Минуло 105 років від дня смерті видатного живописця
Миколи Миколайовича Ге.
Високого сухорлявого старика з довгою білою бородою часто
заставали в рисувальних і малярських класах Києва, Одеси, Москви, коли
за відсутності професорів він старанно виправляв роботи молодих художників.
Приголомшені точністю зауважень, молоді люди починали жадібно розпитувати
цього майже по-жебрацьки зодягненого незнайомця. Й часто тільки наприкінці
бесіди з незвичайним оратором дізнавалися, що він знаменитий художник Микола
Ге. «Він мав дивовижний дар «впливати на людей, примусити себе слухати
й знайти з кожною людиною ті спільні точки, на яких не могло бути розбіжностей»
(Тетяна Сухотіна-Толстая).
В останні роки життя Ге віддалився на свій хутір у Чернігівській
губернії, де захопився релігійним живописом. Про це своє захоплення Ге
говорив не просто пристрасно, а майже пластично відчутно: «Мета релігійного
мистецтва полягає не в підтримці створених забобонів, а в найрадикальнішому
викорінюванні всіх фетишів і поваленні кумирів. Хмари, стілець, Бог або
богиня з постійним млинцем навколо голови. Саваоф на м'якому дивані укупі
з жахливим звіром із Апокаліпсиса. Сукупність цих неймовірних млинців,
крісел і голів створює відомий культ, цілісіньку ідольську ієрархію, що
має, крім міфічних прянощів, ще й інші гірко-пряні смаки». Різкість його
думок шокувала багатьох, проте він був близьким другом сім'ї Льва Товстого
й пристасним опонентом письменника на їхніх тривалих прогулянках-дискусіях
у Ясній Поляні.
Багато хто дорікав Ге за те, що в художньому плані, через
неймовірну пристрасність і поривчастість, він став «блискучим невдахою».
Приїхавши з тихого Києва (де в приватній гімназії на Липках він слухав
лекції не кого-небудь, а історика Миколи Костомарова!) до Петербурга, вже
вступивши на математичний факультет університету, він раптово, простоявши
кілька годин перед «Загибеллю Помпеї» Карла Брюллова, різко змінює свою
долю. Домагається вступу до Академії мистецтв, де тривалий час вважається
відстаючим, а на випуск — отримує золоту медаль за картину «Аекдорська
чарівниця викликає тінь Самуїла». Й замість того, щоб закріпити успіх,
скористатися можливістю стати спадкоємцем брюлловської майстерні — Микола
Ге швидко одружується та їде у подорож по Італії. 1861 року у Флоренції,
простоюючи тепер уже біля напівзруйнованої фрески Леонардо, він починає
писати свою «Таємну вечерю». На виставці Академії мистецтв 1863 року вона
вразила всіх, а придбав її Олександр II. Але й тепер академічний успіх
не спокусив художника. Він знайомиться з передвижниками й починає бурхливо
«освоювати» історичні аналогії сучасної суспільно-політичної ситуації.
Картина Ге «Петро I та Олексій» (1873) стала підсумком цих пошуків, коли
в центр трагічної російської історії художником висунуто питання законності
престолонаслідування. Й знову, викликавши шквальний інтерес у публіки,
Ге йде. Повертається до рідних країв, лишень наїжджає до друзів із візитами.
40-річний художник веде розмірене життя, приймаючи гостей і маючи славу
дотепного співрозмовника. Цю особливість Ге — жартувати, розповідати анекдоти,
реготати з найменшого приводу, Ілля Рєпін назвав «високоморальними веселощами».
Саме з таких бесід народився один із найвідоміших афоризмів художника —
«людина дорожча за полотно».
Тільки десь у 90-ті роки Микола Ге знаходить сили знову
писати. У хутірському будинку, пофарбованому зсередини коричневою фарбою,
художник спорудив у майстерні цілу систему дзеркал. Він писав картини з
виліплених майже у натуральний розмір глиняних моделей, на які фокусував
світло з багатьох вікон. Якесь сірувато-попелясте, що таємничо відсвічує
під час заходу сонця, в сутінках, при свічках, це світло створювало дивне,
«рване» напруження, втілене в картинах «Що є істина?» й «Розп'яття». На
Передвижній виставці 1894 року це немислиме «Розп'яття», за словами очевидців,
настільки «екстатично впливало на глядачів», що Олександр III заборонив
офіційний показ полотна. Й досі не припиняються мистецтвознавчі суперечки
з приводу безлічі варіантів «Розп'яття» (живописних, графічних): не укладаючись
у загальноприйняті теорії стилів і жанрів, полотно немовби дихає передчуттям
усіх грядущих гуманітарних катастроф, якими щедро рясніє ХХ століття.
«Розп'яття» стало символічною крапкою в житті Ге. Неначе
виконавши призначену йому місію, 13 червня 1894 року Микола Миколайович
помер вдома, в рідній майстерні.
