Ну, звісно, Жан Бодріяр, автор вчення про симулякри. Тільки не розпитуйте мене, що воно таке і з чим його їдять: усієї газети не вистачить, не те що статті — і цілого дня, не просто «Дня». Байдуже, що його називали Діснеєм сучасної метафізики та меланхолійним Ніцше — яким же бути Ніцще, як не меланхолійним, кого ж кохати Бодріяру, як не Діснея?! Попри свої регулярні «ходіння в народ», французький філософ ні на йоту не поступився авторськими забаганками. Себто лишився Бодріяром. Бодріяром, плюс есеїстика. Бодріяром, плюс жартування. Бодріяром, плюс любов до сінема.
Майже у кожного з бійців його когорти — називайте її, як вам заманеться: постмодернізм, постструктуралізм, лише тепер читач нарешті второпає, яким самобутнім було те, що так довго скидалося на додатково-супровідне — було своє хобі, до якого кожен боєць ставився неабияк серйозно — і якому присвятив свій кращий твір, нерідко розміром з цеглину (а часом — з пір’їну). Марксизм і гомосексуалізм — у Ролана Барта. Просто марксизм — у Альтюссера. «Аліса в Країні Чудес» — у Жіля Дельоза. Поштові листівки — у Жака Деріди. Власне постмодернізм — у Жана-Франсуа Ліотара. Усякі там страти, масакри, божевілля та буцегарні — у Мішеля Фуко (і також гомосексуалізм, але з іншою інтонацією). Якщо добре пошукати, щось таке можна знайти і в Поля Рікера та Жана-Люка Нансі з Лаку-Лабартом...
У Бодріяра таким хобі був кінематограф — та годі в нього шукати товстої, поважної книжки з розповіддю про «люм’єрове чудо». Зате екранними натяками, ремінесценціями, каламбурами рясніють заледве не усі його твори. При бажанні можна скласти товсту антологію «Бодріяр та мистецтво останньої музи». Адже саме до нього занадилася 13 років тому в гості справді меланхолійна красуня Ізабель Юппер з бесідою про кіно, після відвідин Шаброля з Альмодоваром — і метр уповні вдовольнив її профанічну цікавість, дарма що вже був професором універститету. (Утім, зауваживши, що не бачить майбутнього для цього виду мистецтва — а так, любить Олтмена та Антоніоні). Просто для нього кіно було не лише вікном у світ, але й самим світом, якого він не збирався зрікатися в ім’я — хоча б і власних — понятійних схем. Тим самим величним симулякром, у якому віддзеркалюється мінлива реальність, вражена агонією... або, найчастіше, не віддзеркалюється нічого, бо живе за власними законами, представляє себе і лише себе. Симулякрово, коротше кажучи.
Нам на Україні, вважайте, з цією теорією не поталанило до біса — невелике дослідження «Simulacres et simulation» («томов премногих тяжелей», як сказав би російський класик) було перекладене і видане всього лиш 23 роки після свого створення. Скажімо, Вальтеру Беньяміну довелося чекати такого визнання у нас не менше 70 років, а хтось до сих пір у довгій черзі тупцює. Найбільше ж у нас із теперішньо-вчорашніх любомудрів у світ понавипускали Рікера з Дерідою, та й Фуко не зобидили. Ліотар — лише у журнальному варіанті. Барта вкраїнською? Не пригадаю. Дещиця Дельоза, крихти Бодріяра: крім згаданої вже напівброшури, 2004-го нас ощасливили «Символічним обміном і смертю», з Ройтбурдом на обкладинці. Поки що усе. Вчіть мови, панове. Тим паче, що бодріярівська Francaise (у моєму комп’ютері, вибачайте, бракує п’ятої за ліком літери з гачком-язичком — довелося обійтися звичайною «с») — це мова не так філософії, як високої художньої прози. Не занудитесь на бодрілякрах.
Деріду ж, того читати можна, лише гороху попередньо скуштувавши. Рікер — сухий наждак оповіді. Фуко — і лякає, і страшно (знаю людей, які не могли ніч спати після опису страти Дам’єна у синьо-червоному глянсовому томі під назвою «Наглядати і карати»). Дельоза... сам повсякчас спотикаюся на 37-й сторінці його «Логіки сенсу», і так вже майже десять років — якесь «зачакловане місце», а не Дельоз, їй-Бо. За Нансі, ледь здолавши, треба братися знову, бо тут- таки забуваєш усе, що тільки-но взнав — чи не тому на обкладинці його «Corpus’у» — магрітова домовина, символ приреченості усякого пізнання? А Бодріяра, як і Барта, читаєш легко, як дихаєш. Раз — і абзац ковтнув. Два — наступний, а потім і ще один на додачу. Відкриваю навмання його «Прозорість зла»: «Нашим суспільством оволодів якийсь різновид білокрів’я, щось на кшталт розкладу негативного у залитій світлом ейфорії». Ну, хіба не в десятку?!
Або ще так: збіговисько мудрагелів, пташиний концерт. (Була колись така популярна алегорія в малярстві за доби бароко). Сова- Деріда товсту гілляку осідлала, знай, сидить собі, дметься на всіх довкола. Ліотар-горобчик щось мляво цвірінькає. Орел-Рікер над білим світом поважно ширяє. Дельоз, мов страус, голову в пісок встромляє. Похмуро кряче ворон-Фуко, скрегоче з чужого голосу папуга-Альтюссер. Барт, а не Лабарт — солодкоголосий соловейко нівроку, заливається, встигай вуха розчиняти — у тому числі про кохання (еге ж, окрему книжку утворив на подібний темат!). Але Бодріяр — той і сам співучий дрозд. Голос негучний, а мелодійний. Поспівує знічев’я, а всі озираються на той спів.
Не дивно, що у Бодріярі неабияк кохаються студенти Могилянки і взагалі молоді інтелектуали. Ще б пак: одна-дві цитати (можна дерти просто з переліку розділів, скажімо, клюнувши на «радикальну екзотику» чи «інший бік речей») — і вже є поштовх для наукових теревенів, головне, годиться з будь-якого приводу. Щоправда, основний текст на тлі цитати виглядає п’ятим колесом у возі, сідлом, причепленим до коров’ячого вимені, але наш автор не звик сушити собі мізки такими дрібницями. І статтю, що на ладан дихала, хоч пірровою жертовою, а врятовано — помітьте, що у цій статті я цитатами не зловживаю.
А ось ця стаття пишеться біля полички, напхом напханої усіма переліченими класиками, більшість яких (тримаються зі старої гвардії: Ліотар, Дельоз) пішла у кращий світ задовго до Бодріяра — і Бодріяра тут якраз найбільше. Сам колись скуповував усе це добро на Петрівці, скажені гроші, назбирувані з кількох власних халтур та аспірантських стипендій — заощаджуючи на звичних харчах, платив за благенькі книжчини, нерідко видані абияк, у напівпеперових корінцях — мовляв, «із пивом потягне», переб’ється читач-«антилігент». (Це потім вже настав час товстих багряних палітурок, крейдяного, білесенького паперу... і зеленої, як жаба в дирижаблі, нудьги). Починалася ж ця мікрозбірка теж з Бодріяра — з його класичної «Системи речей», яка викликала справжню сенсацію на усьому тодішньому пострадянському просторі... Далекий 1995 рік: доба останніх злетів українського постмодерну. Хочте вірте, хочте ні, а наші митці про Бодріяра тоді вже знали — і намагалися всотувати його бодрілякри. Такими, скажімо, були акції Василя Цаголова, фотографії Гліба Вишеславського. (А одесит Євген Голубенко, той під ту саму «Систему...» створив свій проект — і зовсім нещодавно). Потім перестали: котлети окремо, Бодріяр — поготів. Кожному своє, а курці — просо.
