Позаминулого року один із найвідоміших вітчизняних кінорежисерів зафільмував стрічку «Назви своє ім’я» — документальну оповідь про єврейський Голокост в Україні. Знаменитий американський кінематографіст Стівен Спілберг та український бізнесмен Віктор Пінчук виступили в ролі продюсерів. На прем’єру картини в колишньому Жовтневому палаці прийшли і Віктор Ющенко, і Леонід Кучма, і Віктор Янукович — практично вся вітчизняна політична еліта. Фільм вразив: і досконалістю форми, і тим, що він — про людей, а не про носіїв певної національної самосвідомості. Бо ж картин про Голокост багато, і, кажучи відверто, вони набридли безкінечним педалюванням трагедії єврейського народу. Це нині загрожує й темі українського Голодомору 1932—1933 років...
Тоді, під час прем’єри, якраз і виникло питання до режисера: «А про Голодомор не плануєте робити кіно?» Відповідь режисера зводилася до того, що бажання є — справа за продюсерами. Недержавними, звісно, — нині знімати фільм за бюджетні кошти є річчю майже гротескною: починаючи від незнищенного «відкату» і закінчуючи повною байдужістю до прокатної долі завершеного твору. І от, здійснилося: благодійний фонд «Україна 3000» замовив Буковському стрічку про український Голодомор. Робота триває вже кілька місяців. Зокрема, ведуться зйомки свідків трагедії. Хоча таких вже мало... Здебільшого це люди, які на початку 30-х були ще дітьми.
Та поки розпитаймо самого Буковського. Нагадаю тільки, що 47-річний режисер є одним із кращих майстрів нашого документального кіно, лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка (за серіал «Війна. Український рахунок»), автором фільмів «Завтра свято», «Сон», «Дах», «Знак тире», «На Берлін!», «Червона земля»...
«ХРОНІКУ ТАК ЗГВАЛТУВАЛИ ОСТАННІМ ЧАСОМ, ЩО ВОНА ВЖЕ НЕ СПРИЙМАЄТЬСЯ ЯК КІНО...»
— Сергію, яка доля фільму «Назви своє ім’я»? На яких фестивалях він побував, де показувався?
— Показувався у прокаті, розповсюджений на DVD-дисках. Ще рік тому вийшов методичний посібник щодо фільму і покладеного в його основу матеріалу. Олександр Войтенко, учитель з Гадяча, та Михайло Тяглий, які працювали на проекті, провели чималу кількість виїзних семінарів із учителями шкіл та викладачами вузів в багатьох областях України. Йдеться про те, як працювати з фільмом під час занять із школярами та студентами. Бо ж картина робилася з прицілом на його практичне використання в навчальному та виховному процесах. Кажуть, що первісна реакція людей майже скрізь однакова — неприйняття: «А, знову про євреїв, про Голокост? Набридло, знаєте...» Їм пропонується одне: подивіться фільм, а там вирішуйте, як із цим бути. Приємно, що після перегляду в абсолютної більшості викладачів враження змінюється на полярне... Картина працює на емоційному рівні доволі сильно.
— Власне, так і мусить діяти справжнє мистецтво — міняти напрацьовані, заштамповані уявлення про світ.
— Враження змінюються, так. Тираж фільму достатній, аби його змогли побачити всі, хто того бажає. Що ж до фестивальної долі картини — то сказати, що вона надто успішна, важкувато. Була вона у Москві, в рамках Міжнародного кінофестивалю там проводився показ десяти найважливіших документальних стрічок року. Ми опинилися в дуже хорошій компанії картин, що перемагали на найбільших світових фестивалях. Фільм був запрошений і до Єревану, на фестиваль «Золотий абрикос». Потому ще участь у Батумському фесті, у квітні — Вісбаден, фестиваль кіно Центральної та Східної Європи.
— А що, на ваш погляд, змушує людей по-іншому ставитися до самого життєвого матеріалу після перегляду вашої стрічки?
— Те, що ми знімали не про євреїв, а про людей. Й тим самим глядач по-іншому починає дивитися на події історичного минулого. Які подаються нині здебільшого в режимі телевізійної картинки. Один із наслідків — маємо відчутну девальвацію хроніки, її останнім часом так погвалтовано, що вона вже й не сприймається як кіно.
— Тобто?
— Передусім це стосується телевізійного документального кіно. Зображення там добирається, як ілюстрація до словесного ряду, як сировина. До прикладу, диктор говорить про те, що німецькі солдати входять у полонене радянське місто, й слідом за тим, звичайно ж, ми бачимо те у кадрі... Ми вирішили зламати цю пряму каузальну логіку. Звичайно, це було ризиковано — нас могли не зрозуміти глядачі. Одначе — щось із цього вийшло. А телевізійна документалістика, на жаль, взагалі суттєво «пожовкла». Дивимося, скажімо, фільм про Нону Мордюкову — і повне враження, що її авторів сама актриса не надто цікавить. Так звана «клубничка» більше... Узагалі, документальне кіно як таке цікавим є передусім для тих, хто його робить.
— Сергію, ви належите до кінематографічної родини (батько — кінорежисер Анатолій Буковський, мати — актриса Ніна Антонова). Чому обрали документалістику — могли й в ігрове кіно піти запросто?..
— Міг. Але тут мотиви більше ірраціональні. До 7—8 класів хотів бути єгерем, скажімо. Чи бакенщиком.... А що — романтичні професії, думаю, я таки ними й стану на старості літ. Хоча «не той тепер Миргород, Хорол річка не та». Так чи інакше, у 10-му класі я таки вирішив податися на режисерський факультет Київського театрального інституту. Набирав курс Володимир Павлович Небера, спеціалізація — документальне кіно. Серед моїх однокурсників були відомі нині режисери Юрій Терещенко і Володимир Оселедчик (він пішов потім у продюсери). На курс молодшим був Льоша Роднянський, учень Фелікса Соболєва. А ще — Андрій Колєв з Болгарії... Ми товаришували, це була доволі міцна компанія. Потім — студія «Укркінохроніка», куди я потрапив одразу після інституту.
— В асистентах довелося ходити?
— Та ні, роботи на студії було багато, ніхто дорогу один одному не перебігав. У мене був навіть наставник...
— Що, так і звався?
— Так і звався. Відомий режисер і оператор Олександр Коваль, йому навіть за це гроші платили. Потому я ще до армії потрапив... Перебуваючи там, знявся у фільмі «Володьчине життя» — був і такий епізод у моєму житті. Повернувся на студію — а тут перебудова чухнула...
— До речі, як це вплинуло на вашу творчу біографію?
— Вплинуло, звичайно. Ні, просто в хороший час прийшов у кіно. У 1985 роцi зняв короткометражку «Марш-кидок», про доприсяжний період у солдатському житті. Із власного досвіду доволі шокового перенесення в інше життя.
— Перебудова — незвичайний час, коли документальне кіно, доти мало не чиста пропаганда, яку глядачі практично не дивилися, раптом заговорило про людей, про життя і проблеми, якими ми жили...
— Так. Я, скажімо, хотів би ще раз пережити той час, коли ми з Володимиром Кукоренчуком знімали фільм «Завтра свято». Повне відчуття свободи, повного розкріпачення. Знущання над владою... Студії документального кіно були фактично відділками пропаганди і жорстко контролювалися апаратом ЦК. Кожну фразу доводилося захищати. І раптом зміна ситуації... За державний кошт робилося кіно, яке ту саму державу й існуючу в ній систему викривало... «Завтра свято» проходив не без проблем. Захистили її у Москві... Спілка кінематографістів. У Києві коли б і пропустили, то тільки після внесення суттєвих змін. От «Дах» — то вже «на ура» приймали. Ну, а в 90-і все пішло у бік, мало ким передбачуваний. Від колишньої документалістики мало що лишилось.
«ТА ВСЕ ПІШЛО ЦАРЯМ НА ГРИЩЕ...»
— Сергію, зараз ви почали роботу над фільмом про український Голодомор 1932—1933 років. Це тому, що так склалася логіка творчого процесу — матеріал єврейського Голокосту ніби підказував наступний крок? Чи просто щось накопичилось у власному світі? Досить пригадати ваш «Сон» 1988 року — там і шевченкові ноти звучать, сюжети української містерії проглядаються, і є персонаж, краєзнавець із Канева Михайло Іщенко, який народився 1933 року і несе в собі ту родову травму... Й цитує Шевченка: «Та все пішло царям на грище — і Україна, і село».
— Це теж є. Але сказати по правді, є якась внутрішня потреба робити великі й складні формати в кіно. І далі. Не прощу тій владі... Хоча й говорять, що треба прощати... Закопують у землю живцем мільйони людей — про яку толерантність можна говорити? Я не прощу ні 33-й, ні 37-й, ні 47-й, коли теж трапився голод. Не прощу війну — тій владі, що була... Чомусь у нас всі великі ідеї, всі утопії реалізовувалися ціною мільйонних жертв? Цьому треба давати звіт чи ні? Без усвідомлення причин і наслідків ми знову прийдемо до чогось подібного. Узагалі, я завжди ставив перед собою питання: хто ми? звідки ми? Тому взявся робити фільм про 1933-й... Свідкам Голодомору, яких ми знімаємо, ставимо питання: а коли би сьогодні прийшли до вас і почали відбирати усе — віддали би? У тім-то й річ... Важко уявити собі, що американський фермер за подібної ситуації віддав би нажите. Хоча з іншого боку — ті українці, що боронилися і не віддавали, їх і понищили у першу чергу...
— Або вислали на північ, у тундру чи Сибір. По своїх родичах знаю... В американців — інша історія, там приватна власність є святинею. Для українських селян, до речі, теж — то ж і не дивно, що більшовики — Сталін у першу чергу — так не любили українців. Бо ж від початку ХХ століття вони «хуліганили», влаштовували бунти, вели селянські війни. Ніяк їм та комуністична ідея не смакувала. Тому й інструмент голоду проти них використали — ефективним видався. У 1933 роцi було порушено генетичний код українства, вільнолюбців повибивали, повиморювали, на розведення лишили рабське сім’я... Це так, чи вам видається по-іншому? І — чи не хочеться майбутній фільм зробити теж у чомусь «навчальним» і повчальним? Щоб на уроках історії виростали інші люди — з генами свободи, киснем свободи в легенях.
— Звичайно, хочеться зрозуміти, чому так сталося. Були ж до того 20-ті роки й українізація-коренізація, були революції 1917 р., було багато чого. Тільки не хочеться зводити все до розмови про геноцид — було чи не було? Загинули, замордовано мільйони — ось що суттєво. Ми повинні зрозуміти людську сторону трагедії... У нас, дякувати Богу, немає якихось апріорних зобов’язань і схематик, ми працюємо у вільному режимі. З нами співпрацюють відомі історики, знавці минулого...
— А значить і завтрашнього!
— Для того й треба знати історію. Як знає її один із наших консультантів Андреа Граціозі, професор з Неаполя, відомий своїми працями з радянського минулого. Або інший професор з Італії — України — Оксана Пахльовська, людина дивовижно сильного інтелекту й проникливості. Допомагають нам і Мирослав Попович, Юрій Шаповал, Іван Дзюба, Станіслав Кульчицький, Олександра Веселова, Роман Круцик, Валентина Борисенко...
— А як з реакціями російських політиків та істориків? Олександра Солженіцина, скажімо? Ви хотіли, аби ваша картина була показана в Росії — для найширшого кола глядачів?
— Хотів би, звичайно. Хоча сумніваюся, що покажуть. Якась дивна логіка у них найчастіше: мовляв, і в нас так само було... Один із свідків, бабуся із Харківської області, сказала на те: то хай і говорять про себе, ми ж не боронимо. Тільки щось у них в Росії сьогодні... Недалеко вони пішли від колишніх реалій. Україна для них якийсь вічний фантом, лякалка на предмет радикальних змін. На телебаченні російському — нам «каждоє лико в строку». От на чисто людському рівні, у стосунках з московськими кінематографістами, наприклад, все абсолютно нормально.
— Для вас завжди важливою була візуальна сторона фільму... Хто з операторів працює над картиною нині?
— По суті справи, та сама команда, що й на попередньому фільмі. Оператор-постановник Володимир Кукоренчук, оператор Павло Казанцев. Швидше за все долучатиметься і Роман Єленський. У візуальному ряді хочеться подати образ тієї української цивілізації, яка мала б уже давно піти на дно, а от — вона ще є, і яка красива, з якою багатою естетикою! Зайдіть- но в музей Івана Гончара — увесь цей народний живопис, старі фотографії: вони фантастичні!
— А вас не бентежить, що, по суті справи, матеріал Голодомору є основою нової національної міфології, покликаної об’єднати націю? Не позитивні приклади з минулого, коли українці перемагали, а от такі, трагічні...
— Та не буде краще від замовчування трагічних сторінок історії. Про них треба говорити. Інакше страх ніколи не вивітриться. Один із свідків, бабуся, по закінченні розмови з нею запитала: «А мене не посадять за це?»... Обов’язкова частина демократичного облаштування суспільства — говорити не тільки про приємне й комфортне. Будемо обминати драми — вони до нас вернуться знову. Тільки через страждання, через тернії можна йти уперед... Демократія має чимало неприглядних сторін, це так. Одначе ж ліки є гіркими. В тоталітарних суспільствах, можливо, більше приємного, особливо для масової, колективної свідомості. Рабство — воно часом солодким на смак видається. І в миску хоч трохи, та наливають. І там усе швидше відбувається. Але й загинається відповідно...
— Так, це цікаво. Тоталітарна система будується на позитивних сигналах. З минулого беруться тільки ті приклади, які свідчать, що ми — «сильні пацани», все неприємне викреслюється з пам’яті. І щодо сприйняття сучасності так само — згадаймо систему подання новин за радянських часів.
— В цьому є щось дитяче... Суспільство утримується тоталітарною владою у стані дитинячому. Проте не треба впадати в ілюзію, що у нас уже демократія, що ми вже ого які. Є небезпека профанації й теми Голодомору. На місцях працює багато в чому стара радянська система, і з тим же «рвением» тітки-комісарші складають списки розкуркулених і постраждалих від голоду... З одного боку, вони допомагають, а з другого — надто схоже на тих «активістів», які складали списки «куркулів»... І в школі з цим усім треба бути якомога делікатнішим, щоби не виховати в дітях такий собі «начотницький» підхід до історії. Свічки перед образами не запалюють по команді... Дуже хочеться, щоби пам’ять про Голодомор не викликала нудотного «скільки можна!» Приклад є — з Голокостом палицю усе ж перегнули... До речі, схема роботи на минулому фільмі мабуть повториться й тут — за пропозицією Оксани Пахльовської нині проробляється ідея написання учбового посібника...
P.S. Пасхальної ночі знімали в одному із сіл на Чернігівщині. Спостерігаючи за роботою знімальної групи, розмовляючи з місцевими жителями, я зненацька пригадав оповідання Чехова «Студент». Так само ніч, так само розмови на євангельські сюжети. І повне відчуття того, що минуле «связано с настоящим непрерывною цепью событий, вытекавших одно из другого. И (...) казалось, что (...) только что видел оба конца этой цепи: дотронулся до одного конца, как дрогнул другой». В цьому й рутинне надзавдання неполітизованого послання: поновити єдність світів. Тільки як відчути, що відбувалося в душах людей квітневої пасхальної ночі 1933 року? Чекаємо фільму...
