Літо — щедротна пора. Показувати красиві речі й витончене мистецтво в її розпалі важкувато — не оцінять, не помітять. А у Києві, на Андріївському узвозі, нині якраз і з’явилося місце, де все красиве і витончене. У галереї «Совіарт» відкрилася виставка «150 років іспанської фотографії».
Виставка підготовлена дуже якісно: весь масив зображень розбитий на три частини-періоди, дуже важливих, в тому числі і для історії Піренеїв: 1839— 1900, 1900—1939, 1939—1999 роки. І як тут не повірити в історичний детермінізм! Дуже цікаві роботи першого періоду — від винаходу фотографії до кінця XIX століття, другий період — бунтівний, грозовий і найбагатший як на таланти, так і на негідників час — від початку століття XX до закінчення громадянської війни і приходу до влади генерала Франко — просто перенасичений прекрасними роботами, а ось травоїдний повоєнний час — чим ближче до наших днів, тим більше відгонить прісним гламуром і нудним постмодерном. Усе-таки епоха визначає і образ свій власний.
Спочатку — нарядно, святково, з цікавістю. З багатьох робіт видно, як художники освоюють абсолютно нову, революційну технологію, з дитячим захопленням фіксуючи навколишній світ. Таке відчуття, що на цих калографіях і даггеротипах позують всі — циганська сім’я, бригада залізничників, молодцюваті тореро, навіть пейзажі, паровози і акведуки — реальність відкриває для себе фотографію як таку і прагне підбоченитися.
А потім, відразу і невловимо, щось міняється. Неначе виникає дистанція — і одночасно близькість іншого штибу. Тепер вже фотографія прагне підпорядкувати собі навколишній світ, відтворювати його за своїм розумінням. Наївні, вкрай театральні відтиснення — «Соломея» Масана, 1920 — кучерява оголена красуня з муляжем чоловічої голови на блюді, наївно до сліз і в той же час з поривом віри; ще більший порив — «У якій же частині неба я тебе зустріну!» (Жуан Віатоба, 1925) — старий і юна небіжчиця з формами, ледь прикритими гірляндами з квітів, небеса — з іншої сторони об’єктиву — мовчать. Таке ж театральне, але вже комічне — «на тандемі» Пау Аудоарда (1905) — четверо завзятих близнюків на довгущому велосипеді — дарма, що сфотографовано в студії, все одно відчуття, що мчать кудись зі швидкістю, яка не підлягає сприйняттю... Головне ж — у цілковиті права, з усією своєю магією, вступає крупний план: класичний «Рибак» Жосера Ескірола (1900) — суворий старий в гостроверхій шапці, з люлькою в кутку рота — один кадр — і все життя тут, у рамці, — магія працює бездоганно.
Або ось — фото 1946 року — вулиця, невисокі темні будинки, косі промені, кілька перехожих, що прямують до них, усі в чарівному м’якому серпанку — ранок? вечір? — але відірватися просто неможливо. А ось і інші долі — Луїс Ескобар, «Повії з Альто де ла Вілья» (1928) — три дівиці на одному широченному ліжку, сміються і курять, одна з неприховано пишним бюстом, інша у вельми імпозантному беретику, третя з кілограмом косметики на обличчі, і всі три неймовірно колоритні — куди там «Ночам Кабірії».
Дуже чомусь запам’яталося «Перевезення туриста в гамаку. Порт Хреста» (Маркос Баєса, 1900). Два міцні мужики з палицями з-під широких капелюхів зосереджено дивляться в камеру. На жердині тримають гамак, причому з одного боку гамака — невеликий балдахін (!), і от у всій цій підвісній розкоші покоїться сухопарий джентльмен у кашкеті, строгих окулярах і костюмі з краваткою-метеликом. За спиною трійці — мощена крута вуличка поміж типово іспанських будиночків... Смішно і абсолютно ірраціонально. І чим більше дивишся — тим ясніше розумієш, звідки в Іспанії взявся сюрреалізм з усіма його химерами і геніальними божевільними — режисером Бунюелем і поетом Лоркою.
Прекрасних робіт на цій експозиції — безліч. Радість франкистів і республіканців, репортажі з місць боїв і політичні плакати, вуличні замальовки, картинка з життя неформалів-«окупас» (очевидно, іспанський варіант сквотерів — парочка, що прикурює — панк і скінхед, хто з них хлопчик, хто дівчинка, не так уже й важливо), «Канібальська Галисія» (1988) — свиняча туша поряд зі старим телевізором. Але чаклунство кадру, що не просто фіксує, а такого, що породжує реальність — зосередилося в простодушних довоєнних відтисненнях.
Що, звісно, не означає, що не треба дивитися на все інше.
