У трійці головних світових кінооглядів Берлінале традиційно займає особливу нішу, націлюючи погляди відбірників на політичне, соціально ангажоване кіно. Проте тепер пріоритети організаторів фестивалю диктують головним чином інтереси публіки, а точніше, бізнесу. Значення кіноринку на Берлінале є таким великим, що з його закриттям, ще до фіналу офіційних переглядів, навіть перестають виходити щоденні фестивальні газети. Втім такою наразі є доля будь-якого глобального «культурного заходу». Цього року директора фестивалю Дітера Коссліка звинувачували в попсовості, в низькопробності картин, відібраних на конкурс. Спочатку ця критика здавалася справедливою. Дивитися «Елегію» знаменитої іспанки Ізабель Койшет з Пенелопою Крус і Беном Кінгслі, які зображають мелодраматичний любовний настрій, що нахлинув на студентку-філологиню й старіючого професора, було дійсно нестерпно до зніяковіння. Так само як і фільм колись багатообіцяючого Еріка Зонка «Джулія» (парафраз видатної «Глорії» Джона Кассаветіса) з Тільдою Суїнтон в головній ролі, такою ефектною, що актрисі передрікали в кулуарах головний приз. Але журі було на висоті, незважаючи на те, що Суїнтон старанно експонувала алкоголічку та шибайголову, яка поступово — волею надуманих сюжетних обставин — перетворювалася на «справжню людину», яка врятувала вкрадену нею ж дитину. Список провальних чи недоречних фільмів на Берлінале цього року зашкалював. Здивування викликало і включення в конкурс «важливої» картини Луїджі Фалорні «Вогненне серце» про боротьбу за незалежність жителів африканської країни Еритрейї проти гнобителів-ефіопів. Звичайно, саме цей фільм тематично відповідав образу Берлінале. Але навіть історія про дітей, які стають убивцями в ім’я ідеалів свободи та рівності, зроблена примітивно і плакатно, не могла спокутувати режисерської цнотливості, непридатної для першокласного фестивалю.
Тим часом команда Берлінале вчинила не так простодушно, як здавалося на перший погляд. Головувати в журі було запрошено Константина Коста-Гавраса, ветерана політичного кіно, а нині президента славетної французької сінематеки. Це означало, що його етичні й естетичні принципи цілком відповідають фестивальним цілям і цінностям. Утім, Коста-Гаврас відзначив на Берлінале своє 75 річчя,і гострі на язик спостерігачі звинуватили фестиваль у ностальгічній профорієнтації. Однак вердикт журі спростував побоювання щодо старечих схильностей його голови.
І все ж показово, що два дійсно політичних або найбільш полемічних фільми були показані off-Берлінале. Картина Анджея Вайди «Катинь» демонструвалася поза конкурсом. І викликала на прес-перегляді всього лише холоднокровну повагу журналістів. Але докори в старомодності режисури, оповідній прямолінійності сценарію, картонності характерів усю правду про цей фільм не вичерпували. Звісно, про кінематографічні новації в роботі Вайди, якому за вісімдесят, говорити не доводиться. І все ж «Катинь» — історія розстрілу польських офіцерів за наказом Сталіна в 1940 році, розказана крізь перипетії однієї родини, крізь особисті долі трьох поколінь — не передбачає емоційної байдужості. Хоча Вайда — за винятком фіналу, тобто власне екранізації розстрілу — уникає будь-яких прийомів шокової терапії. Він відроджує нашу понівечену пам’ять увагою до деталей (ось промайнув план розірваного польського прапора в окупованій радянськими військами Варшаві, і повис червоний шматок полотна), до акторських мовчазних портретів, в яких притаїлася безнадійна доля персонажів, до благородної вивіреності мізансцен, які комусь здалися надто простецькими. Вайда мав зробити фільм про Катинь, де загинув його батько. Але його персональний і громадянський обов’язок не применшив режисуру. Нехай і традиційну.
Про інший «типовий» для Берлінале фільм навіть не було повідомлено російських журналістів. Ті ж, кому вдалося подивитися документальний «Лист до Анни» швейцарського режисера Еріка Бергкраута про вбивство Анни Політковської, відхилений для показу в програмі «Форум», дізналися про подію випадково. Фільм демонструвався в театрі «Берлінер ансамбль» за колосального зібрання іноземних журналістів. На перегляді були присутні Гаррі Каспаров, діти та сестра Політковської, а також Катрін Деньов, яка озвучила закадровий режисерський текст для французького телебачення. В Америці той самий текст записала Сюзен Сарандон. Два запитання, що виникають після перегляду цієї в кращому значенні слова публіцистичної картини, позбавленої спекулятивних ефектів, істеричного камлання, грубого агітпропу, не давали спокою на Берлінале. Перше: чому таку картину не зняв вітчизняний — російський — режисер? Чому іноземні документалісти знімають про своє та наболіле, а ми ні? От дивлюся в програмі «Форум» чудовий ізраїльський фільм «Відключка» Йоава Шаміра. Солдати, які відслужили встановлений термін у армії, вирушають... на відомий курорт Гоа. І застряють там надовго, іноді назавжди, забуваючись у наркотиках, божеволіючи, вбиваючись у депресії. Але тут є й люди, які намагаються їх реабілітувати для мирного життя. Але сюди приїжджає міністр внутрішніх справ, намагаючись розібратися, поговорити, допомогти. І тут без жодної екзальтації представлена незагойна, а, можливо, й безвихідна трагедія солдат, які не бажають повертатися до Ізраїлю, які воліють повну «відключку» від бомб, зачисток, спогадів. Але ж є там і відроджені молоді люди. Була б на те воля.
Друге запитання: чому на перегляд «Листа до Анни» не було запрошено російських акредитованих журналістів? Утім, на ці запитання відповів у «Листі до Анни» журналіст «Нової газети» В’ячеслав Ізмайлов. Його синхрони не поступаються силою інтерв’ю її сина, дочки, сестри, чоловіка й головного редактора видання Дмитра Муратова. Ізмайлов сказав, що, якби журналісти писали про те саме, що й Політковська, її б не вбили. Тобто справа не лише в репресивній владі, в несказанній корупції, в безкарності замовників, але й у громадянській самосвідомості, в людях, в народі, частиною якого себе відчувала «в житті й на роботі» Політковська. «Лист до Анни» — це портрет конкретної людини, яка допомагала конкретним людям, портрет непафосний і безкомпромісний. Тихий голос, каблуки, що стукають по московських бруківках, купи листів з усього світу, зізнання в страху, зізнання в притупленні страхів. Зізнання колишнього чоловіка: «Неможливо жити на вершині вулкана». Зізнання сина: «Ми боротимемося, ми дізнаємося імена замовників». Зізнання дочки: «На відміну від інших родичів, я ніколи не казала мамі припинити цим займатися». Але «Лист до Анни» є ще й портретом проблеми, що полягає в ексклюзивності (хотіла навіть взяти це слово в лапки) журналістської позиції Політковської. А така велика країна. Ну, що ж. Тепер, як кажуть, «in oil we trust».
Інша інтерпретація цієї згубної віри в нафту була представлена в конкурсному фільмі Пола Томаса Андерсона «Проллється кров» (за романом Ептона Сінклера «Нафта»). Цей фільм, удостоєний восьми номінацій на премію «Оскар», здобув у Берліні два призи: за режисуру й за музику Джонні Грінвуда. Звісно, все визначає контекст. У порівнянні з іншими конкурсними стрічками епічна сага про грандіозне перетворення бідного шахтаря на нафтового магната, знята на тлі кіногенічних техаських пейзажів, колоритних характерів, виглядала — завдяки бенефісному, але занадто старанному акторському існуванню Деніела Дей-Льюїса — дуже пристойно. Але поруч з іншими оскарівськими номінантами — братами Коен за фільм «Старим тут не місце» — берлінський фаворит усе ж виглядав як імітатор поважного американського жанру.
Роздача інших призів також виявилася майже передбачуваною. Ніхто не мав сумнівів, що приз Альфреда Бауера (фундатора Берлінале) за новаторство здобуде фільм Фернандо Еймбке «Озера Тахо». Це миле й типово фестивальне, трохи виморочне кіно напрошувалося на успіх через нинішню моду на мексиканських режисерів, через довгі статичні плани, горизонтальні мізансцени, вибір непрофесійних акторів, використаних як брессонівські «моделі», через кіноманські алюзії (собаку одного з персонажів звуть Сіка на честь Де Сіки), через мінімалістські пейзажі Юкатана. Через сюжет «про смерть і життя». Шістнадцятирічний Хуан, в якого помер батько, прагне втекти якнайдалі зі світу, що зазнав краху в його свідомості. Але машина ламається. І полагодити її складно. Пошуки механіка та деталей стають власне інтригою картини про подорож героя, який виплакав у фіналі думку (пред’явлену в епіграфі з Муракамі) про те, що «смерть — не зворотний бік, а частина життя».
Гран-прі журі присудило картині «Стандартна оперативна процедура» видатного американського режисера Еррола Морріса. Всі сподівалися, що за цією картиною стоїть головний приз, оскільки вперше в конкурс Берлінале включено документальний фільм, причому який відповідає начебто політичним ідеалам фестивалю. Навіть зарозумілі Канни нагородили пальмовою гілкою фільм Майкла Мура. Але тут чомусь вийшла заминка. Хоча фільм Морріса, який зняв інтерв’ю наглядачів і співробітників військової поліції у в’язниці Абу- Грейб, які знущалися над підозрюваними терористами і знімалися з усмішкою на обличчі на фоні закатованих, принижених в’язнів, справляє неординарне враження. І передусім розповіддю цих американських вартових, які не відчувають перед камерою, та й взагалі, ніяких розкаянь, сумнівів. Адже вони «всього лише виконували наказ». Треба бачити ці великі плани «голів, що розмовляють», ці мільйони разів бачені знімки, що приголомшили 2004 року світ і змінили самі уявлення про статус фотографії як репресивного свідчення, щоб упевнитися, що всі ми, а не лише Америка, втратили невинність. Єдиний докір цьому фільму — комп’ютерна реконструкція знущань охоронців, яка часом виглядає як інсталяції на виставках сучасного мистецтва.
Головний же приз — «Золотий ведмідь» — дістався бразильському «Елітному підрозділу» Жозе Падільа, який преса повною мірою оцінити не змогла, оскільки копія була з німецькими субтитрами, а безперервний закадровий голос оповідача (командира цього загону) звучав португальською мовою. Цей бойовик про тотальну зачистку наркоманів і наркоторговців у Ріо-де-Жанейро 1997 року, здійснену перед очікуваним приїздом папи Римського, привернув увагу журі, мабуть, своїм несусвітним драйвом, невпинно тремтячою камерою, непробудним жахом, який пропалює екран підчас безжалісних тренувань молодих спецназівців, лицемірної поведінки корумпованих елітних офіцерів і взагалі всесвітнього свавілля.
Акторські ж призи не уникнули компромісів. Прекрасна Саллі Хокінс у фільмі Майка Лі «Везуча» була на премію приречена. Описувати цю роль — окреме задоволення, якому тут не місце. Але звернути увагу читачів на фільм, який, як кажуть, вийде у нас лише на DVD, безумовно необхідно. Це чарівне кіно. Бездоганна режисура породила бездоганну актрису в ролі вчительки молодших класів, що базікає без угаву, відкритої, веселої, терплячої та смішної. Результат — взірець кумедного англійського ексцентризму й того дива, яке так рідко трапляється на екрані.
Приз за головну чоловічу роль отримав Реза Наджі, який усього лише гідно й не більше того зіграв чергового бідолаху- бідняка в фільмі Маджіда Маджіді «Горобина пісня», який підтвердив, що роки розквіту іранського кіно позаду або попереду.
Було б дивно змовчати й про режисерський дебют Мадонни «Мерзенність і мудрість» — єдину подію, на яку, як божевільні, ломилися публіка та журналісти. Цю низькобюджетну, любительську картину знято в Лондоні, і — при всій своїй ситкомівській наївності — вона не позбавлена ані гумору, ані навіть своєрідної чарівності. Й не лише за рахунок харизматичного українця Євгена Гудзя, який прославився своїм гуртом «Гоголь Борделло», а у Мадонни грає Андрія Крістіана, що тільки-но починає свою кар’єру музиканта та розкидає диски поки що невідомих музикантів де попало — в офісах, ресторанах, магазинах. Є в цьому маленькому плохенькому фільмі дуже правильна нота, яку намагаються розчути персонажі, затиснуті в іронічному подвійному існуванні між їхньою реальністю та мріями. Між ілюзіями, яку реалізовує лише кіно. А викривають лише фестивалі.
