З одного боку, творчість цієї письменниці завжди була в полі зору науковців і читачів, представників кіно й театрального мистецтва. Приміром, її «Земля», «У неділю рано зілля копала», «Вовчиха», «Меланхолійний вальс» та «Царівна» було інсценізовано й екранізовано; їх вивчають у школі та за інститутськими програмами. Двічі на рік у Чернівцях відбувалося вшанування пам’яті знаменитої письменниці, а в ювілейні роки проводилися заходи на республіканському рівні.
З іншого боку — тільки в 1991 році вперше був опублікований останній роман Ольги Кобилянської «Апостол черні», над яким вона працювала понад 20 років. Власне, з виходом саме цього роману письменниця Ірина Вільде назвала Ольгу Кобилянську «апостолом ідеї».
Микита Шаповал, український літературознавець, що у 20 — 30-ті роки жив і працював у Празі й готував до друку «Апостола черні», писав Ользі Юліанівні: «Цілую руку, що написала «Царівну» (одна з перших повістей Кобилянської) і пише ... царевича». Мався на увазі головний герой твору «Юліан Цезаревич».
Що ж відлякувало в цьому романі радянське літературознавство, що воно аж пішло на свідомий обман, стверджуючи , що у 30-ті роки літературний талант Ольги Кобилянської «зайшов за обрій», що нічого значного вона не написала? «Апостол черні» написаний цікаво, в центрі — доля українського інтелігента, сина годинникаря, який вчився, працював, кохав палко й самовіддано, подорожував і відстоював право жити й думати по-своєму, зрештою, він став військовим. Перо письменниці з однаковою глибиною описувало душевні переживання героїв і дивовижні картини навколишньої природи.
І все ж головна увага письменниці в цьому творі була зосереджена не на окремих долях своїх героїв, як це було в повісті «Царівна» з Наталкою Верковичівною, не на соціальних проблемах, що так притаманно її «Землі» й багатьом новелам, — Кобилянська зосередилась на поняттях «Україна, державність, нація». Саме це не прийняли в «Апостолі черні» й радянська влада, й літературна критика, незважаючи на високий художній рівень твору.
Роман вийшов у Львові в 1936 р. Він був у особистій бібліотеці Ольги Кобилянської (книга нині зберігається у Чернівецькому літературно-меморіальному музеї письменниці). Тим часом, перша публікація твору в Україні, яку підготувала науковець Оксана Івасюк для «Буковинського журналу», здійснювалася за примірником, привезеним нею з... Канади. Це стало поштовхом для справжнього, без ідеологічних застережень, заглиблення у життя й творчість видатної письменниці, широко знаної ще за життя у Європі, Америці, а не лише в Україні.
Згодом роман вийшов окремим виданням у Тернополі, а пізніше у Києві.
І тоді прийшло покоління науковців, які вирішили по-новому, на рівні сучасних літературознавчих досягнень, прочитати Кобилянську. Серед них — молода чернівчанка Ярослава Мельничук. Вона й поставила собі за мету довести, що Ольга Кобилянська — «письменниця не тільки кінця ХІХ — початку ХХ століття, що внесла значний вклад в українську літературу наступних десятиріч». Свій задум дослідниця здійснила у книзі «На вечірньому прузі», у якій розглядає найменш пізнаний етап у творчості письменниці — з 1914 по 1942 рр.
28 років Ольга Кобилянська працювала не покладаючи рук. З-під її пера вийшли антивоєнні новели, зокрема, такий психологічний шедевр, як «Лист засудженого вояка до своєї жінки», оповідання морально-етичної проблематики, як-от «Огрівай, сонце!» — про гірку долю жінки, що у відчаї вбила свого чоловіка-пияка, чим не вирішила жодних проблем, а навпаки, винесла собі вирок.
Ольга Кобилянська працювала і як критик, написавши глибоке літературознавче есе про одного зі своїх улюблених письменників, Льва Толстого. В багатьох новелах 20-х років («Ворожки» й «Не смійтесь!» ) Ольга Кобилянська відобразила буковинські народні звичаї та обряди.
Аналізуючи все написане Кобилянською у цей період — включно з романом «Апостол черні», дослідниця зосереджує свою увагу ще на одному досить типовому для радянської доби явищі — містифікації авторства.
Ольга Кобилянська, будучи в молоді роки активісткою жіночого руху, не раз друкувалася статті про це на сторінках тогочасних українських газет.
В останній період творчості вона також писала для газет, і її слова чекали всі українці Буковини. Тоді, в період румунської окупації краю, Кобилянська була для своїх земляків символом нескореності обставинам. І сьогодні є на Буковині люди, які як найяскравіший епізод свого життя згадують Шевченківський вечір 1937 р. у Народному домі, на якому бачили Ольгу Кобилянську. У романі Михайла Івасюка «Вирок» є новела «Вікна», списана з його власного життя, він розповідає про те, як побачив письменницю у дворі її будинку, зачудовано дивився на неї, а наступного дня потай поставив на вікно її кабінету вазу з квітами...
Безмежну любов до Кобилянської в 40-х використала радянська пропаганда, публікуючи в пресі матеріали за підписом Ольги Юліанівни. Як підрахувала в своєму дослідженні Мельничук, протягом одного року було надруковано в газетах Буковини 40 (!) публікацій трьома мовами — українською, російською й молдавською. На переконання авторки, вони жодним чином не могли належати Ользі Кобилянській, адже на той час письменниця сильно хворіла. Є свідчення відомого літературознавця Степана Крижанівського, який відвідував Ольгу Кобилянську в червні 1941 року. Він писав: «Знаючи стан здоров’я письменниці і вчитуючись у стиль тих її публікацій, дозволю висловити таку думку, що іноді їх писали спритні хлопці-журналісти, а їй подавали на схвалення й підпис». Онук Кобилянської Олег Панчук підтвердив: «Абсолютно всі вислови 1940 — 1941 рр., які приписують Ользі Кобилянській, в яких вона вітає встановлення сталінського режиму на Буковині, є суцільною містифікацією»! Ярослава Мельничук подає переконливі аргументи на захист Ольги Кобилянської від приписуваних їй ідеологічних підробок, зокрема, і свідчення самої письменниці: «Я вже нічого тепер не пишу: рука мені не служить, а диктувати я не вмію», а також аналізує ідеологічну й стильову розбіжність автентичної публіцистики письменниці зі статтями, що їй приписуються. Крім того, як виявилося, не вдалося віднайти будь-які чорнові записи, підготовчі нотатки, автографи цих творів — їх немає ніде: ні у фондах музею в Чернівцях, ні у відділі рукописів Інституту літератури НАН України. Ловить дослідник містифіксаторів і на фактичних помилках, яких не могла би припуститися Кобилянська, зокрема, назвати село Мамаївці Мамаївкою чи місто Кіцмань — селом тощо.
Високу оцінку дослідження Ярослави Мельничук «На вечірньому прузі. Ольга Кобилянська в останній період творчості» дав у передмові до книги відомий учений Іван Денисюк: «Ця монографія — нове слово про Кобилянську».
У день народження «буковинської орлиці» варто згадати і ще один твір — біографічний роман Валерії Врублевської «Шарітка з Рунгу», в якому на фактографічному матеріалі відтворено життя Ольги Кобилянської. А воно було неймовірне. Адже Кобилянська, народившись у 1863 році, дівчина, яка не мала можливості отримати хоч будь-яку систематичну освіту; віддавала багато сил і часу на виконання рутинної хатньої роботи; Ольга пережила чимало важких втрат, зокрема, і в особистому житті. Кобилянська була маленька й тендітна, та, пройшовши через заздрощі й претензії, стала великою письменницею. «Царівна», «Меланхолійний вальс», «Природа», «Земля» — це не повісті й новели з позавчорашнього дня — їх з інтересом можна читати і сьогодні, бо вони «населені» живими людьми, зі справжніми почуттями, а тому ці твори хвилюють читачів.
