У Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова представила нову виставу за п’єсою американця Дона Нігро «Іфігенія». У спектаклі «Дім на краю душі» проглядається наполегливе бажання режисера Т. Трунової знайти особливу мистецьку територію — не те щоб зовсім ніким не освоєну, але принаймні не надто затоптану відвідувачами. Територію, на стежках якої немає вказівних табличок для лінивих.
Дія відбувається в детально продуманому химерному напівсні та ще й у декораціях і атрибутах давньогрецького амфітеатру (сценографія Юрія Ларіонова). Певні підстави для цього нібито дає сама п’єса, адже Дон Нігро писав її за мотивами античного міфу про Іфігенію — мікенську царівну, котра погодилася принести себе в жертву богам заради успіху батькового війська у війні з Троєю. В останню мить, уже на жертовному олтарі, богиня Артеміда підмінила Іфігенію дикою козою. У спектаклі ця коза чи лань з’являється перед смертю героїні на відеоекрані — як прозорий натяк на те, що в реальному житті рятівна підміна неможлива.
Згодом помічаєш, що в цій виставі йдеться зовсім не про той міф, який зазвичай трактували як хрестоматійно-патріотичний — аякже, героїня свідомо жертвує собою заради Батьківщини... Ні, тут предметом дослідження виявляється те, що ми називаємо фейковою дійсністю, фейковим світом, у якому з певністю не скажеш, хто насправді герой, а хто лише хитро вигаданий. Власне, це наш сьогоднішній світ. Можливо, в такому світі взагалі немає героя, він зникає, ледь почавшись, не доснившись до кінця...
В усякому разі, чоловічі персонажі тут саме такі. Ось Нік Деметріос (Акмал Гурєзов) — він постає таким переконливо-сильним, що, здається, міг би змінити світ — а невдовзі перетворюється на нікчемне ніщо, нездатне порятувати ні себе, ні інших. Або Майкл Райян (Сергій Петько) — цей носій розкішної старозавітної бороди та ерудиції, яка нікому не придасться... Його дружина Каролін Райян (Леся Самаєва) — теж не ідеальна героїня, зате хоча б не удає із себе якусь інакшу, вона просто знає, що все погано скінчиться, і цьому її печально-мовчазному знанню можна вірити. Їхні дочки Дженна (Катерина Савенкова) та Лексі (Анастасія Пустовіт) — ті дійові особи, які в цій виставі здатні щось змінити й таки змінюють, але це не радує, бо якось не хочеться, щоб твій світ рятували ці верткі комп’ютерно-досконалі персонажі. Промовиста деталь: в однієї з тих дівчат лише права грудь здатна відчувати дотик чоловічої руки, і все думаєш собі мимоволі — а чи з живої матерії зроблена решта її тіла?
...У давньогрецьких акторів не було потреби щось грати — вони носили маски, під якими все одно не видно, зображаєш ти щось чи ні. Головне — донеси текст. От і в цій виставі: хоч тут працюють і без масок, але таки нічого не грають, і це дивовижно переконливо, бо смисл не підмінюється грою і ти отримуєш радість від розумно й чесно зробленої роботи.
Наступний показ вистави «Дім на краю душі» відбудеться 30 травня.
