Останню стрічку Павла Лунгіна «Цар», що встигла побувати в Каннах (програма «Особливий погляд»), росіяни при здоровому глузді, які переймаються долею своєї країни, не лише не вважатимуть непатріотичною, а й побачать у ній щире занепокоєння її авторів майбутнім своєї багатостраждальної Батьківщини.
«Антиросійською» вона здасться тій частині російських патріотів, які сьогодні сподіваються на сильну, абсолютну, безжалісну владу нового тирана, чи то царя, чи то президента, здатного позбавити країну як внутрішніх, так і зовнішніх ворогів. Внутрішніми ворогами такі радикальні патріоти-націоналісти вважають усіх, хто має інший колір шкіри і розріз очей, хто думає й відчуває не так, як вони, хто відстоює право людини бути вільною. Що стосується зовнішніх ворогів, то в Росії, через її непомірні геополітичні амбіції, їх завжди було більше, ніж друзів (ще можна зрозуміти конфлікт Москви з Києвом, Тбілісі або прибалтійськими країнам, які дивляться в бік Заходу, але вона примудрилася посваритися навіть з Білоруссю, що обожнює її).
Болісний синдром пошуку ворогів з усіма наслідками, що випливають з нього (нетерпимістю, недовірливістю, фанатизмом, різними фобіями, що призводить до шизофренії тощо), на думку Павла Лунгіна, став національною російською хворобою з часів правління Івана Грозного. Саме про те, як формувалися нинішня російська ментальність і державність, з їхньою недовірою до демократичних цінностей та інститутів, з їхнім сподіванням на диктатуру, на абсолютну владу «отця народів», і зняв свою нову стрічку автор знаменитих «Таксі-блюзу» та «Острова».
За зовнішньої близькості «Царя» до «Острова» (і тут і там хрести та ікони, герої Мамонова багато моляться Богу) нова стрічка Лунгіна, по суті, все ж таки ближча до «Таксі-блюз». У ній у передчутті краху СРСР режисер порушив тему одвічного російського конфлікту між природним для людини прагненням до свободи й панічною боязню її з боку можновладців. У відзначеному в Каннах спецпризом фільмі талановитого московського саксофоніста, з одного боку, пресувала радянська влада, з іншого — руйнувала пристрасть до горілки, не жлуктити яку в умовах російського життя неможливо. Людської подоби й людського життя музикант від Бога набув, лише поїхавши на Захід.
У новому фільмі Лунгіна Мамонов грає Грозного, який, на думку режисера, втілив у собі всі протиріччя російського життя й душі. У «Царі» герой колишнього знаменитого лідера групи «Звуки Му» вже сам «пресує» геть усіх своїх співвітчизників. Серед безневинно вбитих жертв маніакально підозрілого царя опиняється, зрештою, й друг його юності, ігумен Соловецького монастиря Філіпп (Олег Янковський, його пам’ять перед прес-конференцією Лунгіна журналісти вшанували хвилиною мовчання).
У фільмі показано лише невеликий період з життя Грозного, а саме 1565—1566 роки, коли розгул опричників, цих вірних псів царя, призвів до того, що московська Церква залишилася без митрополита. Щоденні тортури в підвалах ката Малюти й страта підозрюваних у зраді бояр і воєвод (чим не тридцяті-сорокові роки минулого століття), війна з поляками, які хитрістю взяли Полоцьк, стають у стрічці тим страшним тлом, на якому розгортається конфлікт Грозного з ігуменом. Викликавши ченця із Соловків до Москви, цар-параноїк схилив його до того, щоб він став новим митрополитом. З перших кадрів Лунгін чітко вимальовує одну з головних тем фільму: лицедійська природа влади, що поневолює самого правителя. Вдягнутого лише в просте руб’я, босого раба Божого Івана, який щойно творив відсторонену, щиросерду молитву, поки він виходить до черні, що зігнулася в раболіпному поклоні, просто на ходу вдягають у розшиті золотом і коштовними каменями розкішні царські шати. У ту мить, коли остання деталь «костюму» князя й царя вдягнута на грішне тіло, закінчується грішник і починається «намісник Бога» («Як людина — я грішний, — скаже він Філіппу, — як цар — безгрішний»). Тема параної, роздвоєння особистості, неминучої, якщо людина береться грати чужу роль (а тим паче покладає на себе непосильний тягар влади), проходить лейтмотивом через усю стрічку. Тим паче, що самому Мамонову, який, з одного боку, вважає себе православним християнином, а з іншого — не поспішає позбавитися невластивих послідовникові Христа звичок, це роздвоєння дуже знайоме.
У складнішому становищі опинився Олег Янковський, переконливий у тих сценах, де майбутній митрополит показаний ченцем-гуманістом, освіченим інженером, який вивчає праці Леонардо да Вінчі (тут йому допомагають його знамениті герої-життєлюби й скептики із захаровських фільмів). Менше віриш акторові, коли його митрополит виявляє риси святості. Зіграти святість, як ви розумієте, неможливо, вона або є в людини, або її в ній удень з вогнем не знайти.
Саме святість, готовність до жертовного подвигу тієї частини своїх співвітчизників, які наважуються повстати проти царя-ката, є у фільмі тим променем світла в темному царстві російської дійсності, що залишає глядачеві надію. Але щоб це світло розгледіти, людина мусить скинути шори з очей і зі своєї свідомості, відчути себе вільною. Бо чим більше влади вона, не бажаючи брати відповідальності за своє життя, делегує царям, президентам, патріархам (або будь-яким іншим харизматичним особистостям), тим менше «царя», тобто здатності, самій приймати відповідальні рішення, залишається у неї в голові. А без царя в голові, треба це давно зрозуміти, не довести до пуття не лише Росію, а й навіть своє власне життя.
