На переконання Івана Дзюби, ми не можемо стверджувати, що шістдесятники добре знали літературу 20-х років, це було швидше «інтуїтивне осягнення її значущості». Проте Валерій Шевчук у спогадах про Івана Світличного твердить, що «літературу двадцятих років ми знали добре, але не через перевидання, а через книги старі, в чому допомагало нам наше бібліофільство», і зауважує, що сам І. Світличний мав величезний інтерес до літератури 20-х років і саме завдяки його сприянню шістдесятники познайомилися тоді з Б. І. Антоничем, М. Хвильовим, Є. Плужником, В. Підмогильним, В. Свідзінським. Колосальний інтерес І. Світличного до літератури Розстріляного Відродження підтверджує й епістолярій поета, особливо з 60-х років до другого арешту у 1972 році, зокрема листування з Богданом Горинем, що познайомив І. Світличного з букіністами Львова, у яких він придбав велику кількість україністики 30-х років. В листі до Б. Гориня від 19 січня 1963 року І. Світличний пише, що хотів би мати «Етнографічні збірники» Наукового товариства імені Тараса Шевченка, словник «Галицько-руські народні приповідки» Івана Франка, а також передає прохання Г. Кочура дістати поезію Б. І. Антонича. Він був дуже вдячний за спогади дружини Миколи Куліша про драматурга: «Це для мене дуже цінна річ».
На особливу увагу заслуговує візит І. Світличного до І. Айзенштока, про який довідуємось з листа поета до Григорія Кочура від 8 серпня 1968 року з Ленінграда (тепер Санкт-Петербурга). Звичайно, І. Світличний детально не переказує свою розмову з літературознавцем, обмежуючись тільки короткими згадками про те, що Ієремія Айзеншток має кілька листів від Миколи Зерова, і в багатьох листах є автографи поезій адресанта, що планує написати статтю про неокласиків та О. Білецького. Проте можемо припустити, що відомий літературознавець, який розпочинав свою наукову кар’єру саме в Україні, викладав в Харківському університеті, де згодом навчався й І. Світличний, і змушений був переїхати до Росії, щоб уникнути репресій, показав гостю з України не тільки листи М. Зерова – літературознавця й видатного культуролога ХХ ст., а й поділився своїми спогадами про добу Розстріляного Відродження. Зауважимо, що отримати у той час таку інформацію – це було великим культурним проривом, адже листи М. Зерова стали відомими для широкого загалу лише у 2003 році.
Неабияке значення для усвідомлення культурної атмосфери в Україні до періоду репресій 30-х років для І. Світличного та його однодумців мали також живі свідчення очевидців культурного розквіту 20-х – 30-х років ХХ ст. Б. Антоненка-Давидовича, Н. Суровцевої, І. Стешенко. Саме від старшого покоління, яке пережило репресії, шістдесятники «діставали таку дозу правди й такий урок морального та національного виховання, яких на той час не могли дістати з жодного іншого джерела».
Іван Світличний тяжів до мистецької традиції неокласиків, а особливо до Миколи Зерова, і це цілком закономірно. Основна місія «українських парнасівців» – «рятувати українську літературу і науку від профанства і деестетизації» – була на часі й для молодої плеяди національно свідомої інтелігенції. Творчий доробок І. Світличного – переклади світової класики – освоєння класичного матеріалу – в різних вимірах та жанрах, таборові сонети та літературно-критичні статті – незаперечні свідчення такого культурного тяжіння до традицій саме 20-х років У такому літературному контексті особливе місце належить поемам І. Світличного «Архімед» за Плужниковим «Галілеєм», «Рильські октави» («Чумаки» М. Рильського), «Курбас», над якими працював в таборі, а листи є єдиними документальними свідченнями про процес їх написання.
Одним з найяскравіших відкриттів, які подарувала посткультівська «відлига», як зазначає М. Коцюбинська, була постать Є. Плужника. Дослідниця також пригадує, що «збираючись у Івана [Світличного], ми читали Плужника вголос, я навіть начитувала його «Галілея» на магнітну плівку, яку Іван дуже любив слухати й демонструвати іншим. То ж його «Архімед» – глибоко особистий твір: невільничі реалії лягли на Плужникову інтонаційно-ліричну канву, породивши щось дуже зворушливе – ліричну сповідь, опосередковану через відомий літературний твір».
У поемі «Рильські октави» автор порушує проблему морального капітулянтства, зазначаючи, що одночасно бути чесним перед собою і служити злочинному режимові неможливо: «Як поети-«молодомузівці» в роки Першої світової війни та визвольних змагань від ідеї «чистої краси» перейшли на громадську ноту, так і поети-дисиденти, що на свободі уникали декларацій і шукання, кинуті за ґрати, сповідували принцип «жертвослова» (Т. Гундорова), були нещадні до будь-якого компромісу».
Таборова поезія І. Світличного, як і його побратимів В. Стуса та І. Калинця, – це поезія передусім дисидентська, народжена в атмосфері «заблокованого світу», де сприйняття загострюються.
Літературознавець Микола Ільницький зауважує, що «І. Світличний – критик, чутливий до всіх вібрацій слова, не міг пробачити Максимові Рильському того, що він «у червоно-чорний вік славив дощ, і гречку, і медоноси, троянди й виноград» і не спромігся запротестувати проти репресій і фізичного знищення діячів української культури».
Проте Остап Тарнавський не поділяє категоричної позиції І. Світличного, аргументуючи це передусім тим, що поет-дисидент не переживав періоду сталінського терору і не розуміє, що «можлива така ситуація, коли лише саме існування такої людини, як Максим Рильський, допомагає народові перенести терор, водночас зберігаючи свою культуру та своє існування».
Як пише І. Світличний у листі до дружини від 18 січня 1978 року, поема М. Рильського «Чумаки» так його «зачепила», що «вдарився в переспів, вийшли такі собі Рильські октави, а що дух і тематика в моїй уяві в’язалися з образом брата Василя [В. Стус], братові ще й як подарунок на іменини».
Поему «Рильські октави» Іван Світличний присвятив В. Стусові та І. Калинцеві. З епістолярію І. Світличного довідуємось, що роботу над цим твором він завершив незадовго перед днем народження В. Стуса, тобто в грудні 1976 року, і хотів надіслати до його дня народження, але через строгий ліміт на листи у таборі не зміг цього зробити вчасно.
Очевидно, що без вивчення епістолярної спадщини поета ми не можемо говорити про цілісне ґрунтовне вивчення літературно-естетичної концепції І. Світличного, адже ключовими темами його таборового епістолярію були листи на літературно-мистецькі теми, з-поміж яких виокремлюється рецепція літератури Розстріляного Відродження, а саме листування Івана Світличного є продовженням професійних та творчих потенцій дисидента. Естетизм і «голий патріотизм» (І. Світличний) є ключовими у його естетичних вимірах і засвідчують не лише альтернативну (антирадянську) позицію критика, бажання переосмислити літературний канон, продовжити культурну дискусію, яка була брутально припинена терором у 30-х роках, а й також і його власну громадянську позицію.
