Чад і кайф

За сірими буднями людина якось не помітила, що вже давно живе у добу Апокаліпсису, апогей якого протягом двадцятого століття дав рельєфну картинку руйнації. Передусім внутрішньої, тієї, яка виникає з втратою сакральної точки опертя. Поетичний, наповнений Духом світ перетворився раптом на знекровлену пустелю, детально пояснену фізиками та населену приматами Дарвіна, які в темній кімнаті безвиході смакують екзистенційними викладками Сартра, Камю, Арагона, гризуть кам'яні сухарі Маркса та виношують у череві своїх недолугих мрій благодушних сатанят — Леніна, Пол-Пота, Кім-Ір-Сена, інших червів, у чиїх слизьких кільцях чад і кайф абсурду дістав найбільшої густоти. «Якщо Бога немає — отже можна все», — сказав герой Достоєвського. Чи не єдиний голос, який у кишлі богоборчих честолюбств початку століття поставив діагноз хворобі. Розвиток її значною мірою залежав від реакції духовно неповороткого, отруєного нігілізмом Заходу. Не стільки ідеалізуючи, скільки ідіотизуючи дійсність, він впритул не бачив звірячого оскалу радянського соціалізму, за чиїм ретельно фарбованим фасадом — гори трупів та неісходимі океани брехні. На прощу до Москви рушили ромени роллани, сартри, інші стовпи європейської цивілізації. Це тридцять третій, тридцять сьомий, двадцяті etc. роки, які взагалі випадають з поняття часової категорії, так само як і всі катастрофи людські від часів гріхопадіння. Чекаючи Апокаліпсису, ворожачи на кавовій гущі про пекло й рай, ми не усвідомлюємо того, що вже давно живемо в пеклі. Вихід з нього запаковано міцно, проте не безнадійно. Треба тільки вірити у високе, жити ним, сумнівам своїм не давати грунту під ноги сатані та провідникам його ідеї серед людського тлуму. Так мені думається сьогодні о пів на другу ночі за Грінвічем...