Якщо підходити строго, то чергове зібрання активу Союзу театральних діячів України (СТДУ) — у даному разі йдеться про західний регіон — називалося так: «Розширене правління Львівського міжобласного відділення СТДУ». Засідання це є плановим, проводиться воно щороку, змінюючи міста, але, на жаль, не основні питання порядку денного. Бо і досі, як і чверть століття тому, коли ми раділи здобуттю незалежності (як з’ясувалося, примарної) від московської навали, вкрай злободенним залишається питання виживання вітчизняного театру, та й культури взагалі. Виходить, рано раділи. Бо ні від навали, ні від ярма, чи то навіть від зашморгу на шиї, як бачимо, ми не звільнилися, а лише поміняли шило на мило. То ж тепер навіть найбільш патріотично налаштовані діячі вітчизняного театру, які хочуть засівати зі сцени зерна розумного, доброго, вічного, змушені згадувати добрі радянські часи, коли, хоч і існувала строга ідеологічна цензура, але була і державна опіка театрами. Держава дбала про них за те, що вони впроваджували у життя культурну політику партії та уряду. Тепер у нас ні цензури, ні опіки, ні культурної політики, ні, за великим рахунком, держави, якщо розуміти її не на рівні зовнішніх аксесуарів, а дійових об’єднавчих інституцій, спрямованих на здобуття загального добробуту, забезпечення захисту і, не побоюсь цього слова, гідного званню людини сенсу існування. Звичайно, бродячих скоморохів нинішня ситуація повної байдужості до них з боку влади влаштовує. Але вона не може влаштовувати державні стаціонарні театральні колективи, що за таких умов змушені існувати на межі фізичного виживання, замість того, щоб, відчуваючи зацікавленість у собі, активно працювати на розбудову вітчизняної культури і, відповідно, на культурне, ідейне наповнення всіх державних інституцій.
Про те, що більш як за двадцять років нової української державності жодна українська влада не виявила належного інтересу до культури, не говорив, мабуть, лінивий. А це свідчить лише про те, що у наших політиків, які зайняті виключно боротьбою за владу, немає стратегічного державного мислення, що вони, попри усю свою патріотичну риторику, зайняті виключно своїми шкурними інтересами. Ось і нинішній віце-прем’єр, він же міністр культури і туризму пан В’ячеслав Кириленко, забувся, схоже, про романтичні поривання своєї молодості, пов’язані з розбудовою Української держави і перетворився на звичайного політичного кар’єриста-функціонера. Бо не може міністр культури, якщо він про культуру дбає, проігнорувати таку подію, як згадане Правління, на якому, попри інші проблеми, йшлося і про майбутню театральну реформу. Тим паче що пан Кириленко обіцяв керівникам СТДУ Лесю Танюку та Федору Стригуну приїхати до Луцька особисто, а в результаті не делегував жодного працівника керованого ним міністерства. Звичайно, це свідчить про неабияку політичну та й просто людську інтуїцію колишнього рухівця, який навчився лавірувати і виживати у бурхливому морі брудної української політики. Бо якби він потрапив на згаданий вище захід, то дістав би на горіхи так, що вистачило б і його дітям, і онукам. Інстинкт самозбереження (а влада наша керується виключно інстинктами, до людських мотивацій вона так і недоросла) врятував Кириленка від публічної прочуханки, але не зберіг від тої ганьби, якою історія нарівні з іншими недолугими міністрами, депутатами, президентами затаврує і його ім’я.
То ж театральні діячі, які хотіли порадитися з міністром про те, як же вирішувати наболілі питання подальшого існування вітчизняного театру, дійшли висновку, що культура — єдина галузь у державі, яка тепер немає свого міністра.
Однією з головних тез, висловлених театральними діячами у Луцьку, був заклик до тісної співпраці та взаємопідтримки, без чого, на думку худрука Рівненського драмтеатру Володимира Петріва, вітчизняне театральне мистецтво просто не виживе. Він вважає, що за умов повної байдужості центральної влади до культури, вся надія на її підтримку покладається на владу місцеву. А такі настрої — вони, як відомо, панують не лише у сфері культури — рано чи пізно приведуть до реальної, а не декларованої децентралізації, внаслідок якої регіони отримають максимальну самостійність, стануть фактично незалежними від давно окупованого недержавними політиками Києва. Бо ніхто не змириться з тим, щоб господар його лише контролював, відбираючи при тому останнє, і нічого взамін не давав. До слова, Голова СТДУ Лесь Танюк розповів шановному зібранню, що у керованої ним громадської театральної організації держава уже встигла відібрати багато майна і тепер планує рейдерські захвати того, що ще залишилося.
Повною байдужістю до питань культури з боку державних органів можна пояснити і пробуксовування театральної реформи, без якої наш театр не отримає необхідного поштовху для свого подальшого розвитку. Попри інші конструктивні пропозиції, слушну думку щодо майбутньої реформи висловив худрук Волинського театру ім. Шевченка Петро Ластівка, який зауважив, що у питанні реформування вітчизняного сценічного мистецтва потрібний індивідуальний підхід, що зміни, тим більш кардинальні, мають відбутися, насамперед у тих колективах, які до цього готові, які цих змін потребують. В іншому разі, якщо центральна влада, не забезпечивши діячам театру соціального захисту, почне чесати всіх під одну гребінку, то вона або повириває з чужих голів багато волосся, або поламає багато зубців і своїй державній чи то гребінці, чи то у граблях, які поки що все гребуть в один бік — в кишені тих, хто вирішив, що вони і є держава. Віддалені від столиці регіони, які після поразки чергового Майдану з таким розумінням української державності не погоджуються, не хочуть більше без стерна і вітрил пливти в туманне майбутнє на кораблі дурнів. То ж нині маємо всі підстави вважати, що сепаратистські настрої за такої «державної» політики, яку впроваджує наша влада, будуть зростати навіть у тих проукраїнських областях, які ще донедавна вірили у святу об’єднавчу для Руси-України місію Києва. На жаль, увесь хід української історії показує, що міжусобні війни захланних вітчизняних князьків-політиків на її освячених молитвою землях так досі і тривають, незважаючи на те що за вікном уже давно настало нове тисячоліття.
