Цього разу артисти Санкт-Петербурзького Театру балету Бориса Ейфмана презентували публіці виставу «Чайковський», яку побачили кияни, одесити, дніпропетровці та харків’яни (гастрольне турне організувала компанія «Пілігрим»). Кожен виступ петербуржців — знакова подія. Це не просто балет, а вистави-притчі, одкровення і роздуми. Критики називають трупу Бориса Ейфмана «унікальним явищем у сучасній хореографії». Постановки цього балетмейстера відрізняються драматичною насиченістю, філософським началом і тонким психологізмом. Переступивши через безліч табу, хореограф розширив жорсткі класичні рамки, але при цьому залишився вірний канонам, створив сучасний балет, переклавши мову танцю і пластики мовою драми.
Вистава «Чайковський» починається і закінчується зі сцен смерті композитора. Кажуть, що коли приходить остання година, то перед людиною, немов в калейдоскопі, проноситься все його життя — на цьому побудована постановка Ейфмана. Перед глядачами оживають спогади Петра Ілліча, які перемішані з його мареннями і галюцинаціями. Немає спокою бентежній душі маестро, і виникають образи, що мучили Чайковського (Олег Марков): Двійник — його друге «Я» (Олексій Турко), чорні думи-птахи, білі Лебеді, Фея Карабос, Лускунчик, Дроссельмейер, карти, Пікова Дама, юнак-ідеал Принц (Іван Зайцев), дівчина (Злата Ялинич), безумна дружина Мілюкова (Наталія Поворознюк), добрий янгол фон Мекк (Ліна Чой), друзі та шанувальники (герої його творів і сучасники — їхні ролі виконують артисти балету). Думками Чайковський там, де може насолоджуватися красою і гармонією, а в реальності він ізгой. Навіть одружившись, він не може впоратися зі своїми пристрастями (його плоть у конфлікті з існуючою мораллю), тому доля Петра Ілліча — самотність...
Сценографія В’ячеслава Окунева скупа: у центрі на чорному заднику сцени вікно-віньєтка, де змінюються зображення (краєвид Петербурга, ложа театру, озеро), ліжко як місце агонії композитора і його марень, балетний верстат, карточний стіл (поступово світ Чайковського звужується до його розмірів, трансформуючись на смертний одр маестро). Це вистава-розповідь про боротьбу, яку вів композитор із собою, із обставинами; про його творчі пошуки, кохання, пристрасті. Постановка настільки експресивна, пластична, драматична і чуттєва (складні па і піруети, захоплюючі підтримки), дуже точно розставлені музичні акценти (звучать твори Чайковського), що балет дивишся на одному диханні. Приголомшує віртуозність танцівників, їхній талант як драматичних артистів і майстерність хореографа.
Сьогодні балетмейстера називають грандом, критики намагаються розгадати його секрети, а молоді колеги копіювати його почерк. А починалося сходження до всесвітньої слави далекого 1977 року, коли виник цей авторський театр одного хореографа. До речі, з першими своїми гастролями молодий, але самобутній колектив приїхав до Києва. Тоді Ейфмановський експериментальний балет «Бумеранг», в якому звучала музика Pink Floyd не лише вразив глядачів, але й об’єднав багато людей, які назавжди закохалися в творчість хореографа. У ті, радянські часи, звернення до музики Pink Floyd, Д.Маклафліна, Р.Уейкмана (Yes) було бунтом, а поєднання композицій із вражаюче емоційною і вільною від академічних кліше музикою принесло Ейфману репутацію «порушника балетних засад»... На репертуарі театру сформувалася трупа з особливим пластичним мисленням. Артисти, блискуче володіючи класичним і сучасним танцями, мають дар перевтілення на сцені. Сьогодні Ейфман — творець нової акторської школи, в творчому активі якої близько 50 балетів. Він створив свою особливу — образну і яскраву хореографічну мову. Героями його вистав є не принци і принцеси з казок, а знакові особи різних епох, наприклад, письменник Жан-Батист Мольєр, композитор Петро Чайковський, основоположник сучасного балету Джордж Баланчин, балерина Ольга Спесівцева...
Наша бесіда з Борисом Ейфманом відбулася по телефону. На гастролі він не поїхав, оскільки зайнятий новим творчим проектом, який доки тримає в секреті, але признався, що нашу столицю вважає талісманом свого театру, а його артисти кажуть: «Якщо кияни приймають виставу, то вона сподобається публіці різних міст».
— Усі ваші балети не розважають публіку, це одкровення: психологічна і драматична дія, що розказана мовою танцю. Як вам вдається змусити глядачів співпереживати?
— Мета театру — зворушення глядачів. І через зворушення, через сильні емоції привести глядачів до катарсису, щоб їхня душа відгукувалася на побачене на сцені, заряджаючись новою енергією. Для мене балет — не розвага публіки, а можливість відвертої розмови про важливі і загальнолюдські питання.
— Борисе Янкелевичу, у вашій трупі зібрані чудові танцівники. Пройшли школу Ейфмана і багато українських артистів. Наприклад, ваша нинішня солістка Ніна Змієвець (виконує роль Спесівцевої в «Червоній Жизелі») представниця київської хореографії. Якими критеріями мають володіти танцівники, щоб потрапити до вашого театру?
— Я прагну підтримувати зв’язки з різними балетними школами. Будь-який танцівник може прийти на кастинг і показати себе. Окрім Змієвець, у нас в трупі працює Лановой (він нещодавно закінчив Київське хореографічне училище), а також ще кілька балерин і танцюристів в кордебалеті. Я з величезною пошаною ставлюся до української і, зокрема, київської балетної школи, оскільки вона готує професіоналів високого класу. Періодично ми оновлюємо трупу. Зріст балерин може бути до 172 см, а ось танцівники нам потрібні високі — від 182 см. Я не підбираю танцівників за принципом — кому легко танцювати, а тих артистів, які можуть виразити мою хореографію і пластичну мову. Для того, щоб танцювати в моїх балетах потрібні певні лінії, і це не питання пристрастей, а питання вираження через хореографію моїх балетних ідей. Узагалі сучасна хореографія — це танець ліній, і я вважаю за краще, щоб ці лінії були певними, оскільки вони надають виразності й краси балету. Наші танцівники відрізняються артистизмом і, окрім професійних навичок, повинні вміти створити образи на сцені, самостійно мислити, і в той же час дотримуватись моїх ідей, щоб стати співавторами вистави. А ще в нашому театрі треба дуже багато працювати...
— Трохи відкрийте вашу творчу майстерню: приступаючи до нової вистави, ви спочатку продумуєте драматичний сюжет чи ідеї приходять, коли слухаєте музику?
— Це залежить від того, що маєш на меті. Наприклад, коли народжувався балет на музику Моцарта, то я слухав твори цього композитора, занурювався в його творчу атмосферу, вибудовуючи драматургію, виходячи з музики. Але частіше я працюю з літературними джерелами: творами письменників, мемуарами, щоденниками, спогадами сучасників і, придумавши сюжет, доповнюю його музичною основою, а далі думаю як хореографічними і пластичними рухами передати свої задуми і фантазії. Кінцевий висновок — імпровізація рухів у танці. Коли приходжу до балетної зали — ось тоді і починається процес народження балету. Народження задуму — процес складний і інколи непередбачуваний... Мені важко сказати, звідки приходить натхнення, але воно мене не покидає. В ідеалі мають зістиковуватися всі компоненти одночасно — спочатку, як правило, музика, потім танець і паралельно робота з художником.
У класичній російській літературі я знаходжу драматургію для своїх балетів. Почав складати рано (у 16 років у мене була своя трупа). Відтоді багато років минуло, але продовжую тяжіти до хорошої, високої літератури, яка є для мене основою. У виставах намагаюся відкрити невідоме у відомому, я ніколи не ілюстрував тексти. Хоча ставив безсюжетні балети — «Реквієм» і «Мій Єрусалим», вистави про творчих особистостей — Мольєр і Чайковський, камерні балети — «Автографи» і «Метаморфози», а також балети-буф — «Шалений день, або Одруження Фігаро», «Дванадцята ніч» та «Інтриги кохання». Але я вважаю, що література — основа драматургії, без якої театр існувати не може. У постановках мені хочеться, аби музика вела глядача. Із класичною музикою це робити легше. Хоча в «Червоній Жизелі» звучить Альфред Шнітке, якого деякі глядачі відкрили для себе тільки після нашої вистави. Працюючи з класичною музикою, я її редагую, а публіці інколи здається, що ця музика створена спеціально для нашої вистави. Музика, світло, костюм, танець — все разом і створює свій, самостійний образ, і він залишається в пам’яті глядачів. Розмаїття сприйняття дає право ставитися до хорошої музики як до неканонізованої. Сила багатьох музичних шедеврів в тому, що кожен час у кожної особи вони народжують різні враження... Моє головне завдання — збагатити традиційне уявлення про балет. У цьому і полягає особливість моєї творчості. Я терплячий і послідовний у своїй творчості, і нам з танцівниками успіх дістається дорогою ціною.
— Ви поставили декілька балетів на музику Петра Ілліча, а вистава «Чайковський» — про долю самого композитора. Як народжувався цей балет?
— Чайковський — один із улюблених моїх композиторів. Я поставив шість вистав на його музику, але жодного разу не ставив його балетів («Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик»). Вона несе потік емоцій, пробуджує мрії та фантазії, робить нас кращими. Знаєте, я замислився: чому такий успішний композитор, в ореолі слави, писав трагічну музику? Занурився в його біографію і дізнався про страждання, про пекельні муки душі Петра Ілліча, що спровокували трагізм його музики, і почув її абсолютно по-іншому. Чайковський був гомосексуалістом і страждав від цього, вважаючи гріхом. Він писав у своїх листах, що хотів би бути як всі, але природа наділила його і даром, і гріхом. Тому в музиці він виражав біль своєї душі — він був між Богом і Дияволом. Його душа, мораль, поневіряння — тягнулися до Бога, а природа тягнула до Диявола. Його трагізм був у тому, що він відчував своє роздвоєння, тому страждав і мучився. Мій балет — не історія особистого життя Чайковського, а спроба матеріалізувати трагічне начало в музиці композитора... Чому геній неодноразово повертався до думки про самогубство, писав листи, повні болю та відчаю? Творчий процес композитора — завжди загадка. Зрозуміти його так само складно, як і проникнути в його особисте життя. Перш за все, де знайти кордон, за яким закінчується повсякденність і починається творчість? У житті художника ці дві сторони життя нагадують сполучені посудини, де поєднуються радість і страждання, перемоги і поразки, де апофеоз думки змінюється вихором пристрастей. Він постійно оточений захопленими шанувальниками і заздрісниками, залицяльниками і наклепниками. Життя Чайковського — це нескінченний діалог із самим собою, його творчість — сповідь, наповнена болем і гнівом.
— Які з останніх ваших балетів записані як фільми, де їх можна побачити? А ще вас можна привітати з тим, що у театру нещодавно з’явився медійний центр.
— Зйомки балетів «Анна Кареніна» і «Онєгін» зробив прекрасний італійський оператор Даніеле Наннуцці, який працював із такими майстрами, як Сергій Бондарчук і Франко Дзефіреллі. Важко було вибудовувати сцени, кадрувати плани, працювати з акторами і виконувати все це одночасно. Ми робимо записи, аби зберегти свій репертуар для балетної історії. Апаратуру подарував Світовий банк. Можливо, балети будуть показані по телебаченню чи на якомусь фестивалі. Нещодавно у нашого театру з’явився сучасний пересувний мультимедійний центр. Тепер є можливість записувати репетиції, постановки, навчальні DVD, а в перспективі й транслювати вистави в режимі он-лайн у мережі інтернет. Я завжди заздрив Маріїнському, Большому та іншим театрам білою заздрістю, в яких є свої медіа-студії. Нашому театрові цього року виповнюється 33 роки, але при цьому в нього дуже маленький архів. Мультимедійний центр дозволить нам фіксувати шлях створення балету, показувати аматорам і професіоналам, що таке мистецтво створення танцю.
— Борисе Янкелевичу, ви створили власну хореографічну мову. Дайте прогноз: в якому напрямку балет рухатиметься надалі?
— Важко визначити якийсь один напрямок. Сьогодні криза сучасної хореографії відчувається в усьому світі — нових ідей, імен, форм. Мене часто запрошують в журі міжнародних конкурсів, і я просто жахаюся — бачу падіння творчого потенціалу у молодих хореографів. Нині головна проблема в тому, що немає нових хореографів, які змогли б стати гідними послідовниками великих балетмейстерів минулого XIX і XX століть. Мізерність хореографічної думки призводить до того, що на сцені багато балетної піни, непрофесіоналізму і підробки. А це, у свою чергу, спричиняє зниження інтересу публіки. Я прагну в театрі зберегти слов’янські традиції (усе краще, що було створено нашими попередниками розвивати, — і на цій основі створювати своє). Для мене важливо, аби була наступність поколінь. Наприклад, у вас в Україні цікаво працює Раду Поклітару («Київ модерн-балет»). Я бачив декілька його постановок, і вони мене зацікавили. Вони зроблені талановитою людиною, і свою трупу він веде власним творчим шляхом. Нині багато хто з так званих авангардних хореографів, які робили абстрактні композиції, усе більше звертаються до сюжетного балету. Те, чому я присвятив своє творче життя, знаходить резонанс навіть в їхній творчості. Тому я дуже сподіваюся, що майбутнє балету все ж таки пов’язане з театром. Звідки балетне мистецтво народилося, туди воно і повернеться.
— Як ви ставитеся до того, що молоді колеги «цитують» вас, копіюючи у своїх постановках?
— Кожен молодий хореограф проходить через період, коли він схильний до впливу кумирів. Я теж не уникнув цього, захоплювався творчістю Моріса Бежара, але досить швидко знайшов свою мову, створивши свій балет. Цитування не шкодить, але тут важливо не застрягти, а зуміти звільнитися від впливу авторитету, навчитися акумулювати найкраще від попередників, створюючи своє — оригінальне.
— Як правило, ваш театр привозить на гастролі одну-дві вистави, чи не плануєте велике турне Україною, адже у нас виросло ціле покоління «ейфоманів» — шанувальників вашого балету, і чи є бажання щось поставити в Києві?
— Моя мрія — провести велике українське турне. Я обожнюю Київ! І це не комплімент, а чиста правда! Саме з вашого міста розпочалася наша гастрольна епопея. Перші гастролі театру відбулися 30 жовтня 1977 року на сцені Жовтневого палацу (нині МЦКМ). Ми показали «Бумеранг» на музику Pink Floyd. Нагадаю, що це було 32 роки тому — радянські партійці займалися пропагандою, і грандіозний успіх нашого балету в Києві допоміг повірити в свої сили, закріпив упевненість у тому, що ми обрали власний шлях у творчості. Адже нам тоді докоряли, що «схильні до згубного впливу Заходу», а в ту пору це могло задушити наш молодий колектив. Я вдячний киянам, які не просто підтримали, а визнали нас, і це стало важливим моментом у нашій біографії. Саме з Києва наш театр вийшов на міжнародну гастрольну орбіту. Через газету «День» хочу передати величезну подяку всім, хто приходив на перші вистави, хто і зараз нас любить, цікавиться нашою творчістю. Виступаючи за кордоном (США, Германії, Ізраїлі), зустрічав багато українців, колишніх киян, і вони пам’ятають ту виставу і наші перші гастролі. Я сподіваюся, що продовжуватимемо знайомити з новинками репертуару, а щодо великих гастролей, потрібно підключати меценатів і спонсорів, а ми, зі свого боку, готові приїхати в Україну. Що стосується постановки в Києві, то якщо буде бажання дирекції Національної опери, намагатимусь скоректувати свої плани і уважно розглянути пропозицію. Балетна трупа володіє вельми потужним потенціалом, і мені було б цікаво попрацювати з київськими артистами.
ДОВIДКА «Дня»
Борис Ейфман — балетмейстер, засновник і художній керівник Санкт-Петербурзького театру сучасного балету. Народився 1946 року в Алтайському краї (Росія). Закінчив хореографічне училище в Кишиневі та балетмейстерське відділення Ленінградської державної консерваторії ім. Римського-Корсакова. Із 1970 року працював балетмейстером Ленінградського хореографічного училища ім. Ваганової. У 1977 році став художнім керівником Ленінградського ансамблю балету (нині — Санкт-Петербурзький театр балету). Визнаний у світі як творець нового стилю в балеті, класичного і сучасного танцю, який є синтезом, філософії і драматичного мистецтва. Автор понад 50 балетів, значне місце серед них займають постановки за мотивами творів класиків світової культури: «Ідіот», «Поєдинок», «Тереза Ракен», «Майстер і Маргарита», «Реквієм», «Чайковський», «Дон Кіхот», «Карамазови», «Червона Жизель». Створив низку телевізійних фільмів-балетів. Лауреат премій «Тріумф», «Золота маска» і «Золотий софіт». Борис Янкелевич одружений (його дружина, Валентина Морозова, колишня солістка трупи Ейфмана), має сина.
