ХХII Московський міжнародний кінофестиваль став
першим «позачерговим». До цього, як відомо, він проводився тільки в непарні
роки, і ось тепер, як і належить фестивалю класу «А» (таких у світі дуже
мало), відбуватиметься кожного липня. Після Берліна, Канн і Карлових Вар,
також фестивалів «вищої ліги», але перед Венецією. Така от зміна у світовому
кінокалендарі.
Велике журі під головуванням класика Тео Ангелопулоса мало
справу із двома десятками картин, відібраних комісією на чолі з відомим
критиком і кінознавцем Кирилом Разлоговим. Комісія скаржилася на те, що
фільми їй дають дуже неохоче: бережуть те, що вартісне для Канн та інших
великих фестивалів. Там, окрім більшої престижності, працюють і ефективні
кіноринки. Адже фести нині стали куди економічнішими та прагматичнішими.
Продюсерів цікавлять не тільки призи, але і обсяги продажу...
Кіноринок є і в Москві. Організатори твердять, що він щороку
стає кращим і практичнішим. Дуже може бути. Москва справляє враження міста,
де кінобізнес набирає сили. Нові (або оновлені) кінотеатри, репертуар,
в якому переважають новітні американські блокбастери, кількість глядачів,
що дедалі збільшується. А хочете дивитися арт-кіно, то для цього є Кіноцентр
і Кіномузей, де за помірну плату ви можете «відірватися» на всю котушку.
До речі, і під час фестивалю в Музеї з ранку до вечора модно було відвідати
декілька ретроспектив: і самого Ангелопулоса, парад шедеврів операторського
мистецтва, і фільми класика Луїса Бунюеля, і новітні картини, і... і...
Українського фільму в конкурсі не було, і цього разу згадана
вище відбіркова комісія забракувала картину киянина Дмитра Томашпольського
«Всім привіт!» Хоч подивившись узбецьке «Жіноче царство» Юсуфа Разикова,
так само як і ще декілька конкурсних стрічок (бразильську «Вілла-Лобос»,
наприклад), я не міг звільнитися від почуття здивування: планка, яку не
зумів подолати український режисер, була встановлена не так уже й високо.
Як мені пояснили в кулуарах, згори була спущена «вказівка», щоб СНД обов’язково
в конкурсі було присутнім. Разиков після міжнародного успіху фільму «Оратор»
підходив для цього краще за інших. Однак його картина розчарувала: застаріла
кіномова, натужно-велеречива історія про письменника, що переживає кризу,
погане поетичне кіно.
Кінематограф країн СНД і Балтії був представлений на IV
форумі, який проводить Конфедерація спілок кінематографістів. Ця подія,
щоправда, була дещо затьмарена виходом Спілки кінематографістів Росії з
тієї самої Конфедерації, який відбувся напередодні фестивалю. Причини тут
криються в конфлікті із приводу колись спільного майна кінематографічної
спілки. Росіяни вважають себе обділеними, от і пішли ва-банк. Було оголошено,
однак, що цю конфронтацію не підтримує сам Володимир Путін. Досі кінематографісти
були єдиними з колишніх творчих спілок, які все-таки зберігали хоч якусь
єдність. Сподіватимемося, що остаточного розколу не відбудеться і все буде
гаразд.
Паралельно цьому форуму була представлена програма Спілки
кінематографістів Російської Федерації «Росія, яку ми віднайшли». Треба
визнати, виглядала вона потужніше за форумські кінотексти. Останні дуже
вже зациклені на минулому, часто подані несучасною мовою. Наприклад, фільм
грузинського режисера Алеко Цабадзе «Кавалер ордена самотності» розповідає
про поета Г. Табідзе і розмовляє з нами мало не цитатами з фільмів Тенгіза
Абуладзе. Азербайджанець Расім Оджанов, що колись вразив усіх своїм «Допитом»
(1979), нині зробив «Кімнату в готелі» — фільм про те, як розбивається
серце сучасного ідеаліста об підлоту, цинізм, корисливiсть. Ну дуже вже
наївно і позавчорашньо. Те ж саме можна сказати і про програму узбецьких
картин, хоч у ній був і виняток — фільм Юсуфа Азімова «Перед світанком».
Соціальну драму із життя кінця 70-х відтворено кінематографічною мовою,
не схильною до приблизності псевдопоетичної витіюватості.
У «Місячному татові» таджицького режисера Бахтієра Худойназарова
(недавній переможець сочинського «Кінотавра») шукають також реальність
— чоловіка, який зробив вагітною героїню фільму (Чулпан Хаматова). Проте
як його знайдеш, коли дійсність буквально розламалася, розбилася на тисячі
скалок, у кожній з яких, проте, кипить люте життя. Зневірившись у ньому,
герої у фіналі картини злітають у небо і летять до бiсової мами. Не найкраще
рішення, звичайно, хоч деяка правда про нас, сьогоднішніх, тут має місце.
Також і про нас, українських інтелектуалів, що протягом останнього десятка
років втратили віру і спроможність знаходити контакт із реальністю, а тому
злітають угору, до утопічних адміністративних прожектів, або ж упадають
в інтелігентську істерику з приводу неслухняної дійсності. За цим найчастіше
стоїть небажання розлучитися з бородатими ілюзіями, прислухатися і придивитися
до того, що відбувається і вже сталося у звичайному, прозаїчному житті.
«Безілюзорність» — ось що, за точним визначенням критика
Олександра Шпагіна, вирізняє нинішнє російське кіно. Наприклад, уже добре
відомий фільм Павла Лунгіна «Весілля» (нехай і не найзначніший, а все ж
приз у Каннах) вибудуваний на матеріалі, стоптаному вздовж і впоперек радянським
кіно. Робоче шахтарське селище, люди, які щодня справді героїчно працюють.
«Велике життя», словом — дарма чи що герої картини наспівують пісеньку
з давнього знаменитого фільму. Там також було не все гаразд і до ладу,
однак усі жили вірою в те, що сила комуністичного ідеалу з невблаганною
послідовністю перетворить все і всіх.
У Лунгіна такої віри немає. У персонажів стрічки і поготів.
Зарплата не виплачується місяцями. Люди тихенько (а де і голосно) спиваються.
Туга! Із цього життя і вискочила кілька років тому Таня (Марія Миронова)
— в саму Москву. Однак не солодко і там. Повертається вона додому і сходу
пропонує закоханому в неї Ведмедику (Марат Башаров) одружуватися з нею.
І пішло-поїхало весілля — спочатку в підготовчому, а потім і в «знімальному»
періоді.
І актори, і непрофесійні виконавці натхненно грають живе
життя. Так-так, багато що в ньому надломилося, але люди в ньому все ті
ж — і з усіма «родимими плямами» колишніх часів. Однак і прикмети нового
весь час засвічуються в кадрі. «Новий росіянин» Василь Петрович Бородін,
наприклад (Володимир Симонов). Бізнес його замкнутий на тестя, і той не
дозволяє йому руйнувати сім’ю, священний інститут подружжя. А зруйнувати
хочеться — заради неї, Тані, з якою було московське кохання. Від нього
вона і втекла в Мишкові обійми, а Бородін — слідом. У провінційний світ,
у цей Содом і Гоморру, до цих рабів. Він їх зневажає, ну як же — вільна
людина світу, що народжується. І один із парадоксів фільму — він-то і являє
нам образ самої несвободи. Із цим «коров’ячим дзвоником», мобільним телефоном,
по якому його весь час вимагає тесть. Із цією залежністю від свого оточення
і навіть своєї охорони. А кохання — це все ж свобода. І перед нами, не
зважаючи ні на що, все ж вільні люди. Навіть міліцейський майор Борзов
(Олександр Семчев), який тривалий час намагався витягнути для себе якусь
вигоду з виниклої колізії з пограбованою Таниною родичкою. Ну, достоєвський
персонаж — готовність до підлості легко поєднується зі справжнім благородством
та безкорисливістю...
А ось герої нового фільму Володимира Меньшова «Заздрість
богів» живуть у Москві нетривалий час, що вмістився із 21 серпня по 3 вересня
1983 року. Однак, по суті, вони провінційні, затиснуті, скуті. Хоча й суціль
усі інтелектуали: телевізійники, письменники, журналісти. Для них світло
у віконці — закордонні фільми (все і починається з відеоперегляду «Останнього
танго в Парижі») та закордонні люди, що можуть раптом нагрянути з ескортом
і пiд наглядом КДБ навіть до них на квартиру.
Однак тут мелодрама. Журналістка програми новин ЦТ 44-річна
Соня (таке враження, що і не було 20 років, що минули із часу знаменитого
фільму «Москва сльозам не вірить», — Віра Алентова, як і раніше, гарна
і спокуслива) раптово виявляється предметом пристрасті французького журналіста
Андре. У неї сім’я, в неї обов’язки — перед Батьківщиною, партією, чоловіком-письменником,
сином. І — внутрішня несвобода до того ж. Проте французька пристрасть заразлива
і змітає всі перешкоди. Героїня пізнає всю чарівність великого кохання,
відкриваючи для себе оргазм та романтичну окриленість пристрасті. Проклята
дійсність усе ж ламає роман, який щойно народився, — Андре висилають з
СРСР, за статтею про збитий корейський літак із пасажирами на борту. Фінал
картини по-чеховськи сумний і світлий: небо в дiамантах ще відкриється.
Потрібно лише трохи потерпіти. Треба нести свій хрест і вірити...
Герої добре відомого фільму «Брат-2» Олексія Балабанова
вірять у себе і тільки в себе. Навіть прямуючи на розправу із заокеанськими
«бандформуваннями» в саму Америку, брати не відчувають жодних комплексів.
У чомусь нагадуючи знаменитого персонажа Євгенія Леонова з «Осіннього марафону»:
добре сидимо, гарно вбиваємо. Усі навколо чурки пустоголові — «нігери»,
«хохли», «жиди» та інші. Провінційна російська людина справді видатна у
своєму презирстві до всiляких інородців. Вона твердо знає: кращої за неї
нікого немає. У цьому сенсі майстерно зроблена картина є викривальною.
Однак головний персонаж авторові напевно симпатичний. Своєю простодушністю,
майже дитячою наївністю. Не випадково ж тричі звучить у картині дитячий
віршик про Батьківщину. Вона не потвора, ні — кожен іще про це дізнається.
Кажуть, що в багатьох російських кінозалах публіка аплодує і навіть пiдiймається
в епізоді, де старший із братів вбиває заокеанського українського бандита
зі словами: «А за Севастополь ще вiдповiдатимете...» Обиватель впізнає
родимі плями своїх комплексів і вітає героя, який від них зумів звільнитися...
Ось це також істотно: багато російських режисерiв не бояться
бити «по нервах», витягуючи на світ Божий внутрішній образ мас, те колективне
несвідоме, про яке часто ведуть мову, але яке мало хто може вхопити. Схоплюють
— нехай навіть і в такому ризиковому варіанті, як у Балабанова. Однак інакше
і успіху в тих самих мас не буде, а буде прожовуватися звична інтелігентська
жуйка з колишніх образ та ілюзій.
Західне кіно, показане в Москві, багато в чому підтверджує
такий висновок. Але про це в наступній статті...
ДОВIДКА «Дня»
Доля гран-прі XXII ММКФ нинішнього року була визначена
наперед. Участь у конкурсі картини «Життя, як смертельна хвороба, що передається
статевим шляхом» легендарного польського режисера Кшиштофа Зануссі, тобто
робота метра такого рівня сама по собі передбачає головну перемогу. Припущення
виявилися правильними. Ареопаг суддів, очолюваний цього року відомим грецьким
режисером Тео Ангелопулосом, одноголосно присудив Кшиштофу Зануссі головний
приз фестивалю — «Золотого Святого Георгія».
«Срібний Святий Георгій» поїхав у Париж разом із режисером
Стівом Суїсса (картина «Зліт» стала його дебютом) і з актором, який зіграв
у цьому ж фільмі, Клеманом Сібоні (найкраща чоловіча роль). А юна актриса
зі Швейцарії Марія Зімон, яка зіграла роль спокусниці молодого священика
в стрічці Юдіт Кеннель «Люті поцілунки», стала володаркою срібної статуетки
за найкращу жіночу роль. Спеціальний приз журі одержав акторський ансамбль
у картині російського режисера Віталія Мельникова «Місяцем був сповнений
сад». Любовний трикутник у старості блискуче і душевно зіграли Зінаїда
Шарко, Микола Волков та Лев Дуров.
Що ж до обіцяних на десерт зірок, то останніх так і не
дочекалися. Наприклад, так і не відбувся майстер-клас Квентіно Тарантіно.
Не з’явився Арнольд Шварценеггер, який, до речі, сам виявляв бажання прибути
в російську столицю. Не побалувала своєю присутністю ММКФ і Ніколь Кідман,
яка блискуче зіграла разом із Біллі Зейном та Семом Нілом десять років
тому у фільмі режисера Філіпа Нойса «Мертвий штиль». Проте скандалу не
сталося. Філіп Нойс розвіяв усі чутки про причину відсутності на ММКФ австралійської
красуні. Виявилося, що ревнощі чоловіка (Тома Круза) тут ні до чого, як
ні до чого і міфічна операція на нозі актриси. Провиною всього є жорсткий
графік зйомок фільму «Мулен Руж», де Ніколь Кідман грає дівчину з вар’єте
і через який вона так і не змогла вирватися з Парижа.
Завершився фестиваль фільмом-катастрофою режисера Вольфганга
Петерсена «Ідеальний шторм». Стрічка, яка розповідає про реальні події
із життя рибалок, якi потрапили в наймогутніший атлантичний шторм і не
зуміли перемогти жорстоку стихію, приголомшила новітніми спецефектами і
грою голлівудського красунчика Джорджа Клуні. Влада ПЕРЕПЕЛИЦИНА (Москва,
спеціально для «Дня»)
