Рок-опера Геннадія Татарченка та Юрія Рибчинського «Біла ворона» — справжній театральний хіт, який по праву заслужив на окрему сторінку в історії українського театру. Після феєричної постановки Сергія Данченка на франківській сцені 1991 р. із Наталією Сумською та Анатолієм Хостікоєвим у головних ролях ця опера трансформувалася в справжній творчий подразник для режисерів: ану ж бо, хто наважиться якщо не повторити, то принаймні наблизитися до того успіху? Цікаво, що одним із таких сміливців став визнаний майстер трешу Максим Голенко. Причому градус його цікавості до цього твору, написаного тридцять років тому, виявився настільки високим, що однією сценічною версією «Білої ворони» режисер вирішив не обмежуватися.
Першу виставу Голенко поставив на сцені Рівненського обласного музично-драматичного театру 2015 року. Як наголошували тоді місцеві актори і музиканти оркестру, для них цей проект вимагав особливої відповідальності, адже театр вперше працював із жанром рок-опери. Пост-прем’єрні компліменти у книзі відгуків та пресі й неабиякий глядацький ажіотаж засвідчили, що цей експеримент рівняни можуть вписати до своїх мистецьких здобутків.
Після Рівного Максим Булгаков вирушив із цією ж рок-оперою до Миколаєва, де історію Жанни д’Арк осучаснив, стилізував і спроектував на нашу реальність. Зібравши докупи всі мистецькі багнети театру — артистів, балет, оркестр, який перебуває безпосередньо на сцені, — він вибудував масштабне дійство, потужне за своєю енергетикою та смисловим наповненням. Власне, паралелей з нашою реальністю було навіть з надлишком: сцена нападу англійських військових на мирних людей асоціюється з подіями на Майдані під час розгону студентів. Розширюючи простір спектаклю, режисер задіяв також і глядацьку залу. Фахівці ж у цій постановці миколаївського театру відзначали драматургічну обґрунтовану динаміку: пластика з мілітаристичним акцентом і романтичні па завдяки правильній «верстці» виглядали навдивовижу гармонійно. У візуальному оформленні вистави переважали атрибути боротьби, протистояння, збройного опору: берці, камуфляж, щити, балаклави... Цей спектакль Миколаївського академічного українського театру драми та музичної комедії минулого року увійшов до широкого списку Першого всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА».
Одним із співавторів Максима Голенка в обох постановках став хореограф Максим Булгаков, свою співпрацю вони продовжили також під час створення третьої версії рок-опери, прем’єра якої нещодавно відбулася в Національній опереті. І знову продемонстрували, що глибинні смисли, сюжет і тематика, які є універсальними в часі та просторі, а в даному разі ще й неймовірної краси музика і текст — гарантовано дають змогу віднаходити нові форми виразності навіть тому сасмому автору.
Однією з найвиразніших складових цієї версії «Білої ворони» стала сценографія (художник — Володимир Ковальчук). Сценічний простір ніби скомпонований із кількох рівнів та геометричних фігур, цей прийом прекрасно працює на концепцію вистави: оркестр розміщено над майданчиком, при цьому музикантів обрамляє величезне коло, вертикальний стовп, біля якого страчують Жанну, ніби струна, натягнута між небом і землею, а Столітня війна постає з-під сцени.
Серед акторів варто відзначити Дмитра Воронова (Жульєн), Олексія Кирилова (Веселяк), Кирила Басковського (Кардинал). І безумовно, переконливу Тамару Ходакову в ролі Жанни та войовничо-екстравагантну Асю Середу-Голдун у ролі Війни.
З першими двома виставами «Білу ворону» в Опереті єднає один лише текст, музика в іншому аранжуванні, стилістика спектаклю також має іншу виразність. І хто знає, чи поставив цією постановкою крапку Максим Голенко в своїй особистій «вороніані». Адже ода свободі, написана три десятиліття тому, балансує між категоріями неокласики і трендів: для професіонала збирати ці рядки і звуки в єдине театральне ціле — справа напрочуд спокуслива.
