грати в Імператорському театрі, що давало йому змогу жити безтурботно і заможно, Марко Лукич рішуче відмовився: «Не потрібно мені ні срібла, ні золота, ні слави, ні пошанівок... Зрадити моєму народові, піти у найми тут «власть предержащим», які мову нашу не визнають, хочуть знищити?! Ніколи! Краще буду працювати на користь милій моїй Україні на повну, Богом дану мені силу, а там вже нехай цінують все, що я залишив»....
Не зважаючи на всі політичні й цензурні утиски з боку царського режиму, Марко Кропивницький мужньо долав усі перешкоди. Він вірив, що прийде час, коли творцями і господарями рідного краю стануть оспівані ним люди чесної і вільної праці, які заживуть повнокровним духовним і заможним життям. «Переживаємо ми такі часи, що ніби удвоє швидче живеться, ніж вперше жилося, і аж страшно робиться, як подумаєш, що не доживеш до того моменту, коли Правда гукне до Кривди: «Годі тобі, паскудо, на покуті сидіти і мед-вино пити, геть од порога, туди, де ти мене примушувала довгі віки стояти. І сяде Правда на покуті, сяде цупко і кріпко... Ох, Господи милосердний, допоможи хоч разочок дихнути вільним повітрям свободи, почути вільний спів «Марсельєзи».
Такі палкі слова проголошував Кропивницький, хоча за ним було встановлено таємний поліцейський нагляд і чатувала постійна загроза арешту. Та його величезна популярність і любов народу щоразу боронила Марка Лукича від ув’язнення. Устами героїв своїх п’єс, таких, як «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж паук», «Дай серцю волю, заведе в неволю, «Олеся», «Замулені джерела», «По ревізії», «Скрутна доба«(всього 44 п’єси), він проголошував протест проти соціальної несправедливості, викриваючи з пристрастю сатирика жорстокість, сваволю поміщиків. Не дарма царські сатрапи раз у раз забороняли твори драматурга, намагаючись витравити з його доробку все правдиве, та зламати нестримну волю мужнього митця. До речі, видатний російський художник Ілля Рєпін зобразив Марка Кропивницького керманичем козацького човна, що наперекір стихії долає хвилі розбурханого моря, щоб досягнути своєї мети.
Крізь усе життя Кропивницький проніс безмежну шану і любов до Кобзаря. Він перший наблизив до серця людей полум’яне слово Тараса Шевченка, пророка української нації. З надзвичайною майстерністю читав його твори, запальні вірші, що знаходили відгук у тисячах сердець зачарованих слухачів. То були вечори Шевченка, де «Слова про Яр холодний розцвіли гарячі, про те, як стануть зрячими незрячі, і правда говорила в них жива» (М. Рильський).
З ім’ям Кропивницького пов’язане перше прилюдне виконання присвяченої йому композитором Данилом Крижанівським пісні на слова Т. Г. Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий». За цей вчинок Марко Лукич ледве уникнув арешту. Бо у тi часи «читати твори, друкувати тексти до музичних нот українською мовою» було заборонено царським указом. «Інцидент», за доносом охранки, стався в Одесі у 1892 році, на вечорі, присвяченому пам’яті Кобзаря. Коли Марко Лукич заспівав, слухачі підвелись і стоячи співали разом iз ним урочисту мелодію. Налякані жандарми увірвались у залу і почали виштовхувати публіку, а їм у відповідь ще голосніше з усіх боків лунало шевченківське слово. Сягнувши у простір могутнім співом Марка Кропивницького, ця пісня всоталась у кров і плоть кожного українця, стала його духовним гімном нашої нації...
Кропивницький часто поступався своїм гонораром для тих численних аматорських труп, де виступав, залюбки приймав у себе різних діячів культури і дозволяв їм жити на своєму хуторі «Затишок» роками, на повному пансіоні. Довгий час у нього жили родичі Тараса Шевченка, його побратим, композитор Микола Лисенко. Часто гостювали й інші діячі культури та мистецтва, художники, актори, науковці. Хутір «Затишок» був тоді справжнім осередком культурного життя Слобожанщини. Марко Кропивницький при нагоді допомагав бідним акторам і селянам.
...Артист, художник з голови до ніг,
Він сміхом потрясав притихлу залу,
Скорботою будив юрбу опалу
І слово, як алмаз, беріг.
Блажен народ, що мав такого сина,
Там, де його терниста путь ішла,
З нових квіток і колосків звила
Вінець йому безсмертний рідна Україна
(Максим РИЛЬСЬКИЙ)
