Вісім років тому, коли відбулася ця бесіда, Борис Штерн ще не був лауреатом найпрестижніших літературних — у тому числі і європейської — премій, а автором єдиної книжки коротеньких оповідань «Чия планета?», що побачила світ, мабуть, лише завдяки позитивній рецензії маститого літкритика М. Слабошпицького. Інтерв’ю Борис Гдалієвич давати не хотів, і через дві години розмови я зрозумів чому: у ті часи його все одно не надрукували б.
— Борисе Гдалієвичу, що таке фантастика?
— Фантастика — не окремий жанр, а один зі способів руху сюжету, інструмент. Як для слюсаря напилок. Термін «наукова фантастика» себе обіс...ав: він нічого не пояснює. Він гнітить, як і термін «соцреалізм». Візьми Уелсову «Війну світів», «Людину-невидимку» — це ніяка не «ен фе», а сильна література, що дозволяє вмістити героїв у надзвичайні ситуації, вдатися до гротеску, парадоксу. І якщо говорити про мене, то я радше письменник-сатирик, аніж письменник-фантаст. Внутрішньо ж фантастику як жанр заперечую. Це радше літературний прийом.
Є люди, котрі сприймають фантастику як особливу літературу, є люди, котрі називають себе фантастами. Азимов, наприклад, взагалі вважає цей літературний напрямок найперспективнішим. Чи не тому під фантастику для солідності гребуть усе — і Гомера, і Свіфта, і Рабле, і Гоголя, або ж Оруелла, наприклад. Але ж його «1984» написано кров’ю серця зневіреного комуніста, котрий описав схиблений, вигаданий світ, щоб налякати читача. Може, тому у Радянському Союзі фантастику не жалували. Але ж вона перебуває далеко від магістральних проблем народу: комуністичних будівництв, ударних п’ятирічок. Як, наприклад, товариство філателістів. Але філателісти — мирні люди, їм політику важко пришити, а фантастика здавалася небезпечною: пишуть про далеке минуле або незнане і не завжди світле майбутнє, сюжети часто незрозумілі редакторам, видавцям, партійним діячам. Вважалося, навколодисидентська література. Кажуть, у середині 80-х з’явилася партійна інструкція, у якій для підвищення якості радянської фантастики «не рекомендувалося» на її видання направляти папір. І року до 88-го її перестали видавати.
— У твоїх героїв досить дивні імена, наприклад, Стабілізатор, Бел Амор...
— У фантастиці з іменами взагалі скрутно. У 50-ті були Андрії, Святослави, давати тепер Тарасів чи Панасів, іноземщину — теж безглуздо. Тому я обрав такий варіант. Жарт, звісно, але куди совку без «Біломору»? Мої розповіді — це взагалі на п’ятдесят один процент пародії на саму фантастику, на світовідчуття обивателя, навколишній світ.
— Чи може літературна фантастика вплинути на науково-технічний прогрес?
— Це смішно. Який письменник-фантаст дорівняється до науковця, навіть у його «маренні», яке має під собою могутню основу? От у древніх був килим-літак. Гадаєш, перший літак братів Райт з’явився під впливом арабських казок? Жюль Верн писав про капітана Немо тоді, коли одно-двомісні підводні човни вже існували. Цим на відкриття атомних підводних човнів він вплинув? Я хочу бути, як Чехов — прозаїком, який описує світовідчуття, характери і почуття людей. Тут для мене важливо все до останньої коми. Що ж до ролі фантастики в технічному майбутньому — вона нульова. Як роль листочка серед листяної крони.
— Традиційне запитання до всіх фантастів: яким ви бачите наше далеке майбутнє?
— Що буде через мільйон років, достеменно ніхто не знає. Або самі гробанемося, або... Я навіть у майбутньому своєї Галактики не впевнений, то що вже там передбачати?.. Але стосунки чоловіка і жінки і через десять тисяч років залишаться тими ж, що й зараз. Може, в біологічному плані щось зміниться або сім’я як соціальний інститут зникне — але я тобі точно скажу: карги і стерви завжди будуть.
На завершення інтерв’ю прийнято дякувати співрозмовникові, бажати подальших творчих успіхів, клянчити автограф з останньою книжечкою. Я спізнився. І з першим, і з другим, і з третім... Вибачте, Борисе Гдалієвичу... Прощавайте... Щиро ваш
