У далекому 1981 р. на українському телебаченні демонструвалася програма «Сонячні кларнети» — своєрідний звіт кожної області нашої країни про діяльність самодіяльних художніх колективів. Особливі надії в Києві завжди покладалися на Західний регіон, зокрема, й на Чернівецьку область, бо у ті часи серед учасників самодіяльності виступали Софія Ротару, Володимир Івасюк, ансамблі «Смерічка» та «Карпати». Одного разу до телепрограмі запросили Вашківецький народний хор, у репертуарі якого були пісні самодіяльного композитора Василя Михайлюка. Сам Василь Пилипович на той час хворів, а хором керував амбітний молодик, котрий висловився не зовсім коректно на адресу автора двох пісень, які мали звучати в передачі. На що отримав жорстку відповідь, наслідком якої стала скарга. Мені стало боляче за те, що людину, яку знали скрізь, ображає звичайний хам, хоча й «музично підкований»! Можливо, в сенсі професійної підготовки він і мав перевагу перед Михайлюком, але ж таких пісень, як «Смерічка», «Стежечка» чи «Анничка», а тим паче «Подаруй мені Карпати», він не створив! Навіть не кажу про пісню, яка в 1967 році була визнана найкращою у світі, яку співали й перекладали в Європі, Америці й Азії...
Василь Пилипович Михайлюк був дуже скромною людиною. Він народився 13 січня 1929 року. Хоча його сім’я була бідна, хлопець марив музикою. На порозі хати Василько забивав цвяшки, натягував на них дротики, як струни на цимбалах, і патичками грав на них. Одного разу його мати зачепилася за цей оригінальний «інструмент» і мало не впала, але сина не покарала, а тільки сказала: «Будеш, певно, музикою». І як у воду дивилася. У 1940-му Василько пішов до української школи (вперше відкритої у Вашківцях після більш як двох десятиліть румунської окупації Буковини). Але через рік прийшли німці, й хлопчина на дорогах війни мало не загубився, потрапив якимось чином аж до Барнаула. А там військовий привів його до свого полку. Василь потрапив у духовий оркестр, з яким дійшов до Відня. До останніх днів свого життя Михайлюк зберігав солдатський трикутничок 1943 року — лист, який він написав матері з фронту. І це був його єдиний документ, який засвідчував його участь у Другій світовій війні. Саме на підставі цього документа йому нараховували мізерну ветеранську надбавку до такої ж пенсії, яку він заробив у державі Україна за більш як 50 років вірного служіння музиці.
Але він був інший, не такий, як усі. І хоч його тривожили фінансові негаразди (через які змушений був у похилому віці не мемуари писати, а садити й доглядати та охороняти від сусідських курей помідори), він був справжнім композитором. Він весь належав музиці.
У оркестрі полку Михайлюк отримав ѓрунтовну музичну підготовку, й там написав перший твір — «Марш Богунського полку». Демобілізувався додому, на Буковину. Потрапив на роботу у Вашківський районний будинок культури, почав навчатися в Чернівецькому культосвітньому училищі. Згодом Василя направили на курси хорових диригентів до Львова, на яких викладав сам Микола Колесса. Видатний маестро запрошував талановитого буковинського самоука до себе на курс у консерваторію. Але на той час у Михайлюка вже була сім’я, й він відмовився. Його донька Ліда згадувала, що в дитинстві часто ходила до батька на роботу, їздила з хором на різні концерти й виступи і все ніяк не могла зрозуміти, що ж це за робота для чоловіка — стояти на сцені й розмахувати руками? І тільки згодом відчула, яка то важка, виснажлива праця. В її пам’яті назавжди закарбувався день, коли хор виступав у Києві на сцені Жовтневого палацу.
Важко було б визначити, що важливіше в діяльності Михайлюка-музиканта — робота з хоровими колективами, в яких він учив десятки, сотні людей відчувати пісню, душевно, трепетно виконувати її, чи написані ним пісні — романтичні, ніжні, такі, яких прагла втомлена «маршами комуністичних бригад» звичайна людська душа, — якби не одна пісня, яка стала його зорею й засвідчила його унікальний композиторський талант.
Він розповідав, що з літа 1964-го у його столі лежав вірш, написаний другом і співавтором Миколою Юрійчуком, який, проте, не схвилював його: він вважав, що музика повинна народитися, прозвучати спочатку в ньому самому. Хоч як старався, нічого не виходило, особливо з приспівом. А тут — весна, квітучий травень. Михайлюк узяв ніж і пішов на луг — нарізати гілочок для клумби. І на другому березі річки раптом побачив, як розквітла черемшина. Такою вона йому здалася живою, що раптом зазвучали в ньому слова з Миколиного вірша:
Всюди буйно квітне черемшина, мов до шлюбу вбралася калина...
Він забув про лозу, про клумбу — побіг додому. Зразу ж сів за інструмент — старий віденський рояль, щоб зіграти те, що тільки-но почув у собі...
— Ми з мамою стояли під дверима і слухали, як народжується пісня, — пригадує донька композитора Лідія Василівна. — Тато потім говорив, що йому здалося, ніби то не черемшина, а наша мама у весільному вбранні йде назустріч.
Пісню «Черемшина» вперше виконала самодіяльна співачка Ніна Нечипоренко. Але серед най улюбленіших виконавців самого Василя Пилиповича був, передусім, Дмитро Гнатюк. Співак говорив, що «це пісня моєї душі. Я її завжди співав з таким задоволенням, з такою любов’ю. Я глибоко шанував автора «Черемшини». Це була добра, тепла людина».
«Черемшина» мала неймовірний успіх. Досить було на концерті оголосили: «Василь Михайлюк. Черемшина», як зал вибухав оплесками. У фондах Чернівецького обласного радіо зберігся унікальний запис чоловічого квартету з Японії «Ройял найтс», який виконує Михайлюкову пісню японською мовою. Всі слова переклали, окрім слова «черемшина». До речі, цей колектив, що гастролював у колишньому СРСР кілька разів, двічі побував у Чернівцях і таки познайомився з автором пісні. А ще варто згадати неймовірний голос українки з Америки Квітки Цисик, яка співала цю пісню з особливим настроєм.
Та де тільки не співали «Черемшину»! В Югославії, Канаді, США, Польщі, Індії... Дослідник Григорій Нудьга у монографії «Українська пісня у світі» пише, що в 1967 році у Франції пісня «Черемшина» була визнана найпопулярнішою піснею у світі.
Цікаво, що коли в 1968 р. команда київського «Динамо» стала чемпіоном СРСР і перемогла шотландський «Селтік», то саме на мелодію «Черемшини» був створений гімн на честь футбольної команди, в якому були такі слова: «А прийдуть часи, що і «богиню» (малася на увазі «Ніка», якою нагороджували чемпіонів світу з футболу) заховають в українську скриню».
За понад 40 років, які минули від часу створення цього пісенного шедевру, пісня не загубилася в архівах і збірниках — її люблять сучасні співаки. Варто назвати лише три імені: Софія Ротару, Таїсія Повалій , Олександр Малінін.
Композитор написав за своє довге творче життя близько 200 пісень. В останні роки багато енергії віддавав відтворенню народних обрядів, пісням на релігійну тематику. У 2003 р. Чернівецький меморіальний музей Володимира Івасюка започаткував проект «У полоні пісень», до участі в якому запросили й Василя Михайлюка.
Був лютий місяць. Морози, заметілі були такі, що зупиняли транспортний рух. І не було впевненості, що Василь Пилипович приїде з Вашківців, адже й почував він себе не дуже добре (переніс вже п’ятий інфаркт). Але композитор все ж приїхав! Він привіз у дарунок музею автограф пісні «Карпатський вальс», а ще підписав на згадку книжку своїх пісень, яку впорядкували й видали на кошти шанувальників творчості композитора Марія та Володимир Лобураки.
Маестро сів за рояль Володимира Івасюка й зіграв свій останній твір — молитву «Отче наш»...
Через два з половиною місяця композитора не стало. У Чернівцях на «Алеї зірок» є «зірка Василя Михайлюка». Це наразі єдиний пам’ятник видатному митцеві, чиї твори звучать із різних сцен сьогодні, але здебільшого, як нині прийнято, без згадки про автора...
