Проблема неадекватного сприйняття образу українського класика нашими співвітчизниками в літературознавчих колах обговорюється вже давно. За образом найвеличнішого з синів України, борця й подібними патетичними характеристиками ми загубили справжній образ письменника. Абсолютно нівелювався, так би мовити, власне людський фактор. А втім, як пригадували сучасники Тараса Григоровича, він був відомим у світських колах поетом-гулякою та улюбленцем жінок. Цього теж не можна оминати, претендуючи на глибинне вивчення біографії і творчості Т. Г. Шевченка. Те ж саме, до речі, сталося і з іншими письменниками. Зокрема, з Василем Стусом, особа якого після здобуття Україною незалежності стала культовою.
Хибний, не до кінця чесний образ Кобзаря вкладається нам у свідомість ще зі школи. Розвішані портрети Шевченка та старанно виписані на стінах і вишиті на рушниках цитати із «Заповіту» викликають флешбек — хіба культ провідника всіх пролетарів був не таким? Із Тараса Григоровича роблять ікону, а потім кажуть, що він того не достойний, і цькують. Тим часом як ні того, ні іншого образ і творчість Шевченка не потребують. А розуміння і адекватного прочитання їм як раз не вистачає.
— Покоління глобалізації та комп'ютеризації, обплутане павутинням iнтернету, майже розучилося читати та співпереживати, — скаржиться письменник Борис Олійник. — Найсуттєвіше це відбилося на трактуванні життєпису і творчості Шевченка. Далі «Реве та стогне», «Заповіту», «Катерини» і стандартних стереотипів ми вже не просуваємося. Навіть університетські вправи залишилися стосовно Шевченка на рівні шкільних кліше. Треба чесно визнати, що ми таки маємо звичку до крайнощів: або захвалюємо, або лаємо до запаморочення. Але ж Тарас Григорович із усіма своїми позитивами й негативами був живою людиною. Він куди переконливіший у своїй істинній геніальності, ніж ікона, писана його найвправнішими богомазами...
Кроком до нового й позбавленого стереотипів розуміння письменника стануть Шевченківські читання, приурочені до 200-річчя з дня народження поета. Вже створена комісія, до складу якої увійшли представники різних творчих і національно налаштованих організацій, а також посольств, акредитованих в Україні. Організатори сподіваються, що Шевченківські читання охоплять не тільки власне літературне поле, а усі види мистецтва, серед них кіно та театр, і працюватимуть на поширення й утвердження української мови й тлумачення для широкої громадськості справжнього образу поета.
Виступаючи на презентації Шевченківських читань, Борис Олійник застеріг від глобалістів, зокрема тому, що «вони мають завдання зруйнувати опорні величини нації й перенести Шевченка в парк скульптур учорашніх ідолів»...
Можливо, застереження Бориса Олійника й актуальне, але звучати воно повинно не тільки перед його однодумцями, а перед значно ширшою аудиторією. Знову виринає величезна проблема локальності подібних заходів, тоді як вони потребують загальнонаціональної всеосяжності. Те, як донести подібні заходи до громадськості й викликати інтерес до них у масах, залишається запитанням без відповіді.
— Ці слова не мусять звучати тільки перед нашими однодумцями, — переконаний голова Спілки письменників України Володимир Яворівський. — Окрім того, нам не можна подібні заходи заформалізовувати: приїхали, відсвяткували й поїхали далі. Треба закладати в бюджет гроші на проведення Шевченківських читань і організовувати їх на масштабному та високому рівні... Можливо, треба було б зробити в уряді читання Шевченка раз на тиждень. Для економіки це був би величезний прорив...
На відкритті Шевченківських читань був присутній міністр культури та туризму України Юрій Богуцький. Усі репліки стосовно бюджету були, природно, адресовані йому як урядовцю, а чи спрацюють ці письменницькі прохання-заклики — покаже час.
— Ми повинні розглядати Тараса Шевченка в тому числі в контексті тих постатей, які були поруч із ним, наприклад, Кулішем, Гулаком, — емоційно переконував присутніх поет Іван Драч, — потрібно зрозуміти, в якому оточенні він був. Тільки тоді перед нами постане постать Шевченка. Бо виходить, що ми якісь ідіоти, які спромоглися тільки на одного генія.
Тут є представники казахського посольства. Шевченко був пов'язаний із цією країною. Може, нарешті, надрукуємо книжку «Шевченко й казахи» — із репродукцій картин, гравюр, віршів, сторінок щоденника. Ми повинні запланувати і робити конкретні речі... — Візьміть будь-яку країну світу. Ви там побачите пам'ятники абсолютно різним людям. Немає таких народів, які б сконцентрували усю свою увагу тільки на одній постаті, — каже поет Дмитро Павличко. — Так, Шевченко — геній. Але як ми святкуємо річницю Івана Франка? Він не менший геній, а на своє 150-річчя домігся пам'ятника в Одесі. Було виділено мільйони (пам'ятник зробили за 300 тисяч, частину витратили на монумент Катерині II, а решту розікрали)...
Заснувавши Шевченківські читання, українське письменство не вирішило ніяких проблем і не знайшло відповіді на жодне запитання. Швидше навпаки... Головне — щоб усе не залишилося на словах. «Треба скоріше братися за гарні справи духовного розвитку», — благословив зібрання Борис Олійник.
