Айвазовський — автор, якого знають усі, але сперечатися
про якого не бажає ніхто. Століття беззаперечного визнання не минає безслідно:
на терезах опіній сліпий захват зрівноважується осміхом — сліпого ж! —
скепсису. Статечний пан із мрійливо примруженими очима та лишаєподібними,
за модою того часу, бакенбардами — такий собі генерал- ліберал зі «Скверного
анекдота», між іншим, Достоєвський віддавав йому належне на тлі морського
пейзажу: «здесь он мастер без соперников». Але за життя йому доводилося
чути — з уст відомого критика Стасова — і таке: «...Айвазовский до такой
рутины дописался... со своими вечно голубыми морями, лиловыми горами, розовыми
и красными закатами, со своим вечно дрожащим лунным светом и с прочею застарелою
и застывшею неправдою и преувеличением...» Словом, Айвазовський — улюблений
художник радянських ветеранів ВВВ, які колекціонують листівки з репродукціями
його полотен. Чи тільки це?
Почнемо з того, що не Іван, а Ованес, і до того ж — протягом
24 років — Гайвазовський; нащадок давнього вірменського роду, який у XVII
столітті опинився в Галичині, а на початку ХIХ століття — у Феодосії, втім,
значно зубожівши. Отже, майбутній академік (лаври ці отримав дуже рано)
спершу вправлявся як «мальчик» у кав'ярні. Окрім малярського покликання
— жмутки можливостей. Наприклад, евентуальний дисидент: його блискуча кар'єра
мало не накрилася з самого початку; відзначена срібною медаллю 2-го ступеня
картина з'явилася на виставці «без дозволу начальства», і це дійшло до
відома самого... Миколи I. Запахло смаленим, але за митця вступився байкар
Крилов, і картину навіть придбали для Зимового палацу. Айвазовський — археолог:
1853 року розкопав понад 80 курганів, зокрема знайшовши ювелірні вироби
IV ст. до н. е. Айвазовський — супутник геніїв: грав у преферанс із Гоголем,
музикував із Глінкою; рідний брат — архієпископ і вчений; виставку творів
за три місяці до загибелі відвідав Пушкін із дружиною (художник запам'ятав
її сукню з чорного оксамиту і солом'яний капелюшок зі страусовим пером).
Айвазовський — «трудова бджілка» і дивак за сумісництвом: шість тисяч творів
за життя (за іншими даними, 4 тисячі); іноді — кілька полотен у день; писав
з 6.00 до 16.00, підстрибуючи на місці. Немало написано про Айвазовського-благодійника
і Айвазовського — друга українського народу...
Як на мене, Айвазовський — передусім романтик. Безумовно
обережний, трохи обмежений, та не менш яскравий, тільки без богоборництва
й сатанізму. Хіба не романтичний жест — дізнавшись про вирізання вірменів
турками 1895 року, викинути в море орден, подарований йому султаном? Є
романтики, яким судилося, не жертвуючи душею, уникнути ударів долі й дожити
до почесної сивини, з якою часто сусідує клавіатура блискучих нагород.
На автопортреті Айвазовського 1892 року їх не менше десятка, а ще — позументи
й білі штани, як мрія Остапа Бендера. Але на малюнку 1840 років — він у
вбранні тореадора; мандрівник, який пережив напад бандитів, котрі, злупивши
з нього грошенята, натомість обдарували його... гронами розкішного винограду.
(На Кавказі його малюнок, пущений по руках аборигенів, повернувся назад
зі слідами крові). Співець моря? — На бога! — В Айвазовського є картини
трохи іншого штибу: серія полотен, присвячених Колумбу, і «Наполеон на
острові св. Єлени»; власна «Загибель Помпеї» та «Пожежа Москви 1812 р.»,
«Древня альтанка Готична» (перший твір автора — 1829 р.) і «Хаос», який
придбав для своєї збірки Папа Римський Григорій ХVI. Навіть знаменитий
«Дев'ятий вал» стає в один ряд із «Плотом «Медузи» Жеріко. Якщо останній
відверто грунтувався на факті політичного скандалу (Адмірал Нахімов» зразка
початку ХIХ ст.), — то щодо першого постаралися радянські критики, узрівши
тут соціальну алегорію: стомлені герої з останніх сил протистоять натиску
самодержавної стихії. Деякі люблять «соціальніше», та для романтика вистачить
і цього.
І, звісно ж, імла орієнтальності, «м'який східний колорит»,
віднайдений не кимось, а романтизмом. Конкретно на Київській виставці —
надовго завмираєш перед «Сценою з каїрського життя» (1881): купецтво відпочиває,
ловить кайф, курить кальян і знічев'я зиркає на обідрану одаліску. Зате
вдалині казкова баня мечеті, що мерехтить, як... морська хвиля.
Бурі Айвазовського писалися водночас із «Піснями Мальдорора»
Ісидора Дюкаса, графа Лотреамона, в нього ж у першій частині читаємо —
наче коментар до деяких полотен його, на 30 літ старшого, сучасника: «Дивлячись
на безмежну пустелю неквапливих вод, ти з повним правом насолоджуєшся своєю
природною красою. Велична загайність — найкраще з усього, чим нагородив
тебе Творець, твій подих розмірений і солодкий, сповнений безтурботності
й споконвічної нездоланної сили; загадкове, незбагненне, без спочинку женеш
ти чудо-води в усі кінці своїх володінь. Ледве відкотиться одна хвиля,
як на зміну їй росте інша, закипає піною й одразу ж тане із сумним ремствуванням,
яке ніби нагадує, що в цьому світі все ефемерне, як піна». (Далі вже з
іншої опери — «синець на горбі земної кулі», «гірка вода» і т. ін.) Багряний
Sunset звучить у художника, як сурма. І «маринність» його творчості — не
кількісна пріоритетність певного жанру, а настрій: марнота марнот, побачена
серед хвиль, прочитується і на суші, і серед гір. Погляньмо на київських
«Чумаків»: степ — як море, курява — як монохромна веселка, вітряк — як
маяк; самотній перехожий — як плавець.
Щодо послідовників, то їх у Айвазовського був легіон. У
Боголюбова зворушує розпис «натуральних» деталей, у Блінова — топографічна
точність корабельних аксесуарів, у Судовського — ефекти рідинної прозорості...
Складається враження, що учні-мариністи, зібравшись разом, розподілили
між собою «сфери (маринного) впливу». Та це не пішло їм на користь, особливо
в ХХ столітті.
Не Айвазовський народив маскульт — це маскульт ціле століття
силкується перевершити Айвазовського. І не може.
