«Нове британське кіно» — це серія прем’єр і прес-конференцій, присвячених кращим новим фільмам Великобританії. Проводиться Британською радою в Україні спільно з українською компанією «Артхаус Трафік». Протягом 15 років існування в межах фестивалю відбулися українські прем’єри понад 50 картин.
Цього року фестиваль відкрився драмою «Суфражистка» (режисер — Сара Гаврон). Суфражистками на початку ХХ століття називали громадських активісток, які виступали за надання виборчого права жінкам. Події розгортаються 1912 року в Лондоні. При всій публіцистичності й великій кількості мелодраматичних поворотів цей фільм, знятий за реальними подіями, виграє за рахунок блискучого акторського ансамблю: Кері Малліган (у головній ролі робітниці на ім’я Мод, таємно завербованої в лави суфражисток), Меріл Стріп, Гелена Бонем Картер — виконавиці першого ряду. По-друге, вищезазначена прямолінійність тут доречна: все ж таки це мейнстримне, глядацьке кіно, і щоб донести до залу, якою ціною було здобуто начебто очевидне рівноправ’я, варто інколи вдаватися до лобових прийомів.
Чорно-біла трагікомедія «Запалюючи зірки» (Енді Годдар) також містить біографічні елементи: у п’ятдесятих роках минулого століття честолюбний літератор Джон Бріннін (Елайджа Вуд) запрошує знаменитого поета Ділана Томаса (Селін Джонс) виступити на серії літературних вечорів у Нью-Йорку — і перетворює своє життя на справжнє жахіття, адже геній, виявляється, ще й обтяжений непересічним і непередбачуваним характером. Фільм нерівний, але по-своєму яскравий.
Біографічний акцент підтриманий і комедією «Леді у фургоні» (Ніколас Хайтнер). Одного дня навпроти лондонської квартири британського драматурга і сценариста Алана Беннетта припаркувався пошарпаний жовтий фургон. Водій — ексцентрична безпритульна старенька міс Шеперд (Мегі Сміт) — обіцяла не затримуватися більш ніж три місяці, проте в результаті прожила під вікнами письменника 15 років, перетворившись на улюбленицю району, місцеву цікавинку і, врешті-решт, героїню п’єси Беннета, за якою і знято фільм.
Повною протилежністю цій легкій і смішній історії є психологічна драма «45 років» (Ендрю Хей) — розмірена, як копирсання в забитій залежаною білизною сімейній шафі. Кейт і Джеф Мерсер готуються до святкування умовного ювілею: 45 років спільного життя. Все змінює фатальна несподіванка — лист на ім’я Джефа з повідомленням про те, що в Швейцарії знайдено тіло Каті — німки, з якою у нього був зв’язок і яка загинула в їхньому спільному поході за п’ять років до його весілля з Кейт. Історію побудовано на пильній увазі до жестів, слів і реакцій. Шарлотта Ремплінг і Том Кортні здобули «Срібних ведмедів» на останньому Берлінському фестивалі за кращі жіночу й чоловічу ролі. Зробити щось захопливе про подружжя, яке прожило разом півстоліття, — завдання не з легких, але, принаймні, можна знайти пристойних виконавців на головні ролі.
Звичайно, найбільш відомим фільмом фестивалю є «Лобстер» (режисер — Йоргос Лантімос), удостоєний Гран-прі журі на останньому Каннському фестивалі.
Як відомо, один з епізодів «Одіссеї» розгортається на острові богині Цирцеї, яка вміла перетворювати людей на тварин; так, велику частину команди Одіссея вона обернула на свиней. Зняла прокляття лише через кохання до легендарного мореплавця.
Невідомо, чи надихався молодий кінематографіст грецького походження Йоргос Лантімос стародавнім епосом своєї історичної батьківщини, але в «Лобстері» перетворення на тварин — неминучість, подібна до античного Фатуму. Змальований тут світоустрій жорстоко відторгає самотність. Самотніх людей виганяють з міста, ув’язнюють у спеціальному готелі й дають півтора місяця на пошук пари серед постояльців. Якщо це не вдається, вигнанців перетворюють на тварин (на щастя, вид можна обирати самому) і засилають у ліс. Утім, у лісі не так все просто, оскільки там ошанцювався партизанський рух одинаків, командира якого грає зірка «Життя Аделі» й останнього фільму про Джеймса Бонда — Леа Сейду. Але «Лобстер» — не трагедія, швидше, трагіфарс. Саме лобстером хоче стати головний герой у виконанні Коліна Фаррелла. Фаррелл у цій ролі є влучно й витончено комічним. Більш-менш смішними є й інші герої: акторський склад тут близький до бездоганного, а Лантімос витримує ідеальний баланс між абсурдом, колірним мінімалізмом і сарказмом.
Одним словом, хоч британська кінематографія за багатьма параметрами і поступається сусідкам по Європі — французькій або німецькій — вона все ж таки регулярно виробляє достатню кількість фільмів практично на будь-який смак.
Може, колись так само буде й у нас.
