20 і 21 січня на сцені Міжнародного центру культури та мистецтв (Жовтневий палац) МХАТ імені Чехова зіграє «Білу гвардію» Михайла Булгакова, поставлену Сергієм Женовачем (четверту версію відомого роману на МХАТівській сцені).
Грудневі гастролі театру до Києва, організовані продюсерською компанією «Пале-арт», було перенесено через помаранчеву революцію, яка відбулася в Україні. Що, втім, не зашкодило москвичам зіграти свою виставу в Одесі. Саме там «Дню» вдалося зустрітися з Костянтином Хабенським, який грає у виставі роль Олексія Турбіна, і поговорити.
«МIСТЕЦТВО ТЕАТРУ IСНУЄ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ЕМОЦIЙНО ЗАЧIПАТИ ЛЮДЕЙ»
— Костянтине, в одному інтерв’ю ви зробили зізнання, на яке здатна не кожна людина. Ви визнавали ілюзорність своєї свободи. Часто журналісти провокують на подібні одкровення?
— Так, я пам’ятаю, це було жахливе інтерв’ю. Жахливе, тому що журналістка всіляко намагалася вивести мене на одкровення в різного роду політичних та соціальних запитаннях, а я, у свою чергу, намагався проскочити поміж рядків. І в цій екстремальній ситуації народилося таке зізнання.
— Ви насправді відчуваєте свою несвободу? Адже більшість людей знаходиться в повній ілюзії щодо того, що вони вільні у своїх вчинках.
— Можливо, якщо я десь і вільний за великим рахунком, то в якісь моменти на сцені і на знімальному майданчику. Щодо решти — то нехай у нас буде така ілюзія, що ми вільні, без цієї ілюзії свободи набагато швидше все хороше вигорає в людині. Думку про те, що я вільна людина у вільній державі можна вбити в одну секунду. Тому краще нехай існує ця ілюзія.
— Ви вважаєте, що ілюзія сама по собі не є небезпечною для людини? Адже рано чи пізно доводиться стикатися з реальністю.
— Тут питання не в тому, наскільки це небезпечно чи безпечно. На жаль, або ж на щастя, існують люди, які володіють цією рисою, думати про щось краще, ніж воно насправді є. Цю породу людей ми називаємо цинічними романтиками або романтичними циніками. Моя професія змушує досить реально дивитися на світ, але якщо є ця риса, то її вже не втратити. Ти намагаєшся її заглушити, ти розпрощався з усіма ілюзіями, всіма наївними уявленнями про прекрасний світ, але вони через якийсь час все одно спливають.
— Останні події в Україні примусили багатьох людей по-новому подивитися на взаємини життя і мистецтва.
— Я бачив невеликий фрагмент інтерв’ю з Сергієм Гармашом, який відвідав Київ iз «Современником» у період помаранчевої революції. Я з ним повністю згоден, що кожен має займатися своєю справою. Актор повинен працювати в театрі або зніматися в кіно, політик — засідати в Думі чи Раді, а злодій — сидіти у в’язниці...
— І все ж таки, на ваш погляд, чи може мистецтво знаходитися поза суспільними подіями?
— Воно не знаходиться поза тим, що відбувається в суспільстві, як би ми не намагалися відриватися від життя. У Москві ми з Сергієм Васильовичем Женовачем спеціально прибирали слова, пов’язані з місцем дії п’єси «Біла гвардія», аби глядач не акцентував увагу на тому, що події відбуваються в Києві. Коли ж ми приїхали до Одеси, то нам захотілося вставити в текст слово «Україна», щоб підкреслювати цю історію. Наприклад, у тексті вистави є така фраза: «За ніч у нашому стані, у стані всієї російської армії, я б навіть сказав, у державному стані відбулися різкі і раптові зміни». А у Булгакова говориться, в «державному стані України відбулися різкі і раптові зміни». Так от коли я на репетиції вперше сказав повний авторський текст, то побачив, що мої партнери переглянулися між собою, вони по-іншому на нього зреагували. Я вважаю, що вчинив вірно, і даний текст дуже співзвучний з нинішньою ситуацією у Києві. Все залежить від того, які завдання ставлять режисер і актори. Хтось прагне показати події в розрізі сьогодення. Хтось, навпаки, намагається уникати часу, переносячи дію ледве не на Місяць. Мистецтво театру існує для того, щоб емоційно зачіпати людей. Які засоби для цього використовуються? Різні. Якісь ми приймаємо, якісь не приймаємо.
— Чи несе відповідальність актор за те, що він робить, чи відповідальність за винесені з вистави думки та настрої повністю лягають на совість глядача?
— По-перше, є спільний задум режисера, сценографа, який актор виражає, будучи лише маленьким гвинтиком у всій складній структурі вистави. І те, що він зробив десь паузу, або підкреслив якесь слово, можливо, це й не його заслуга. Але навіть якщо це і заслуга актора, він все одно існує в загальному задумі постановки та його літературному першоджерелі. Так що відповідальність ми розділяємо на всіх, хто зайнятий у створенні вистави.
«НЕ МОЖНА ЕКСПЛУАТУВАТИ ВДАЛО ЗНАЙДЕНУ МАСКУ»
— Костянтине, давайте поговоримо про ваш прихід до МХАТу. Ви з другом і однокашником Михайлом Пореченковим там досі на тимчасовому контракті, чи вже зараховані до трупи на постійну роботу?
— Ми поки ще намагаємося порозумітися з театром. Ми не залишили назавжди Санкт-Петербург. Це чутки, причому не підкріплені дійсністю. З Михайлом ми разом приїхали до Москви працювати. Поки ми з Пореченковим продовжуємо грати вистави і в Пітері (в театрі Ленсовєта). Крім виступів у МХАТі, я знімаюся в кіно.
— А як сьогодні вирішуються в Росії питання з житлом, чи забезпечують театри провідних акторів квартирами, чи кожен вирішує цю проблему самостійно?
— Ці питання стосуються мого особистого життя, про яке мені б не хотілося говорити... У мене все добре.
— Костянтине, які внутрішні, психологічні проблеми переслідують людину, яка обрала акторську професію? Чи існує небезпека стати жертвою своєї популярності?
— Ми бачимо сотні, тисячі прикладів того, коли люди після блискуче зіграної ролі раптом кудись зникають. Глядачі не знають, що з ними потім відбувається. А є актори, які, вдало зігравши одну роль, залишаються заручником її на все життя. Вони експлуатують вдало знайдену маску, не розуміючи, що існує творче зростання, різні ролі і такі поняття, як характерність та інші театральні речі.
— Вас ніколи не відвідували сумніви в доцільності того, чим доводиться щодня займатися?
— Поки що мені цікаве те, чим я займаюся на сцені, на знімальному майданчику. На сьогоднішній момент для мене важливо робити щось нове. Я не знаю, що буде завтра, післязавтра. Не тому, що я такий легковажний, просто розумію, що сьогодні можна думати і робити так, а завтра подивитися на це зовсім по-іншому.
«Я ЗАЗДРЮ ФIГУРИСТАМ I ГIМНАСТАМ»
— Наскільки в процесі роздумів та професійного зростання змінилися ваші уявлення про акторську професію?
— Між моїми уявленнями про професію в момент вступу до акторського вузу, і тим, що я маю зараз, як кажуть в Одесі «є дві великі різниці». Акторство — велика праця. Це не знімання вершків, не купання у славі, а величезна щоденна робота. Часто потрібна елементарна витримка, часом стриманість, яку ти повинен проявити, наприклад, коли у тебе поганий настрій, а до тебе чіпляються, щоб сфотографуватися. І ти не повинен на це глядацьке бажання відповісти якоюсь витівкою. Якщо ти актор, то маєш розуміти, що у популярності є різні боки. Акторство — окрім праці у професії, це ще й праця у публічності. Адже ми не машини, не роботи, які весь час усміхаються. Ми нормальні люди, які іноді хворіють, іноді не досипають, які в якийсь момент не хочуть ні з ким розмовляти. Цю елементарну втому людини, яка займається акторською професією, часто плутають iз зірковою хворобою. Я не дуже вірю в досягнення тих, хто не втомлюється. Все ж таки для того, щоб досягти успіху, визнання — треба дуже добре попрацювати.
— Адже зіркова хвороба все ж таки існує. Ви знаєте рецепти її лікування?
— Синдром зіркової хвороби я бачу, коли актор починає грати не в театрі чи в кіно, а в реальному житті. Прийшов несподіваний успіх, і почалося головокружіння, потім капризи. Випробування популярністю витримують не всі. У декого псується характер. Їм важко скласти собі ціну. Насправді це велика біда для тих людей, які потрапили в подібну ситуацію. Рецепт від цієї біди? Робота й самоіронія.
— Акторській славі, популярності багато хто з глядачів заздрить, а чи є професії, яким заздрять актори?
— Я заздрю фігуристам і гімнастам — от де майстерність! Я бачу працю, яка з щоденних тренувань перетворюється на віртуозність. Іноді сиджу, роззявивши рота, дивлюся змагання й захоплююся: як вони легко роблять різні піруети, і заздрю цим людям. Оце клас! Напевно, класно стати космонавтом. Адже так привабливо відірватися від тяжіння землі та потрапити у невагомість, але як подумаю, що треба сидіти в ракеті, а довго знаходитися в замкненому просторі — все одно, що у тюремній камері сидіти... Є багато цікавих професій. Я заздрю людям, які подорожують, але уявляючи себе в різних куточках світу, можу, фантазуючи, побачити і зворотний бік цієї професії, непривабливі боки.
— Костянтине, ви багато знімаєтеся в кіно та серіалах. Одні актори кажуть, що робота в серіалах руйнівна для акторської професії, а інші вважають, що це їм допомагає триматися у формі?
— Серіали не є небезпечними і руйнівними. Вони роблять свою корисну справу. Тримають акторів та режисерів як у спортивній творчій, так і у фінансовій формі. Тому що до появи вітчизняних серіалів у нас було величезне полчище акторів та режисерів, яким нічим було зайнятися. Більшість моїх колег, на жаль, займалися всім чим завгодно, тільки не професією... У серіалах набивають руку сценаристи, режисери, оператори. Я не вважаю, що це погано. Знову ж, дуже велика кількість акторів проходить через серіали, й за їхніми роботами там можна зрозуміти, хороший це артист чи поганий. Іноді і в «милі» трапляються непогані сценарії.
— Ви багато знімаєтеся у так званому новому російському кіно. Які його жанри вам найближчі, найцікавіші?
— Завжди цікавіше те, чого раніше не пробував. Або те, що спробував, але хотів би зробити зовсім по-іншому. У мене немає якогось улюбленого жанру, але якщо говорити про мої уподобання, то вони швидше стосуються характерності героїв, яких я граю. У характерній ролі спробував себе лише один раз — у «Механічній сюїті» Діми Месхієва. На мій погляд, поки це моя краща робота, зроблена саме в цій картині, а не в «Нічному дозорі», не у «Своїх», не в «У русі», хоч я з повагою ставлюся до цих фільмів. У «Механічній сюїті» було найцікавіше, і я побачив той результат, до якого прагнув. Не стовідсотковий, але, принаймні, він близький до бажаного.
«БОГДАН СТУПКА УЯВЛЯЄТЬСЯ МЕНI УЛАМКОМ НЕЗЕМНОЇ ЦИВIЛIЗАЦIЇ»
— Читачі мені не пробачать, якщо я не запитаю, як вам працювалося у «Своїх» зі Ступкою? В інтерв’ю Сергій Гармаш говорив, що ви з ним стрибали від радості, коли дізналися, що зніматиметеся разом iз Богданом Сильвестровичем.
— Звичайно, ми дуже зраділи, що будемо партнерами у «Своїх». У мене досі німіє язик, коли мені потрібно щось сказати про Богдана Сильвестровича. Ступка — людина- скеля. Він настільки цікавий і непередбачуваний у житті й на майданчику. Богдан Сильвестрович видається мені якимось уламком неземної цивілізації, який залетів на Землю, навколо якого ми ходимо, розглядаємо його, слухаємо, що і як він говорить. Іноді не розуміємо, жартома він це говорить, чи всерйоз. От така він Людина.
Я зробив великі висновки після роботи з Богданом Сильвестровичем. Дещо «поцуплю» у нього в акторському плані. Адже наша професія злодійська, ти щось побачив, переніс це на себе, зробив це трошки інакше, але в цьому ж напрямі... Я вдячний долі за те, що у мене була можливість повчитися у Ступки, у Гармаша й у інших чудових акторів у період зйомок фільму.
— А з ким із режисерів ви хотіли б зустрітися в роботі?
— Мені хотілося б продовжити роботу з Юрієм Бутусовим, з яким ми почали спілкування ще зі студентської лави. Щодо кіно, то я не хотів би називати прізвища, тому що ненавмисно можу когось образити. Є досить велика кількість людей, з якими мені хотілося б попрацювати.
— Чи існують у акторській професії речі, яких ви не робитимете?
— Не знаю, з яких причин я ще не продався на телебачення, але поки не поспішаю туди. Чи то через свою впертість, чи то не надходило цікавих пропозицій, які б приголомшили мене. Не знаю, чи відноситься порнографія до акторської професії, мені також не хотілося б туди потрапити. Я спокійно ставлюся до реклами і, можливо, навіть із задоволенням щось би продекламував, але поки не знаю, що саме. Не в тому плані, що мало товарів, а в тому, що все це якось поки мені як актору нецікаво.
— Акторська професія — це своєрідна забава, чи вона все ж таки дає можливості для пізнання світу?
— Для всіх по-різному. Хтось віддає перевагу поверхневому існуванню, ні на що не витрачаючись і нічого не шукаючи. Так, легко поговорили і розійшлися. Хтось іде шляхом самоїдства, самокопання. Напевно, я відношуся до другої категорії, тому що хочеться не просто брати участь, а щоби з кожною роллю робити ще один крок уперед.
— Чи існують речі, які ви не зможете пробачити?
— Жадність і тупість. Від них мене верне.
