Не дивно, що новий голівудський блокбастер «Олександр» залишився майже непоміченим у нашому прокаті — жодне кіно не може конкурувати з революцією. Однак видається дивним, що фільм Олівера Стоуна пройшов без належного такого типу історичним епопеям успіху й у країнах, що давно втратили дух революції. У тому, чому «Олександр» на початку своєї прокатної долі посідав у рейтингу відвідуваності фільмів лише шосту сходинку, спробував розібратися наш кореспондент.
Перше, що якщо не розчаровує, то бентежить любителів історичних полотен в «Олександрові», це батальні сцени. Не те щоб вони погані і неефектні. Однак на думку глядачів, які захоплюються кривавими побоїщами багатотисячних армій на екрані, у тій же «Трої» сцени битв знято більш масштабно і вражаюче. Що, звичайно ж, не означає, ніби у картині Стоуна відсутні батальні епізоди, що здатні вразити уяву глядача. Швидше за все, їх для публіки, яка прагне хліба і видовищ в «Олександрі» просто недостатньо. Якщо «Троя» розпочинається з битви, то в епопеї про Македонського режисер пропонує глядачеві спочатку ознайомитися з обставинами дитинства та юності майбутнього імператора світу, а потім лише показує одну з його головних битв — битву з більш чисельним військом персидського царя Дарія за Вавілон. Крім натуралістично знятих кадрів масової різанини під Гавгамелом, місцями навіть більш видовищних, ніж битви у «Трої», вражають і панорами з висоти пташиного польоту, створені за допомогою комп’ютерної графіки. Завдяки цим «польотам» видно особливості та переваги військової стратегії Олександра Македонського. Не залишають байдужими і сцени з бойовими колісницями, до осі яких прикріплено гострі мечі, що ріжуть воїнів, які потрапили під них на бефстроганов, а також епізоди, де показано всіяне пораненими і трупами поле після битви. Друга, показана у стрічці битва, відбувається на землях Індії, де режисер зміг використати таку екзотичну для Заходу військову «техніку», як слонів. Мабуть, однією з найбільш вражаючих у фільмі є сцена зустрічі Олександра верхи на своєму чорному другові-коні у виконанні Коліна Фаррела з бойовим слоном противника, коли обидві тварини, щоб не зіткнутися стають на диби.
Тим часом Олівер Стоун, який готувався до зйомок фільму про Македонського більше десяти років, взявся за цей проект не тільки для того, щоб зняти видовищне кіно, історію про звитяжного полководця він нашпигував різного роду ідеями, заради ствердження яких і довелося обійтися лише двома сценами баталій. При цьому спектр цих ідей дуже широкий: від фрейдистських комплексів і тонких політичних алюзій з сучасністю до релігійно-філософських рефлексій. На фрейдистських мотивах режисер свідомо акцентує нашу увагу, коли батько майбутнього завойовника Азії імператор Філіпп (Вел Кілмер) читає синові короткий курс античної історії, в якій, як відомо, одне з центральних місць займає історія про царя Едипа. Її колізія лягає на стосунки майбутнього імператора з батьком і матір’ю Олімпіадою (Анджеліна Джолі), що ніби зачала сина з самим Зевсом. У одному з початкових епізодів фільму виплеканий матір’ю десятирічний Олександр стає свідком грубого насильства Філіппа до Олімпіади. Ця пережита у дитинстві травма дає підстави вважати, ніби Македонський не тільки відчув глибоку неприязнь до свого батька, який не зважає ні на кого і ні на що крім своїх бажань грубого солдафона, але непрямо був причетний до його вбивства. На відміну від Філіппа Олімпіада відчуває таку глибоку, почуттєву прихильність до сина, що часом навіть здається, ніби між ними ось-ось виникне злочинний зв’язок. Тема інцесту, що не отримала розвитку поступається у фільмі місцем гомосексуальним пристрастям імператора, проявленим, передусім у дружбі-коханні з Гефестіоном (Джаред Лето). На щастя, режисер таки уник зваби показати відверті інтимні сцени одностатевого кохання, глядацький голод на еротичні сцени він вгамував цілком традиційним сексом, проте, не позбавленим перцю. Обрана Олександром дружина, примхлива напівдикунка Роксана (Розаріо Доусон), заставши чоловіка з Гефестіоном, чинить опір його сексуальним домаганням, завдяки чому ірландський мачо Колін Фаррел зміг продемонструвати свою брутальну чоловічу силу. Сцена підкорення своїй волі непокірної Роксани покликана переконати нас у здатності Олександра Великого підкоряти цілі народи. На жаль інших причин тріумфального ходу воїна-імператора з Македонії на Схід, окрім як грубої сили (якої для перемог над противником, погодьтеся, недостатньо), у створеному Фареллом образі не виявлено. І ця обставина є чи найголовнішою причиною розчарування, яке глядач відчуває після фільму. Йшов у кіно, щоб побачити неабияку особистість, яку прирівнювали до богів, а побачив якщо не пересічного, то цілком пізнаваного за іншими фільмами героя: досить сильного й мужнього, досить розумного та справедливого, гордого й амбіційного, красивого, безмірно жадібного до слави, але досить відчуженого від розкоші.
Є в «Олександрі» й інша обставина, здатна якщо не розчарувати, то насторожити глядача, який не цурається політики: Стоун виявився заангажованим американською зовнішньополітичною доктриною. Відправляючи свого Олександра у походи на Схід, режисер головним мотивом завойовника зробив миротворство, об’єднання варварських народів під своїм мудрим і, головне, демократичним правлінням. Однієї лише фрази, що прозвучала з вуст завойовника напередодні битви з Дарієм досить, щоб уважний глядач міг зрозуміти, до чого хилить режисер: ви переможете, тому що ви вільні і боретесь за себе, тоді як ваші противники — позбавлені волі раби. Куди б не прийшов Великий Олександр, скрізь він, подібно нинішнім американським «миротворцям» в Іраку декларує свої добрі наміри нести народам демократичні перетворення.
На щастя, крім політичних алюзій, у фільмі Стоуна є і філософська підоснова. Імператор, який пiдкорив своїй волі півсвіту і затьмарив славу Ахіллеса так і не знайшов щастя у своїй майже безмежній владі й небаченому нами багатстві. Незважаючи на усю свою велич, він страждав як простий смертний, не доживши до тридцяти трьох років помер від привезеної зі Сходу невідомої хвороби. Помер у муках, страху і болі, заплативши за свою славу жахливою ранньою смертю. Імперія його тут же розпалася, дружину і тринадцятирічного сина внаслідок інтриг було убито.
Проте логічне запитання, що випливає з усієї цієї історії про справи гордого, великого воїна і політика, чи варта гра свічок, навряд чи довго напружуватиме інтелект глядача, який шукає у житті великих лише об’єкт для заздрощів. А тому уроки з життя Олександра Македонського, швидше за усе, так і залишаться незасвоєними.
