«День» продовжує публікувати цикл матеріалів про корифеїв-франківців (початок у №171, продовження — у №201), присвячений 85 річчю Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.
Бронек Бучма, молодий перспективний актор львівського театру товариства «Руська бесіда» грав у першій постановці «Украденого щастя» Івана Франка того завзятого парубка, який був ватажком сільської молоді й на святі Пущення, біля корчми гострим словом дошкуляв жандарму. Юний артист захоплювався грою свого кумира, Василя Юрчака, в ролі Миколи Задорожного. І хто міг тоді передбачити, що через тридцять років знаменитий артист Амвросій Бучма славетно зіграє Миколу на сцені Київського театру імені Івана Франка та здобуде за цю роботу свою першу Державну премію.
Той молодий актор Бронек Бучма на ювілеї Франка потисне руку Івану Яковичу, й потиск цей вкарбується в його емоційну пам’ять назавжди. Створивши у 1919 році Новий львівський театр, Бучма дасть йому ім’я Франка, й воно перейде до театру, утвореному злиттям кількох акторських груп у Вінниці 1920 року. До того самого Театру імені І.Франка, який нині працює у столиці України як національний, академічний, уславлений і любимий.
Досить скоро Бучма покинув новоутворених франківців у пошуках нових засобів виразності, нового театру європейського штибу. Ці пошуки привели його до старого друга ще галичанської юності, партнера по театру товариства «Руська бесіда» Леся Курбаса, до його мистецького об’єднання «Березіль» (МОБ). Тут, у «Березолі» він зустрів чарівної краси молоду актрису Валентину Бжеську, до скону віку свою дружину. П’яту, як рахувала, посміхаючись, Валентина Юхимівна. Так і прожили вони невінчані (радянська ж влада) та незареєстровані (бо сором — чи ж ми не довіряємо одне одному?) майже сорок років. Після смерті Амвросія Максиміліановича у святвечір 6 січня 1957 року факт їхнього шлюбу довелось встановлювати в судовому порядку за свідченнями Н.Ужвій та інших колишніх березільців через юридичні формальності вже іншої доби.
У «Березолі» сім’ї близько товаришували: Бучми, Наталя Ужвій та її тодішній чоловік, поет-футурист Михайло Семенко, Дмитро Мілютенко та його дружина, балетмейстер Надія Шуварська. Так і переїхали всі разом за розпорядженням уряду у 1936 році з Харкова, з розгромленого «Березоля» (арешт Л.Курбаса у 1933 році) до столичного Київського театру імені І.Франка.
У родині Бучми зберігся спогад про цей переїзд. Амвросій Максиміліанович виїхав раніше, кликали репетиції у франківців і зйомки на Київській кіностудії. Мешкав у Києві в готелі «Континенталь» (нині Музична академія) на вулиці Городецького (тоді Карла Маркса). А Валентина Юхимівна залишилась у Харкові залагоджувати хатні справи. Напередодні від’їзду до неї, на вулицю Гіршмана, 10, кв. 1, прийшов Михаль Семенко з валізою. Вони з Ужвій тоді вже розлучилися, Наталя Михайлівна з сином Семенка Михасем поїхала до Києва.
Вікна бучмівської квартири на першому поверсі були вже «роздягнені», з вулиці було добре видно, що робиться в хаті. Валентина Юхимівна з Семенком довго розмовляли на кухні. Він просив передати Ужвій валізу з його рукописами, бідкався про розрив з нею. Глупої ночі попрощався, пішов, а на вулиці його заарештували. Валіза з рукописами поета зникла — при переїзді речей, клунків було багато. Хтось помагав...
Першою роллю А.Бучми в його другому пришесті до франківців був Роман Круча в «Банкірі» О.Корнійчука (1937). Актор надав образу романтичності й зовнішньої подібності до Леся Курбаса, репресованого друга та вчителя.
Другою — поліцмейстер Іван Коломійцев у «Останніх» М.Горького, моральна потвора, садист. Бучма з такою викривальною силою грав цього «чарівного негідника», що режисер Кость Кошевський не на жарт перелякався надто явних алюзій і навіть просив зняти його прізвище з афіші. І недарма. Один із високих радянських чиновників, що здав репресивному Молоху чимало видатних митців, у захваті від гри артиста зробив йому комплімент: «Ваш Коломійцев такий привабливий, я йому співчуваю». Актор відрізав: «Я не винуватий, що у вас споріднені душі...»
Яким дивом Бучма уник репресій? Можливо, його зберіг екранний Шевченко, відтворений актором ще в німому фільмі. Можливо, не було кому іншому доручити роль В.І.Леніна, яку постановою уряду України було покладено в театрі ім. І.Франка на Бучму. «Правда» О.Корнійчука, з уперше виведеним на сцену образом «вождя світового пролетаріату», присвячувалась 20 річчю Жовтневої революції, «на честь» якої в північних таборах масово розстрілювали людей.
У роботі над образом Леніна Бучма мало не застрелився. Провал ролі дорівнювався смерті, а не співпадало буквально все: будова обличчя, зріст, мова. Актор погано розумів цю людину, не відчував її. Робота над роллю була шаленою. І, звичайно, міфотворчою. Іншого не могло бути в 1937 році. Тоді постаттю Леніна держава підмінила народним масам Бога. І в цей міф повірили мільйони. Повірив і артист.
Але Бучма уник «вождизму», пафосу, рис надлюдини. Його Ленін був живим, трохи захриплим від промов, шукав води й пив із солдатського казанка, примощувався на столі із записником на коліні. Були, звичайно, й «знакові» жести простертої руки, і трибуна із захованим суфлером Л.Білоцерківським у ногах — не дай Боже помилитись у канонічному тексті. Але на шалені оплески вражених глядачів Бучма виходив без гриму, з перукою в руці, в ледь розстібнутій сорочці без краватки — кланявся артист, а не вождь. Етика митця...
У буремні часи Великої Вітчизняної війни Бучма очолював одну з фронтових бригад франківців, був на Сталінградському й Донському фронтах під час вирішальної битви на Волзі. Амвросій Максиміліанович, від’їжджаючи на фронт, сказав стурбованим рідним: «Я привезу вам перемогу».
Роботи на франківскій сцені принесли А.Бучмі дві Державні (Сталінські) премії — за «Украдене щастя» І.Франка (1940) та «Макара Діброву» О.Корнійчука (1949). Глядачі ходили в театр «на Бучму». Але чимало його творчих мрій тут не здійснилися — Річард III, король Лір і Шейлок В.Шекспіра, Сірано де Бержерак Е.Ростана. «Ти ще не награвся?» — запитували артиста, якому не виповнилось і шестидесяти, вгорі, на Банковій, в ЦК КП(б)У, відмовляючи йому в трагедійних ролях. Своєрідна форма творчих репресій. І він грав усяку драматургічну мізерію, творячи й тут із епізодів акторські шедеври.
Багато допомагав акторській молоді — творчо й матеріально. Він багатьох вивів у майстри через партнерство, репетиції, аудиторії Театрального інституту, порадами й коментарями, наче спроквола кинутим словом, жартом, самою своєю присутністю в театрі — Віктора Добровольського, Нонну Копержинську, Ольгу Кусенко, Аркадія Гашинського, Миколу Панасьєва, Костя Степанкова, Михайла Задніпровського, не кажучи про багатьох інших. Недарма в театрі його називали «батьком». У день його смерті відмінили традиційний «капусник», прибігли до хати, ховали всім театром, усім Києвом, усією Україною. І донині франківці приходять 6 січня до Бучми на Байкове кладовище. 45 років поспіль. Тільки цього року забракло франківцям сил на цей подвиг пам’яті, такий потрібний для духовного здоров’я акторської молоді...
Валентина Юхимівна Бучма- Бжеська в «Березолі» була просто акробатичною актрисою. Ширяла на роликах у «Алло, на хвилі», танцювала карколомні танці. У театрі ім. І.Франка вона грала здебільшого епізодичні та другорядні ролі. Але ексцентріада, напрацьована в трюках березільських вистав, допомагала їй творити в цих мініатюрах гострі, виразні характери. Її Шарлотта у «Вишневому саді» А.Чехова, Розалія у «Філумені Мортурано» Е. де Філіппо, Настя в «Украденому щасті» І.Франка, пані Стессель в «Порт-Артурі» І.Попова та О.Степанова, місіс Старкуедер у «Кражі» Д.Лондона виразні за гримом, стилем поведінки, модуляціями голосу та промовистим блиском великих очей.
Кілька ролей вона грала в чергу з іншими, знаменитими, артистами — Н.Ужвій, П.Нятко. І була в них іншою, але не менш виразною, ніж вони. Наприклад, у ролі Наталі Ковшик («Калиновий гай» О.Корнійчука) у Бжеської не було ліричної лукавості Ужвій, але виразніше лунала переконлива сила сучасної ділової жінки.
Валентина Юхимівна (в дівоцтві Стрілець, а по матері Борщ), дочка земського фельдшера з Білої Церкви, закінчила гімназію, читала французьку літературу та пресу в оригіналі, володіла польською, прекрасно плела, грала на фортепіано й навіть у глибокій старості йшла на прогулянку гарно причепурена. До першого інфаркту була струнка, легка й витончена в одязі, палила цигарки, під час війни крутила тютюнові самокрутки, від чого її тоненькі пальчики набували темно-коричневого кольору. Від першого шлюбу з Георгієм Миколайовичем Бржеським, напівполяком, математично обдарованим чоловіком, мала сина Ігоря.
У період недолугої радянської паспортизації Ігор втратив із прізвища «зайву», «незграбну» літеру «р» і став «Юрійовичем», бо хтось з тогочасних писарчуків вирішив, що так простіше та взагалі «Георгія» теж звуть «Юрою». Ігор Бжеський, так і не усиновлений пасербик Бучми, став йому справжнім рідним сином і здобув собі прекрасного батька. Ігор Юрійович дуже багато зробив для фіксації думок і досвіду Амвросія Максиміліановича — практично всі основні статті Бучми написані рукою Ігоря з голосу батька.
З дитинства Ігор був дуже короткозорим. Шукав свою долю в медицині шляхом діда Стрільця (медучилище), потім у Харківському хіміко-технологічному інституті. А після переїзду Бучмів до Києва «прийшла коза до воза» — Бжеський вступив на режисерський факультет Київського театрального інституту. А разом із ним й молода його дружина, зустрінута ще в Харкові — Ірина Іванівна Зубова. Вона вступила на акторський курс до Костянтина Павловича Хохлова. Це було чи не перше подружжя студентів Театрального інституту, яке ще на другому курсі, не перериваючи навчання, обзавелося дитиною. Дівчинку назвали Валентиною на честь обох її бабусь...
Війна застала франківців на гастролях у Москві, а бучменят у Києві — щойно скінчили третій курс. Ігоря в армію не взяли через шалену короткозорість. Вивезла їх у евакуацію Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут, славетна українська оперна співачка. Ледве здибались Бучми з бучменятами в Тамбові. Ігор працював у Театрі ім. І.Франка помічником режисера, а Ірина в допоміжному складі — в масовці співала й танцювала. Згодом грала маленькі епізоди та ролі — покоївка в «Останніх», зміївна в «Котигорошку», Урсула в «Багато галасу даремно».
Та в 1948-му вибухнула «війна з сімейністю», й бучменят скоротили з театру. Ігор пішов доучуватись на режисуру в Театральний інститут до Віктора Довбищенка. Дипломну виставу за примітивною п’єсою туркменського драматурга Гусейна Мухтарова «Честь сім’ї» ставив у рідному театрі (1952 рік, диплом із відзнакою). Потім працював у першій когорті режисерів Українського телебачення, яке тільки-но починалося. Та почав катастрофічно втрачати зір. Пішов на Київську кіностудію художніх фільмів (другий режисер на «Павці Корчагіні» у О.Алова та В.Наумова), самостійно знімав за неймовірно примітивними сценаріями. Творчий шлях закінчив визнаним режисером Київської кіностудії науково-популярних фільмів. Ігор Юрійович був людиною фантастичної ерудиції та дивовижної порядності. З психологічно складною долею сина геніального батька.
Ірина Зубова на сцену не повернулась. Узяла на себе непростий тягар ведення великого відкритого дому, завжди повного гостей. Опікувалась тяжко хворим свекром — Бучмою. Возила його по санаторіях і лікарнях, доглядала вдома. І це майже п’ять років. Амвросій Максиміліанович і помер у неї на руках. Згодом працювала не за фахом, ростила онука й правнуків. Нині Ірині Іванівні 88 років, має світлий розум, багато що пам’ятає і все така ж привітна сміхотуха.
Це моя сім’я — дєдік Бронек, баба Вадя, папа й мама. Тож і мені нікуди було подітися від театру, хоч і вело то в токарі по металу, то в капітани далекого плавання, то в лісничі — залежно від прочитаних книжок та успішності грибного полювання.
Театр — це моя доля. Бо немовлям мене сповивали й годували на майданчику четвертого поверху Театрального інституту на Хрещатику, 52. Бо зростала біля тьоті Наташі (Ужвій), дяді Миті (Мілютенка), перше моє кохання в три роки — Женана (Євген Пономаренко). Але в актриси не пішла — в першому класі одягла окуляри, як і батько. Режисура — не жіноча професія, це я розуміла. Лишалось театрознавство. От і закінчила з відзнакою рідний Театральний інститут ім. І.Карпенка-Карого за цією спеціальністю серед розумних однокурсників, нині знаних в Україні театрознавців. Мене вчили ті самі викладачі, ті ж стіни Хрещатика, 52, що й моїх батьків. Це вимагало від мене особливої старанності й відповідальності — щоб не зганьбити честь родини, ім’я діда. Довелось у такому режимі багато працювати все життя. І тоді наче само собою прийшло все, що нині маю: кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України, професор кафедри театрознавства рідного інституту, тепер Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого.
І я щаслива, бо маю радість від улюбленої праці, талановитих учнів, які «вийшли в люди», знайшла свою дорогу та йду по ній самостійно. У Театрі ім.І.Франка буваю як критик. Пишу про нього та його митців, люблю їх наче родичів, і болять мені їхні немочі, помилки та невдачі (у кого їх нема?), як свої власні. Тож нехай не ображаються, коли завдаю їм болю — намагаюсь лікувати, бодай діагностувати хворобу. Зате радію найменшим успіхам франківців, як сонечку, як новому дню.
А нинішнє прізвище дав мені покійний чоловік, режисер і театральний педагог Олександр Самсонович Заболотний. Він увійшов до бучмівської родини вже після смерті Амвросія Максиміліановича, але знав і шанував діда як геніального актора. Що не завадило йому поставити «Украдене щастя» у Волинському театрі ім. Т.Шевченка (Луцьк) концептуально інакше, ніж було в Г.Юри, і при тому надзвичайно успішно.
У Театрі ім. І.Франка О.Заболотний був на стажуванні, асистував видатному режисеру С.В.Данченку в постановці тут вистави «Украдене щастя». Олександр Самсонович започаткував у Києві Молодіжний (нині Молодий) театр. Виховав із «піонерів» плеяду відомих майстрів театру, естради, цирку. Заклав методичні основи професійного навчання акторів, починаючи з шести-семи років, у Київській дитячій академії мистецтв.
Правнук Бучми, наш син Олексій Заболотний, в театральну професію не пішов, став досконалим знавцем і успішним викладачем англійської мови. Хоч його діти, праправнуки-бучменята, здається, таки мають мистецький хист. Наталка гарно співає в хорі «Щедрик», Антон, можливо, буде актором. А тим часом у Театрі ім. І.Франка вони бувають як вдячні глядачі.
Усі ми шануємо свою родину, своє коріння, ім’я якому Амвросій Бучма.
