Йдучи в гості до відомих українських видавців, письменників Віталія й Дмитра Капранових, розмірковувала, як саме я буду розпізнавати їхні голоси на плівці диктофона й з’ясовувати, хто що сказав. Але життя вони мені не ускладнили. Тому що розповідь двох братів про себе сприймалася монологом. Там, де зупинявся один, на півслові його думку підхоплював інший. І було це так природно й гармонійно, що розуміла: перший — продовження другого. Чи ні, другий — продовження першого?
Будинок Капранових великий і багатонаселений. Вони з дитинства звикли, щоб навколо було багато рідних людей. Тому побудувати загальний будинок і поселитися всім у ньому було єдиним рішенням, до якого могли прийти ці цінителі родинних зв’язків...
— Віталію, ваша мама була готова до появи близнюків?
— Мама мріяла про народження близнюків, хоча ніколи раніше в нашому роду такого явища не було. Відомо, що це передається жіночою лінією, і ось ми стали першими близнюками. У сім’ї на той час уже був старший брат чотирьох із половиною років.
— Серед близнюків прийнято все-таки вважати, що хтось старший, а хтось молодший, а у вас?
— У нас вважається, що першим народився Дмитро, раніше за мене на 15 хвилин. Але це за умови, що нас не переплутали відразу після народження. Тому за сімейним міфом Дмитро старший, а я — молодший. Це, звiсно, так, якщо Дмитро дійсно Дмитро, а я дійсно Віталій, а не навпаки... Ми виросли в Миколаївській області, в Очакові — чудовому місті на самому березі моря, яким ми «захворіли» на все життя. Досі не уявляємо літа без моря, відпочинку без води.
— Ті краї нині не відрізняються масовим вживанням української мови. Звідки у вас таке шанування мови, що привело до того, що утвердження й підтримка української літератури стали справою життя?
— В Одеській і Миколаївській області російська мова поширена, як правило, у великих містах, від цього і йде помилка, що нині це російські місця, а в області багато людей говорять українською мовою. До речі, у тих краях й іншими мовами розмовляють. Наприклад, є поселення, що говорять тільки болгарською мовою. Ми з дитинства привчилися поважати етнічну різноманітність мов, і думку про те, що Україна — це тільки українська й російська мови, не відображає дійсного стану речей.
— Ви з дитинства розмовляли українською мовою?
— Ми розмовляли російською, знали й українську мову. Наша бабуся, випускниця Одеського інституту благородних дівчат, досконало володіла французькою мовою. Саме вона привчила нас шанобливо ставитися до всіх мов. Удома ми часто влаштовували дні якої-небудь певної мови і весь день розмовляли тільки цією мовою. Хоча в нас з іноземними мовами не дуже склалося, а ось старший брат Сергій загалом знає 15 — 17 мов. Він викладає в Києво-Могилянській академії, вчений, сходознавець. Він для нас гуру в усьому. Взагалі, усьому кращому в нас в галузі освіти ми зобов’язані мамі й старшому брату.
Повага до мов допомагала братам Капрановим у подальшому житті. Вона занесла їх у Росію, у глибинку. Вчилися в Свердловському політесі, тому самому, в якому вчився Єльцин. Вони жили на Уралі, змогли відчути, що таке справжні росіяни, моталися усією країною, протягом десяти років «підкоряли» Москву.
— Як ви з дитинства сприймали свою однаковість?
— Мама завжди прищеплювала нам, що ближче, нiж ми один до одного, в нас нікого немає й не буде, і ми з дитинства жили з цим відчуттям. Наша схожість підтримувалася батьками, й ми взагалі не уявляли іншого життя. Одягали нас у все однакове, хоч у ті часи це було не так просто. Навіть зараз знайти дві речі 56-го розміру в магазині для нас проблематично. Якось у дитинстві мама нам купила дві пари босоніжок: червоного й зеленого кольорів, і ми носили кожний по зеленому й червоному босоніжку. Різні пари не хотіли одягати ні за що. У дитячому саду виховательки позначали нас зеленкою, щоб якось відрізнити, але буквально, через годину-двi забували, кого як помітили, й ми знову були нерозрізненні. У школі нас із братом намагалися розсадити на різні парти, й тоді ми влаштовували страйк. Був випадок, коли одного з нас спробували забрати в армію, оскільки інший прихворів (у військкоматі був конфлікт, вони не хотіли дотримуватися закону, який свідчить, якщо один близнюк не може йти служити, то й другий звільнюється). А коли в інституті Дмитро зламав руку й потрібно було брати академвідпустку, то і я прийшов у деканат просити академвідпустку. Мені відмовили. Тому довелося написати заяву про відрахування. А взагалі життя нашого суспільства не дуже пристосоване для близнюків. Наприклад, згідно із законом ми з братом не вважаємося родичами (?): в юристів діє всіляка «тонкість»...
— Цікаво, коли Дмитро зламав руку, фізично ви що-небудь відчули?
— Ми вперше в житті одночасно вийшли на сусідні килими на змаганнях з боротьби. Тільки почалася сутичка, як я раптом чую крик і бачу, що Діма лежить зі зламаною рукою. Я всіх розштовхнув, суддя ще від мене ляпас отримав, тому що затримував. У сум’ятті фізично я не дуже відчув, що сталася біда, але знав головне — потрібно терміново допомагати брату. А ось реальне фізіологічне відчуття в цьому значенні було в наших дружин. Інна, дружина Віталія, у Москві повинна була народжувати, а Світлана з Дмитром поїхали в цей час в Очаків. І раптом вранці Світлана не може піднятися з ліжка: лежить, немов мертва, і все. Наша мама, лікар, кинулася допомагати. Наче все гаразд із людиною, а піднятися з ліжка не може. І раптом мама каже, що це напевно в Москві Інна народжує! Мобільних телефонів тоді не було. Ми побігли на пошту. Телефонують мені в Москву, я кажу, так, забрали Інну в родилку. А коли все закінчилося, Світлана, як i не було нiчого, встала з ліжка абсолютно здорова. Ось такий астральний зв’язок у близнюків на відстані півтисячі кілометрів...
— Бувають випадки, коли між близнюками існує боротьба за лідерство й неприязнь, але це не про вас?
— Із дитинства батьки будували наші з братом стосунки, заперечуючи всіляку боротьбу за лідерство. Ми ніколи не боролися один з одним, а навпаки, тільки допомагали один одному. Часто розподіляється: ти ось у цьому питанні лідер, а я — у цьому. Наприклад, у дану хвилину я головний як оповідач, а Діма — головний в справі приготування кави. Через 15 хвилин може все змінитися. Коли один із нас від’їжджає кудись, то з дороги подзвонить швидше брату, а не своїй дружині. У рік, коли ми жили окремо (у Києві та в Москві), то наші телефонні рахунки були гігантські — ми могли розмовляти по п’ять годин поспіль.
— Чи є якийсь закон спілкування, який ви б установили для себе?
— У кожної людини є друге «я», і відбувається внутрішній діалог. Так і в нас, тільки це друге «я» — особа реальна, й цей внутрішній діалог називається зовнішнім, між нами. А на своє друге «я» ніколи не ображаєшся. Така ситуація дуже допомагає і в житті, й у творчості. Коли ми пишемо, спочатку все обговорюємо, перевіряємо всі моменти, виговорюємося, критикуємо ще до того як текст ляже на папір. Перевірили, що такий спосіб спілкування для людей творчих дуже продуктивний. Всім радимо завести собі близнюка, щоб спілкуватися з ним.
— А як ви знайшли собі й дружин-близнюків. Це вийшло випадково?
— Ми задалися метою й шукали саме дівчат-близнюків. Це було непросто. Спочатку ми зустрічалися з близнючками в Очакові, але там все переплуталося... На другій спробі ми вирішили взяти все під свій чоловічий контроль, кинули на пальцях, де чия, кожен свою половинку «окуповував», щоб не переплутатися, — і все. Наші майбутні дружини приїхали після закінчення школи відпочивати в Очаків із Москви. Ми познайомилися на пляжі, а через рік і одружилися. Нам було по 20 років, їм — по 17. Ми поїхали жити в Москву, нам особливо подобалося, що вони живуть на вулиці Івана Франка. Через десять років ми приїхали до Києва, який зараз уже став для нас рідним містом.
Сьогодні ми живемо однією великою сім’єю у власному будинку. Вгорі дві спальні, між ними ванна й гардеробна, й немає різниці, хто що сьогодні одягне, все загальне. Дві машини — у нас і в дружин. Розділення на пари в нашій сім’ї відбувається так — двоє жінок і двоє чоловіків. У нас такого немає, твої-мої діти, і я, і Діма — батьки для всіх дітей, і дружини наші — мами для всіх. Діти наші, які не вважають себе двоюрідними, виросли впевнені, що тат і мам у комплекті повинно бути по два.
У Дмитра й Світлани — сини Сергій і Дмитро, а у Віталія з Інною — дочка Оксана й син Андрій.
— Розкажіть, це після приїзду в Київ прийшла ідея організувати своє видавництво, подальшого розвитку власної творчості?
— Писати ми почали в юності. Спочатку це були вірші, а проза з’явилася десь у році 1986-му. Українською мовою ми почали писати в 1988 році. Свою першу книжку ми почали в Москві, писали 10 років, а приїхавши в Київ, вирішили видавати. Деякий досвід у нас уже був. У Москві видавали газету української діаспори «Тінді- рінді». Загалом-то, наш переїзд в Україну великою мірою був зумовлений відчуттям, що реалізувати себе в творчому плані поза Україною для нас неможливо. За менталітетом, за культурною основою, національною ми — українці, й вся наша з братом творчість базується на українських реаліях. Коли ми приїхали до Києва, тут, власне кажучи, і видавництв-то ще не було, тому найреальніше для життя своєї книжки було організувати своє видавництво. На сьогодні ми маємо видавництво «Зелений пес», торгову фірму, і вже готова наша третя книжка — хулігансько-філософський роман «Розмір має значення». Ми прагнемо писати весело, із певною провокативністю. Так, перша книжка «Кобзар 2000» була естетичним парафразом Шевченківської теми, тільки осучасненою. Друга книжка «Приворотне зілля» присвячена українським жінкам і тезі, що всі вони відьми... Ну, а третя книжка — про майбутнє української нації, але написана в хуліганському стилі. Ми пишемо в жанрах легких для читацького сприйняття, бо вважаємо, книжка повинна бути читабельна й цікава. Наше видавництво спеціалізується на виданні такої читабельної літератури: дамські романи, детективна серія, фантастика, дитячі книжки, бібліотека пригод.
— Ви проводите весь час удвох — удома, на роботі, не набридаєте один одному?
— Звичайно, ми весь час разом, але, на жаль, тих моментів, коли ми можемо займатися тільки один одним, не так багато. Для того, щоб побути вдвох на самоті, ми купили невелику яхту й коли вже несила, сідаємо й пливемо кудись «до біса на роги».
— Зараз у вас є відчуття стабільності, успішності?
— Ні. Завжди потрібно ставити мету вище, ніж ти можеш досягнути, щоб було до чого прагнути. Ми собі поставили дуже високу мету. У нашій системі координат успіх у тисячах або в мільйонах. У нас таке специфічне виховання — сільська інтелігенція. Мама нас вчила, що інтелігент завжди на боцi слабого, й казала — вашим призначенням в житті буде турбота про слабких і скривджених. Ми подивилися уважно, хто в нас зараз слабкий і скривджений. Виявилося — українська мова й українська книжка. А тут нам роботи до кінця життя вистачить!
