Початок весни в колишній столиці Югославії, а нині Сербії та Чорногорії, Бєлграді більше був схожий на тривалу вперту зиму. І хоча сонце дедалі впевненіше й тепліше освітлювало місто, граючись променями на жовтих квіточках посаджених уздовж центральної вулиці декоративних дерев, повітря було наповнене вологою дощу.
Руїни старовинної турецької фортеці Калімагдан, пустельні та сповнені таємниць давніх подій, спокійно поглядали на широчінь величавого Дунаю, що прихильно приймає у своє лоно води річки Сави, що перетинає Бєлград. Це обов’язковий і наймальовничіший пункт туристичної програми для людини, яка вперше відвідала столицю Сербії та Чорногорії. Далі на неї чекають не менш цікаві визначні пам’ятки міста. Своєрідний квартал, де здавна жили письменники й художники, розташовані майже в центрі міста численні затишні кафе, гомінка центральна площа зі старовинними будівлями національного театру, театру «Бітола», музею та крокуючим по траві газону бронзовим Броніславом Нушичем, який наче вирішив зайти в театр на показ власної п’єси. Величавий білосніжний собор святого Сави і по- королівськи роздольна парламентська площа. З’єднання модернізму та старовини в грандіозному проекті скління багатометрового фасаду ще одного національного театру, мов музейний експонат, що зберіг за склом зовнішній вигляд колишнього манежу — будівлі епохи класицизму. І на контрасті сприйняття — відчуття запеклої несправедливості в розбомблених у центрі міста будівлях, із докором зяяння порожніх очниць вікон. Вигляд прошитих снарядами будинків особливо вражаюче сприймався після повідомлення про смерть Слободана Мілошевича, що тривожно поширилося Бєлградом і сколихнуло різні, багато в чому протилежні думки співвітчизників.
Світові події йшли своїм звичаєм. Велика столиця жила своїм буденним насиченим життям і привітно приймала гостей, які приїхали на ювілейний, V Міжнародний театральний фестиваль «Славія». Найчастіше в цей час у театрі «Славія», місці проведення фестивалю, звучали слова «добро дошлі!» — ласкаво просимо!
У театрального Києва та Бєлграда вже існують усталені в часі творчі відносини. Сербські артисти неодноразово бували гостями відомого театрального фестивалю «Київ травневий», та й не вперше приїхала до Бєлграда делегація, яка представляє театральне мистецтво української столиці. Київська майстерня театрального мистецтва «Сузір’я», учасник фестивалю «Славія»-2006 , привезла виставу «Приховане кохання» Е. Шмітта. Постановник вистави, він же автор сценографічного та пластичного рішення, художній керівник «Сузір’я» Олексій Кужельний побачив відому п’єсу Еріка Еммануеля Шмітта «Загадкові варіації» своєрідною детективною історією. Він і починає виставу в жанрі детектива — з пострілів і загадкових звуків за сценою. Поява героїв також відбувається несподівано, вони, мов у розпалі гонитви, вибираються на сцену. А сценою є задрапований квадратний поміст, навколо якого химерно зігненими лініями натягнуті вудочки з прив’язаними до кінців дзвіночками для риболовлi. Увесь простір над помостом, як павутиною-куполом, критий великою сіткою. Це — метафора місця відлюдництва письменника Абеля Знорко, який сховався на безлюдному острові від людської суєти. Дивакуватий письменник, нобелівський лауреат (Сергій Джигурда) цілком задоволений життям, самотою і готовий захищати її зі зброєю в руках. І моторошними пострілами зустрічає прибулого на острів журналіста провінційної газети Еріка Ларсена (Олег Савкін). Досить звичайне газетне інтерв’ю перетворюється для письменника, який нічого й не підозрює, на цілковиту катастрофу. Але детектив тим і захоплює, що кола інтриги розмикаються поступово та несподівано. А поки що напружений діалог — психологічна дуель Знорко й Ларсена щойно починається, і на відеоекрані з’являється зображення диктофонної стрічки, яка крутиться. Кнопка з позначкою «запис» натиснута... Привід для інтерв’ю найпростіший — вихід у світ нової книжки письменника, в якій опублікована 15-річне листування героя з коханою. Письменник доводить журналісту, що ця книжка — плід його літературної уяви, а той намагається примусити автора признатися, що історія, повідана на сторінках роману, не вигадка, а правда. У суперечці двох чоловіків емоції напружуються, і після визнання, що листи — це його особисте листування з коханою, письменник отримує нищівний удар: вона — дружина прибулого журналіста. Але це викриття — дрібниці порівняно з тим, що чекає його попереду. І журналіст продовжує розповідати. Якими загадковими бувають варіації людських стосунків, кохання...
Загалом глядачу доведеться розгадувати безліч образних метафор, якими рясніє вистава. Актори, поставлені в умови існування на невеликому помості, де насилу можна розійтися вдвох, таким чином говорять про безвихідь, у яку загнали самі себе. Немов у павутину, затягують їх спогади, яких не в змозі позбутися. Вантаж спогадів, як тягарець рибальської вудочки «тягне» їх на дно нездійсненних бажань. Викриваючи одне одного і себе самих, герої відв’язують вудочки- символи — і мелодійний звук дзвіночків нагадує мало кому чутний відгомін вічності. І Знорко, і Ларсен живуть минулим. Метафорами слідів незабутих спогадів слугують вирізані контури людських ступнів. Немов карти, складає їх віялом у своїх руках письменник, задумливо перебирає та розглядає. Ключі та дорогі серцю предмети, з надією позбутися пам’яті, Знорко кидає в таз із водою, який стоїть внизу біля помосту. І вони тонуть у ньому, як у водах Лети. Але не полишає його ріка пам’яті і, мужньо терплячи витверезливий холод, Знорко занурює босі ноги в цей океан спогадів.
Психологічні ходи стосунків двох героїв химерно змальовують історії життя трьох людей, і як не схожі ці стосунки на горезвісний любовний трикутник.
Виставу «Приховане кохання» з цікавістю сприйняли сербські глядачі, які того вечора повністю заповнили зал театру «Славія». Крім інтересу власне до мистецтва українських акторів, глядацький інтерес підігрівався бажанням порівняти постановку з аналогічною, що йде в одному з бєлградських театрів. Судячи з тривалих овацій після вистави, київські артисти склали іспит сербським глядачам.
Репертуарна афіша дев’ятиденного фестивалю віддавала перевагу виставам балканської землі. Так відкривався фестиваль прем’єрою Театру «Славія» «Жанка» М. Піч про відому сербську актрису Жанку Стокич (Р. Сокич) із непростою творчою та людською долею. Молодіжний театр із Сараєво (Боснія та Герцоговина) показав виставу «TRG RATNIKA» Н. Вуда, а театр «Sartr» драму Д. Ковачевича «Доктор Шустер». Македонський народний театр зі Скоп’є по- сучасному інтерпретував сюжет софоклівської «Електри». І ще два сербські театри були учасниками фестивалю. Італійський театр показав виставу «Нью-Йоркський марафон» Е. Ербе. Болгарський драматичний театр з Пловдіва — виставу «Філоктет», п’єса Л. Георгієвського за античним міфом про Філоктету, але в сучасному забарвленні розбіжностей і людської підступності в світлі актуального на Балканах роз’єднання народів і держав.
Особлива театральна естетика була присутня в литовській виставі Камерного театру Каунаса «Пікова дама» за твором О. Пушкіна. Режисер С. Рубіновас спробував додати пушкінській драмі ще більшої містичності та фантасмагорії, перенісши дію в уяві Германа (Рубіновас) у похмурий простір, що нагадує морг, і зробивши обличчя персонажів застиглими масками. Режисер намагається звести до спільного знаменника раціональність світу та ірраціональність почуттів, які охоплюють Германа, Лізу та стару графиню, яка у виконанні Крістіни Казакевичюте стає енергетично-емоційним вулканом вистави. Спектакль багатий візуальними знахідками та чіткою злагодженістю малюнків мізансцен і нагадує віртуозну та майстерну карткову гру. Справді, «трійка, сімка, туз!»...
Теплота прийому організаторів фестивалю «Славія», спілкування з колегами та глядачами зуміли перемогти не по-березневому холодну погоду Бєлграда. І ось уже поїзд набирає швидкості на схід, додому, до України. Одразу за Бєлградом поїзд опиняється в довгому тунелі. Хтось із наших у темряві пожартував — щоб дороги не запам’ятали. Метка гострота всіх розвеселила, але, якщо серйозно, шляху до Бєлграда забувати не хотілося, а навпаки, думалося, що ще колись буде дуже приємно почути гостинне: «добро дошлі» на сербську землю!»
