Фільм, про який українці багато чули або читали, вже показано в Харкові і ось тепер, 16—17 квітня, його побачать у Києві: «Катинь» легендарного Анджея Вайди, класика польського і, без найменших перебільшень, світового кіно.
Вайда — людина феноменальна ще й тому, що у свої 82 роки він продовжує активно працювати в культурі. Ставить фільми (для телебачення так само) і театральні вистави (одна з останніх — «Бесы» за романом Федора Достоєвського в московському «Современнике»), пише книги (одна з них, автобіографічна «Кіно і решта світу», чотири роки тому вийшла у Києві в перекладі Віри Авксентєвої), відкрив Школу кінорежисури...
«І ЧИ МІГ Я З ЦИМ ПОГОДИТИСЯ?»
У щойно згаданій книзі митець пише про себе так: «Хто мене виховав? Батьки — військові традиції честі й обов’язку, батько в мундирі, застібнутому під шию. Школа — класична гімназія, культура Греції та Риму. Католицький костьол — правда Божа. Із цим патріотичним і моральним світосприйняттям я ввійшов у війну 1939 р. Що я побачив? Що зовсім не потрібно виголошувати війну, адже результативніше зненацька напасти на противника — отже, виграє брехня. Що переможених ніхто не захищає, а слабкі повинні загинути, і можна планувати знищення цілих народів, а не лише ліквідувати політичних ворогів. Що єдиним надбанням переможця можуть бути військові марші й пропагандистські гасла. Я зрозумів, що римське право й цінності середземноморської культури втратили свою вартість. І чи міг я з цим погодитися, не враховувати цей досвід, коли почав робити фільми?».
Людина апріорі була налаштована на конфлікт із системою, яка склалася в Європі в середині ХХ століття і яку — це й було одним із відкриттів Вайди, і загалом польської кіношколи — не надто вже змінили жахливі перипетії протиборства двох тоталітарних режимів, сталінського та гітлерівського. Може, тому, що один із них вижив і досі пручається, харкаючи навсібіч бісівською жовчю? Для його нащадків і адептів розпад СРСР — «найбільша трагедія XX століття». Не єврейський Холокост, не український Голодомор, не трагедії російського народу, на якому випробували стільки «технологій», водночас підтримуючи в ньому імперські ілюзії...
Польська кіношкола, одним із фундаторів якої був Вайда, несла в собі «моральний неспокій», страшну тривогу за долю поляків і всього людства, яке не хоче, попри все, ставати кращим. «Ми вірили, — пише режисер у своїй автобіографії, — що люди різних країн і континентів, довідавшись про себе з фільмів, стануть друзями і союзниками. Проте світ — тяжко хворий, і якщо йому, як дитині, давати щоразу нові іграшки — вони його не оздоровлять. Вечорами в кінотеатрах демонструються все нові фільми, та кудись зникла надія, що світ із них зрозуміє свої помилки і знайде спільну дорогу до щастя». Що й казати — зникла, замість морального неспокою знов і знов бачимо одверту пропаганду цинізму і морального збочення, кінематографісти все частіше переконують нас у тому, що дорога до приватного раю лежить через брехню і попрання всіх, писаних і неписаних, моральних заповідей і норм. В Україні власного кіно нині практично немає, а те, що є — або до глядача не доходить, або ж хворобливо зацікавлене в тому, щоби на екрані, боронь Боже, не пізнали українців і реалії українського життя. Зате телебачення надолужує, демонструючи багатющий спектр проявів безчестя як взірців для наслідування. Творчий шлях Вайди — кращий привід сказати: той, кому байдужа доля свого народу, ніколи не буде цікавим і для світового загалу.
Він зняв свій перший фільм ще 54- го року — то було «Покоління». А вже два наступні — «Канал» (1956) і «Попіл та діамант» (1958) — зробили режисера живим класиком. У першу чергу останній, з його екзистенціалістською проблемою вибору — з нею стикається герой Збігнєва Цибульського. Через роки Юрій Іллєнко проартикулює цю ситуацію на матеріалі недавньої української історії — у «Білому птасі з чорною ознакою», з Богданом Ступкою в ролі людини, яка розв’язує не розв’язувану задачу. Вайда не погоджується із фундатором філософії екзистенціалізму Полем Сартром у тому, що «інші — це пекло», одначе ж буває й так; і виходом з того пекла є тільки смерть одинака, самітника...
Моральний неспокій ніколи не полишав Вайду. У 1969-му, коли він робить «Усе на продаж» — про мутації мистецького середовища. 1978-го, коли фільмує «Без наркозу» (польська еліта як вона є). Дилогія «Людина з мармуру» (1976) і «Людина із заліза» («Золота пальмова гілка» Каннського фестивалю 1981 року) за усієї неоднозначності досягнутого мистецького результату є видатним проявом громадянського спротиву людини цілій системі. Хоча Вайду, здається, рідко одвідують ілюзії щодо переможності впливу фільмів на соціальне життя. Ось воно ніби змінилося, ще й як радикально, і ти ніби до цього був прилучений. Та ба, революція відбулася, а виграли в ній найбільше ті, проти кого, власне, і боролися (дивись, до прикладу, історію нашої славної помаранчевої революції).
Польський режисер чи не найчастіше звертався до творчості Федора Достоєвського. Зрозуміло, чому — той самий «неспокій» ятрить його душу й серце, змушує знову й знову програвати, уві сні та наяву, страшні ситуації життя людини. Шукаючи спільного знаменника для постановки «Бісів» на театральному кону, Вайда звернув увагу на епіграф до роману: Христос виганяє дияволів з біснуватого, ті просять дозволу утілитись в стадо свиней і в такому вигляді кидаються з крутизни в озеро. Ті «скажені кабани, в яких увійшли злі духи і мучать біснуватого, це і є постаті роману, а в їхньому задушливому передсмертному бігові я знайшов найважливішу режисерську вказівку, яку хотів передати акторам». Одвічна мрія людства — аби все оте «воїнство» прибрало свій справжній свинячий лик і назавжди позбавило нас своєї присутності. Та ба, увімкніть телевізор — свинський забіг продовжується, тільки кабаняча плоть затягнута у вишукані костюми і промовляє виключно про наше з вами «благо», про «мораль» (без неспокою, звісно), якою нас обдаровують...
«ЩО НАМ РОБИТИ?»
За власним визнанням, упродовж багатьох років Вайда думав про фільм, вибудуваний на матеріалі Катинської трагедії. Кільканадцять тисяч польських офіцерів були розстріляні 1940 року на Смоленщині, в Катині, радянськими енкаведистами — це одна із найстрахітливіших трагедій ХХ століття. Хто там знову товче про «гуманізм» радянського ладу і вселенську «мудрість» товариша Сталіна? Це фашизмом називається, коли говорити простою і зрозумілою мовою. І той, хто ходить нині під червоними знаменами і портретами вусатих вождів, хай би вже нарешті визначився з пріоритетами...
У Катинському лісі поліг і батько режисера, капітан Якуб Вайда. Жодних звісток про нього, відтак мати до самої смерті чекала на повернення чоловіка — надія жевріла до останнього. Поховання виявили у 43-му німці — і тоді ж оприлюднили цей факт звірства. Потому вже радянська пропаганда звинуватила у скоєному німецьку армію. Тією брехнею бороняться й досі — не було, знати не знаємо.
Вайда нині знає практично все про ту трагедію. Чому майже всі трупи мають отвір від кулі у потиличній частині черепа? Бо офіцерів ставили обличчям до лісу (звідки й чекали убивць), а спиною до паркану. Із-за нього й лунали постріли. Чому зброя була німецькою? Бо це та зброя, якою гітлерівці «ділилися» із «Совітами» після підписання Пакту Ріббентропа—Молотова... i так далі. Аж до встановлення дати — 5 березня 1940 року Сталін схвалив запит Лаврентія Берії щодо знищення польської військової еліти.
У завершеному двогодинному фільмі «Катинь» герої не мають прізвищ — тільки імена. Це тому, пояснив Вайда, що він боявся якихось збігів. Надто багато людей все ще очікують якоїсь конкретнішої інформації про своїх рідних. Одначе напевно, що не тільки це — прізвища знімали б певну притчевість, моральну параболу самої історії. Про те, як людей заганяють у ситуацію, з якої немає виходу. Що там у твоїй душі, пекло чи рай — «нє іграєт значєнія»: куля для твоєї потилиці вже чекає своєї черги. На перший погляд, мета акції виглядає безглуздою — навіщо убивати беззбройних людей, коли можна використати їх у тій самій війні? А от не так усе сюрреально. По війні це з’ясується, коли чимало поляків почнуть боятися власної тіні, найменшого натяку на ідентичність — особистісну і національну. «А що, як Польща коли- небудь отримає незалежність?» — запитує один чиновник повоєнного режиму іншого. «Цього не буде ніколи! — лунає відповідь. — Забудьте про це!». Для цього ж і голодом виморювали українські села — аби забули, як називаються, аби рабський інстинкт навіки поселився в свідомості... І хто скаже, що успіху не досягнуто?
Одним із центральних епізодів є той, де показують хронікальні кадри про Катинську трагедію. Спершу геббельсівська пропаганда — про те, що кілька тисяч польських офіцерів були розстріляні більшовицьким НКВД, яке лишило свій «автограф»: діри в потилицях. Далі — уже радянська кінопропаганда, з тими ж акцентами і практично тим самим закадровим текстом: тільки у всьому звинувачуються гітлерівці, в тому числі й у «фірменних» пострілах ззаду.
Фільм про Польщу і поляків, розчавлених двома імперіями — німецькою і радянською. Власне, це і складає основу концепції картини, де чільним є питання про те, як бути людині за такої ситуації? На початку, у вересні 1939-го, повна дезорієнтація — бо ж із заходу наступають німці, а зі сходу — Червона армія, яка ніби ж не ворог. Епізод доволі сильної символічної дії — польське військо між двома іншими, своєрідна «коробочка». Хоча червоні ніби ж «своїші» — слов’яни все ж таки. Радянська армія й інтернує польське офіцерство. Хоча план їхнього знищення був визначений заздалегідь. Про це говорить у фільмі один із його персонажів, радянський капітан (у цій ролі — відомий московський актор Сергій Гармаш), який рятує офіцерську сім’ю. Бо нищилися не тільки військові, а й їхні сім’ї — під корінь.
У фільмі оповідано історію родини польського офіцера Анджея (Артур Змієвський) на тлі великої історії. Звернімо увагу — «Катинь», «Монгол» Сергія Бодрова і «12» Нікіти Мiхалкова (фільми, номіновані на цьогорічного «Оскара») говорять про значущі проблеми соціальної філософії, говорять доброю, професійною кіномовою про речі абсолютно реальні. Реальність нинішнього світу жахає все більше, її треба міняти... Й кіно, коли воно справжнє, неприпомаджене і ненапарфумлене (як у нас нині), говорить з публікою жорстко і непримиренно: так жити не можна! І саме таке кіно отримує визнання як мистецтво...
Світова прем’єра «Катині» відбулася на цьогорічному Берлінському кінофестивалі. Доводилося чути кпини щодо архаїчності кіномови, комплексу «дідусевого кіно». Мовляв, старий Вайда — старече й кіно виходить. У Польщі, наскільки я можу судити, так само — до фільму поставилися стримано. Правда, після номінації на «Оскара» ставлення значно потеплішало... Визнання «за бугром» — воно і на поляків діє, не тільки на нашого брата. У підсумку картину переглянули три мільйони поляків, у прокаті вона зібрала 34 мільйони злотих (14 мільйонів доларів) і посіла перше місце.
До речі, дехто вже розігрує антиросійську карту — мовляв, Вайда зробив стрічку про злодіяння росіян. Режисер категорично з цим не згоден і має рацію: нічого «анти-» я так само не побачив. Єдиний персоніфікований росіянин у фільмі — уже згадуваний радянський капітан є суперпозитивним персонажем. Мова зовсім не про відповідальність якогось народу, йдеться про зло, що не має національності, запаху, кольору. Воно безлике, бо ж обертається різними ликами... І протистояти йому можна тільки особистісною волею й відвагою — як ще один вайдівський герой, юний хлопчина, який не злякався і своєю смертю посіяв зерна майбутнього звільнення поляків від облуду і фальші. Тільки ніколи не говори «ніколи» — он же знову бісове воїнство суне на нас. І крізь екран я чую рядки великого росіянина Олександра Пушкіна, які Достоєвський виставив на ще один епіграф до «Бісів»:
«Хоть убей, следа не видно,// Сбились мы, что делать нам?// В поле бес нас водит, видно,// Да кружит по сторонам.// Сколько их, куда их гонят,// Что так жалобно поют?// Домового ли хоронят,// Ведьму ль замуж выдают?»
Українці, дивіться і слухайте старого молодого Анджея Вайду! Він справді говорить уже трохи відчуженою од дня сьогоднішнього мовою і ставить питання, які можуть видатися комусь наївною фразеологією старого європейського інтелектуала. А все ж — послухайте...
