Рідкість надзвичайна: в житті як столичних театралів, так і поціновувачів традиційного фольклорного мистецтва стався маленький, але непідробний тріумф. Унікальність ситуації в тому, що зазвичай ці два прошарки практично ніколи не перетинаються у своїх пристрастях, бо надто вже різні в них інтереси, смаки, ієрархія цінностей тощо. І треба щось зовсім уже екстраординарне, щоб наші традиціоналісти й «елітаристи» злилися в єдиному захваті.
І це порушуюче усі канони явище в нас є. Ім’я йому, тобто їм, — київський фольклорний ансамбль «Божичі» (інтерв’ю з їхнім лідером Іллею Фетісовим «День» публікував цього року). З’явившись трохи більше ніж п’ять років тому, вони зуміли привернути до себе увагу й театру, й шоу-бізнесу, й консерваторів. Серед більш молодої аудиторії їх прославила плідна співпраця з Олегом Скрипкою, що привнесло в палітру одного з головних героїв Майдану яскраві й дуже доречні фольклорні барви. А визнання серед театральної публіки приніс вельми незвичайний спектакль «У пошуках втраченого часу... Життя», здійснений у студії «Дах». Попитом користується й дебютний диск «Божичів» «Котилася ой ясна зоря з неба», що вийшов за активною допомогою Олега зовсім недавно.
Так сталося, що один із цих найважливіших компонентів раннього і яскравого успіху якось раптом випав з поля зору: спектакль «У пошуках втраченого часу» з різних причин зник з репертуару «Даху» й тривалий час не з’являвся на жодному зі сценічних майданчиків столиці.
Однак днями сталася вищезгадана відрадна подія: «Божичі» відновили свій спектакль. Цього разу — в культурно-художньому центрі Києво-Могилянської Академії.
Точніше, це не цілком відновлення або «перезавантаження» тієї давньої роботи. По суті, це нова робота, створена за канвою «У пошуках втраченого часу... «. Навіть назва нова — «Коло життя» — й, до речі, точніша.
Адже спектакль «Божичів» за своєю будовою — це і є коло життя, те кільце вічного повернення, від народження через дитинство, входження в статеву зрілість, створення сім’ї, проводи на війну (одвічну чоловічу роботу), смерть і нове народження. У новому спектаклі Фетісова і його товаришів тема саме «пошуків» минулого часу, втрачених пластів пам’яті значно приглушена, відведена на задній план на користь цього вічного кола народження, любові й смерті.
Початок спектаклю здається дещо змазаним. Дуже багато гамору, дуже багато суєти й гомону: ті невеликі епізоди різних пісеньок, жартів-примовок, які є зав’язкою дійства, через таку постановочну плутанину просто не прочитуються, не звучать так, як могли б. Тут, очевидно, два чинники: цілком природне хвилювання, а також, очевидно, прагнення життєподібності. Але останнє — небезпечна сценічна пастка, якої слід уникати всіма силами, бо прагнення зобразити «життя як воно є» частіше за все саме призводить до нестерпної фальші. Ні, на щастя, до відвертого провалу справа не дійшла, але через таку стартову неузгодженість не прозвучав за ритмом й чіткістю інтонації перший монолог Валерія Гладунця — дуже смішна й колоритна історія про весілля в сільському клубі. Пам’ятаючи про вибудованість першої версії спектаклю, звісно, страшно досадуєш через такі проколи.
Найсильніші сторони «Божичів» — це дивна краса обрядів і пісень, що склали спектакль, а також природжений акторський талант Валерія Гладунця. І ці складові збережені повною мірою й навіть посилені. Гладунець насамперед, звісно, гострохарактерний виконавець, однак йому цілком під силу і драматичні інтонації. Щодо обрядів і пісень, то це, звісно, треба бачити й чути. У «Коло життя» додані кілька разючої краси сцен — і, що особливо важливо, додані дуже точно, доречно. Покриття молодят двома величезними рушниками під повільний, меланхолійний, медитативний спів; або аркан — круговий танець п’яти актрис, що проходить у повному мовчанні після смерті головного героя — кращу сцену скорботи важко вигадати... І, звісно, безліч моментів, успадкованих від колишньої версії спектаклю, аж до блискучого фіналу — коли після всіх бід Гладунець дуже вдало зображає... корову, а ритм задається прасуванням мокрої білизни за допомогою якихось зовсім небачених пристосувань. І в сукупності все це — артистична харизма Валерія, заворожливий малюнок ритуалів, співу й танців укладається в непорушну структуру «кола життя». Або — чарівного кола театру, що охоплює собою, як відомо, весь світ і все життя людське.
