Реймонд КАРВЕР — визначний американський майстер короткої прози другої половини ХХ століття. Його називали «американським Чеховим», сам він надихався Гемінґвеєм, Фолкнером, Чарльзом Буковскі. Власне, він разом з Буковскі й вважається засновником «брудного реалізму» — літературного стилю, зосередженого на максимальній простоті; герої таких творів зображені в усій своїй недосконалості, з неприхованими вадами і з такою поведінкою, яку можна вважати досить неетичною. В іншому визначенні цього стилю його описано так: «Брудний реалізм вимагає такої економії слів, що будь-який опис піддається стриптизу і доводиться до базового мінімуму. Решту віддано діалогові. Розмірковувань немає, зміст диктує смисл. Персонажі, зазвичай, — люди не видатні».
Тексти Реймонда Карвера співчутливі й чесні, не претензійні й неупереджені. Спочатку він мав двадцять п'ять слів в абзаці, із яких залишав п'ятнадцять, які в підсумку зводив до п'яти — проза, в якій кожен символ має сенс. Погляд письменника націлений лише на опис і розкриття світу таким, яким він його бачить. І погляд цей такий ясний, що аж болить серце.
У «Видавництві'21» виходить друком друга збірка оповідань американського письменника — «Собор». Якщо порівняти з попередньою — «Про що ми говоримо, коли говоримо про кохання», — то в цій книжці Карвер відходить від абсолютного мінімалізму й дозволяє собі писати дещо розлогіше й щедріше. «Собор» номінований на Пулітцерівську премію і вважається найкращою збіркою оповідань автора.
Реймонд Карвер трансформував свій непростий життєвий досвід в унікальний літературний ландшафт із уламків розбитих мрій «містечкової» Америки. Цей невибагливий світ став класикою літератури США, великою мірою надихнувши американське мистецтво, яким ми маємо змогу насолоджуватися зараз.
Переклад виконав Юрій ПАУСТОВСЬКИЙ.
Уривок із оповідання Карвера «Пір'я»:
«Мій друг по роботі Бад якось запросив нас із Френ на вечерю. Я не був знайомий з його дружиною, він не знав Френ. Усе по-чесному. Але ми з Бадом приятелювали. Я знав, що у Бада вдома була мала дитина. Коли він запросив нас на вечерю, дитині було місяців вісім.
Як промайнули ті вісім місяців? Чорт забирай, як узагалі відтоді час минув? Пам'ятаю день, коли Бад прийшов на роботу з коробкою сигар. Роздавав їх у їдальні. Звичайні магазинні сигари «Датч Мастерс». Але на кожній була червона наклейка та обгортка з написом: «У нас хлопчик!». Сигари я не курив, але все одно взяв.
— Бери дві, — сказав Бад і потрусив коробкою. — Я теж не люблю сигари. Це вона придумала.
Він мав на увазі дружину Оллу.
Я ніколи не бачився з дружиною Бада, але одного разу чув її по телефону. Була субота, нічого не хотілося робити. Я зателефонував Бадові запитати, може, в нього є якісь ідеї.
Слухавку взяла жінка, каже:
— Алло.
У мене вилетіло з голови її ім'я. Дружина Бада. Бад безліч разів називав його. Але в одне вухо влетіло, в друге вилетіло.
— Алло! — повторила жінка. У слухавку було чути телевізор. — Хто це? — а потім почувся дитячий плач. — Баде! — гукнула жінка.
— Що таке? — це був Бад. А я все ще не міг згадати, як звуть його дружину.
Я поклав слухавку. Наступного разу, коли ми з Бадом бачилися на роботі, я, звісно ж, не сказав йому про цей дзвінок. Але підбив його згадати ім'я дружини.
— Олла, — сказав він.
«Олла», — подумки повторив я.
Олла.
— Нічого особливого, — казав Бад. Ми пили каву в їдальні. — Тільки ми вчотирьох. Ти з дружиною, я з Оллою. Скромненько. Приходьте на сьому. О шостій вона годує дитину. Вкладе спати — і сядемо за стіл. Нас нескладно знайти. Але ось, про всяк випадок, карта.
Він дав мені папірець з усілякими лініями, які позначали великі й маленькі вулички, дороги й таке інше, і стрілками — чотири сторони світу. Великий «Х» позначав розташування його будинку. Я сказав:
— Скоріше б уже, не можу дочекатися.
Френ була не в захваті.
Увечері ми дивилися телевізор, і я запитав її, чи варто щось брати з собою до Бада.
— Наприклад? — здивувалася Френ. — Він просив щось принести? Я ж не знаю. Звідки мені знати?
Вона знизала плечима і багатозначно на мене глянула.
Ми вже якось говорили про Бада. Проте вони не були знайомі, та їй це і не було цікаво.
— Можна взяти пляшку вина, — сказала вона. — Як хочеш.
Візьмеш вина?
Вона похитала головою. Довге волосся гойдалося над плечима.
Вона ніби казала: «Навіщо нам інші люди? У нас же є ми».
— Ходи сюди, — сказав я.
Вона підійшла ближче, я її обійняв. Френ — красуня. У неї гарне волосся — світле й довге. Я взяв пасмо і вдихнув запах. Запустив у волосся руку. Вона пригорнулася до мене. Я зарився обличчям у її волосся й обійняв сильніше.
Буває, коли волосся заважає, вона підбирає його і закидає за плечі. І сердиться.
— Ох, це волосся, — каже. — Одна біда з ним.
Френ працює на вершковому комбінаті й на роботі мусить заколювати волосся. Вона миє його щовечора й розчісує, коли ми дивимося телевізор. Часом погрожує його обрізати. Але не думаю, що вона на це здатна. Вона знає, що її волосся мені дуже подобається. Знає, що заради нього я готовий на все. Кажу, що закохався в неї через волосся. І можу розлюбити, якщо обріже. Іноді я називаю її «шведкою». Вона справді схожа.
Зазвичай у такі вечори вона розчісувала волосся, і ми вголос мріяли про те, чого в нас не було. Наприклад, про нове авто. Про пару тижнів у Канаді. Але про що ми не мріяли, то це про дітей. У нас їх не було, бо ми їх не хотіли. «Може, коли-небудь», — казали ми одне одному. Ми чекали. Думали, що можемо чекати ще довго. Іноді ходили в кіно. Чи просто залишалися вдома й дивилися телевізор. Іноді Френ готувала якусь випічку, і ми з'їдали все за раз.
— А якщо вони не п'ють вино? — сказав я.
— Все одно візьми, — відповіла Френ. — Якщо не питимуть, то вип'ємо самі.
— Біле чи червоне?
— Якесь солодке, — сказала вона, не звертаючи на мене уваги. — Але мені байдуже. Це твої посиденьки. Давай не дуже з ними морочитися, а то я не піду. Можу спекти великий кавовий кекс із малиною. Чи кілька маленьких.
— У них буде десерт, — сказав я. — Хто ж запрошує гостей, не подбавши про десерт?
— А якщо вони приготують рисовий пудинг? Або желе? Те, що ми не любимо? — Френ похитала головою. Я знизав плечима. Вона мала рацію. — І ті старі сигари, що він тобі дав. Візьми з собою. Після вечері покурите у вітальні з портвейном, чи з чим їх там курять у кіно.
— Ну, гаразд, так і підемо, — сказав я.
Френ відповіла:
— Візьмемо мою хлібину.
Бад з Оллою мешкали за двадцять миль від міста. Ми ж у цьому місті прожили три роки, проте, чорт забирай, майже не виїжджали за його межі. Мені подобалося їхати звивистими доріжками. Вечоріло, було приємно і тепло, довкола простягалися пасовища, паркани, корови повільно сунулися довкола сінників. На парканах сиділи червонокрилі чорні птахи, а навколо повіток кружляли голуби. Ми проїжджали сади, квітучі галявини з польовими квітами й будиночки обабіч дороги.
— От би й нам тут будиночок, — сказав я.
Це була просто думка, чергове бажання, яке нічого не означало».
