Завдяки винятковiй працездатності Юрія Покальчука, властивій поколінню письменника, його особиста бібліографія містить не тільки 23 книжки, але й багато перекладів, а його літературна праця поєднується з бурхливою громадською діяльністю. Яскраво характеризує письменника, перекладача, публіциста, поета, який у минулому, серед іншого, очолював Асоціацію українських письменників та іноземне відділення Спілки письменників України, громадська праця в українських колоніях для неповнолітніх. За Достоєвським, любов до людства найскладніше втілити в любові до свого ближнього; виходячи з того, що остання є не тільки духовною категорією, а й конкретними вчинками, пересвідчитись у справедливості зауваження класика неважко. А ось автор збірки «Не наступайте на любов» Юрко Покальчук знайшов альтернативне рішення цій проблемі. Що змушує людину після паризьких відряджень і наукових конференцій присвячувати свій час реальній допомозі тим, кому немає звідки чекати жодної допомоги; писати еротичну прозу та цнотливі вірші; перекладати елітарну публіцистику і брати участь у гучних громадських акціях?
— Юрію, кому ви адресували свою нову поетичну збірку «Не наступайте на любов»? До неї увійшли вірші, написані протягом останніх кількох років чи всього життя?
—Я нікому ніколи книжок не адресую: поезія взагалі безадресна. Це моя четверта поетична книга. Вона наполовину складається з нових речей, але до неї увійшли кращі вірші з попередніх книг, написані протягом всього життя.
— Деякі поезії справляють враження порад, адресованих тому, хто опинився в скрутній ситуації. Кому писали такі «інструкції»?
— Переважно собі. Тому що звертання на «ти» — це звертання до себе. Якщо це хтось відчує як щось своє, значить, мені вдалося досягти більше, ніж я мав на меті, коли її писав.
— Як впливає на вашу творчість праця у колонії для неповнолітніх? Чи не їм також адресовано «допоміжні» вірші? Чи змінює ваших підопічних ваша література?
— Думаю, не змінює; їх частково змінюю я сам. Особливо в тих випадках, коли пацан хоче змінитись. Вони також змінюють мене, вони навчили мене бачити інший світ — дно українського життя. До зустрічі з ними я ніколи не міг подумати, що так можна жити.
— Як розпочалася ваша праця зi «складними» дітьми?
— В усьому винен випадок: 20 років тому я поїхав в Прилуцьку колонію, що в 150 км від Києва, як журналіст. Мені було цікаво дізнатись, як вони живуть. Після першої зустрічі діти запрошували мене приїздити ще. Я розгубився і сказав, що у мене небагато часу. Хлопець, який говорив від імені всіх інших, сказав: «Ми знаємо, що у вас мало часу. Зате у нас часу багато. І ми на вас чекатимемо». І я знайшов час. Протягом останніх восьми років на спонсорські гроші виходить щоквартальний альманах «Горизонт», де друкуються тексти і малюнки цих дітей.
— У чому полягає для вас критерій «професійності» літератури?
— Я процитую Ж. Кокто: «Мистецтво — як г..но: я відразу чую його запах». Відкриваю будь-яку книгу посередині, читаю кілька рядків і бачу, мистецтво це чи ні. Його неможливо підробити.
— Яка саме форма поетичного твору вам ближча? Верлібр? Сонет? Скільки часу займає праця над віршем?
— Сонети я ніколи не писав, тільки зрідка перекладав. Вірш, поетична форма диктуються інтуїтивно, відчуваються зсередини. Класична чи ні форма — залежить від стану душі. Я 12 років займаюсь музикою, мій гурт називається «Вогні великого міста»; він дуже змінив моє ставлення до поезії. Хтось із знайомих музикантів сказав: «Покальчук почав писати джазову поезію». Я не музикант, але керую групою і, слід зауважити, колективна творчість дуже стимулює, багато дає в сенсі творчого потенціалу.
— Чи велике значення, на вашу думку, має в поезії фіксація ірраціональних переживань?
— Звичайно. Поезія ірраціональна, вона — Божий дар; і ні я, ніхто інший не знає, чому все це відбувається саме так. Мені якось замовили пісню, яку я не міг написати три місяці. Раптом, посеред, здається, дороги у Львів, осяяло, і вона була написана протягом десяти хвилин. У поезії, в творчості важливо спіймати ритм, настрій, струм.
— Ви — один iз авторів «Фоліо», а отже, мусите видавати по книжці на рік протягом п’яти років. Чи легко працювати в таких умовах?
—Я цілком незалежний і ні з ким ніяких контрактів не підписував. Досьогодні «Фоліо» видало вісім моїх книжок, якими я задоволений. Без контракту, тільки на засадах угоди я пишу тоді, коли хочу, а так був би змушений писати тоді, коли потрібно. З іншого боку, жодне сучасне видавництво неспроможне підписати контракт з письменником на кілька років в такий спосіб, щоб вирішити остаточно всі його фінансові проблеми.
— Чи велике значення ви приділяєте популярності та успіху?
— Я нічого ніколи не робив для того, щоб здобути популярність. Зараз триває мій третій злет, але кожного разу це результат значної праці. Я вважаю, що популярність до письменника приходить сама: ніхто не може змусити читача купувати свої книги.
— Чи замислюєтеся ви над тим, що ваша книжка мусить бути цікавою?
— Звичайно, я думаю над тим, щоб книжка була цікаво. Я проти літератури для себе, літератури для літератури. Є геніальні романи, написані для себе, які не всі осилять. Але мене виховано на американській, латиноамериканській і французьській літературі, які парадоксом чи жартом, чи струсом змушують читача здивуватись чи розгубитись, чи замислитись... Інтелектуальність моїх книг проте краще оцінювати читачам.
— Чи траплялось вам писати «в стіл»?
— Звичайно, і досить багато: при радянській владі. Я почав писати свою еротичну прозу за 10 років до незалежності. Хто б її друкував тоді? Мені хотілося втілити свій задум, а далі — хай буде як буде. Мусить бути задоволення від написаного — не від надрукованого. Коли я спіймав себе на думці «це не надрукують», подумав, мовляв, я перетворююсь на радянського письменника. І протягом півтора року свідомо писав «у стіл».
— Як, на вашу думку, чи може бути поезія масовою?
— Що значить масова поезія? Поезію завжди значно менше читають, ніж якусь цікаву прозу. Протягом перебудови поезія набула ролі напівдисиденстської інтелектуальної сили. Люди стояли в черзі, щоб купити книжку; заборонена книжка Ліни Костенко, тираж якої було знищено, передавалась з рук в руки, але це був факт політичний. А сьогодні, в демократичному суспільстві, поезія потрібна тим, хто шукає естетики слова, а не його політичного значення.
