Репертуарна афіша нинішнього форуму представляла 13 вистав, показаних колективами з Польщі, Литви, Молдови, Болгарії, України, Росії та Білорусі. Для учасників Форуму — молодих акторів Могильовського театру, студентів Білоруської академії мистецтв — проводилися майстер- класи з акторської та режисерської майстерності, круглі столи з проблем національної драматургії, обговорення переглянутих вистав і перших режисерських спроб постановок майстрів-початківців. Можливість вільного відстоювання своїх позицій, власне виявлення сценічних пристрастей, пріоритетів, їхнє творче бачення і втілення істотно збагачує творчу свідомість молодих людей, робить їх багатшими і в інтелектуальному та творчому аспектах. Для зрілих майстрів таке спілкування було також важливим і цікавим. Так що питання взаємного збагачення початківців і тих, хто вже сказав своє слово в театрі на «М@рт.Контакті», було чільним.
«БАТЬКИ І ДІТИ»
Ця «зв’язка» поколінь, яка проходить червоною ниткою в освітній частині Форуму, знайшла своє відбиття і в програмі вистав. Всі фестивальні вистави можна об’єднати темою — «батьки і діти». І ключовим постулатом цієї проблеми стає момент відповідальності батьків за долю дітей. І якщо у виставі «Снегири» Н. Садур за романом В. Астаф’єва «Прокляты и убиты» Московського державного театру націй відповідальність «батька» народів глобальна і наслідки її страшні, то у виставі «Божьи коровки возвращаются на землю» В. Сигарева Кишинівського молодіжного драмтеатру «С улицы Роз» події звужені до розмірів кімнати звичайної хрущовки. Але непримиренність поколінь тут «іскрить» тисячами вольт у стилі натуралізму нової сучасної драми.
Відома вампіловська п’єса «Старший син» у Мінському сучасному художньому театрі абсолютно відходить від звичних стереотипів сприйняття цієї драматургії, багатьом відомої за кінофільмом за участю Євгена Леонова. Текст Вампілова, який здається простим, але, насправді, з величезним внутрішнім філософським наповненням, мінчани багато в чому скоротили, але купюри лише збіднили тканину вистави, «полегшивши» її часом до неможливості. Каскад лампочок, які звисають з колосників, заполоняє всю сцену. Що це: пошук справжньої людини «вдень з вогнем»? Агов! Люди, де ви?
А вони, власне скрізь, у кожній виставі. Щоправда, лише в монодійстві Варшавського театру «Стара Прохоffня» — «Стратегія для двох стегенець» Р. Касса діє ...відгодована свиня, яка, проте, висловлює досить розумні думки про сенс буття, як для свині. Але, звичайно, свинська загорода із запахом соломи, який поширився залою, лише метафора людського існування, ув’язнення в клітку власного життєвого устрою...
ПОШУК СВОГО «Я»
Глибинна філософська сентенція: всі люди — брати і вони відповідальні одне за одного, проглядалася в п’єсі сучасного білоруського драматурга Сергія Гіргеля «Столиця Ераунд» у постановці Республіканського театру білоруської драматургії. У вагоні метро (ефект замкненого простору), який зупинився, доля зводить двох молодих людей, які, розговорившись, несподівано з’ясовують, що вони рідні брати. Але побутовість теми режисер відсуває на другий план. Говорячи прості речі, молоді люди виходять на загальнолюдські узагальнення. За реалістичністю ситуації ховається ситуація зі сфери театру абсурду. У людині можливе подвійне «я», пошук своєї другої сутності в самому собі нескінченний, так що відповідь на запитання: «хто я?» завжди в фокусі уваги мистецтва, а для людства вона назавжди залишається відкритою.
Вічні проблеми самотності людини, пошук того, хто зміг би тебе зрозуміти й гідно оцінити ставилися в болгарській виставі «В чотири вуха» П. Шеффера Габровського драмтеатру ім. Рачо Стоянова, а відома литовська акторка з Вільнюського національного драмтеатру Біруте Мар у виставі «Коханець» М. Дюрас розповіла трепетну історію кохання п’ятнадцятирічної француженки шокуюче відверто та розкріпачено.
Господарі Форуму показали свою нову роботу — Пластичний перфоманс за поемою національного класика Янки Купали «Вона і я». Вистава яскравої театральної форми являла собою візуально-пластичну притчу про виникнення почуття кохання, всеосяжного, космічного. Через, нібито конкретну історію стосунків Її та Його, проглядала історія створення світу як такого, історія білоруського народу. Традиції, обряди, основа цілющих сил свого роду супроводить людину від народження до останньої години. Вічно бореться він із темними силами і ззовні, й всередині себе. Багатофігурна композиція вистави, пронизаної духом автентики, народним колоритом, візуальною картинкою, яка весь час змінюється, немов з уламків мозаїки, складає картину світу. У прагненні емоційного осмислення літератури, режисер В. Куржалов переводить мову слова на мову сценічних образів. Старовинний ритуал, обряд знаходять на сцені своє театральне осмислення. Враження могутнє, естетично виразне, асоціативно насичене. Музика, пластика, хореографія... Молоді актори демонструють спроможність переконливого вираження драматургічної основи через рух. Поетичне слово Янки Купали не звучить у виставі, але його звучання та вібрацію можна відчути в переконливих, точно знайдених образах. Метафора зародження почуттів чоловіка й жінки сприймається в символічному народженні і циклах життя людини, і у вічній зміні пір року, і в трагізмі вгадуваних моментів історії білоруського народу. Емоційний образ вистави — виникаючий абрис землі, для кожного, хто з’являється на цій планеті, він свій, особливий, вічний. Серед міріадів зірок мчить у всесвіті наша древня, прекрасна планета і мільйони років раніше, і зараз, і потім людина підноситиме очі до зірок у нестримному прагненні осягнути таємницю буття.
ПЕРЕМОЖЦІ
Творче змагання — сутність будь-якого театрального фестивалю. Було над чим працювати міжнародному журі (голова — доктор філологічних наук, кандидат мистецтвознавства Тетяна Орлова) і на «М@рт.Контакті»-2008. Диплом за «Сучасне прочитання класичної драматургії» отримала вистава «Останні» М. Горького Нижегородського ТЮГу. Історія однієї родини, розказана колись письменником, звучить навдивовиж по-сучасному. Роз’єднаність родини, нерозуміння батьків і дітей, споживацьке ставлення, лицемірство та відверта ненависть. Кожен живе своїми проблемами і глухий до ближнього, гнітюча обстановка, з якої немає виходу. Сценічний простір вирішено аскетично, великий довгий стіл з дошок, декілька стільців, стеля, «обвішана» безліччю електричних лампочок, які світяться протягом усієї вистави. Цей дратівливий ефект схожий на відчуття, коли допитуваному світять в очі яскравою лампою. Режисер В. Кокорін немовби хоче зворухнути глядачів і спитати: «Чому живемо так?» Родина тут як модель суспільства, яке втратило орієнтири моральності й моралі. Персонажі одягнуті в своєрідну уніформу — чорні шинелі і цим ще більше підкреслюється позачасовість подій і масштаб трагедії того, що відбувається, і не втрачає актуальності. Домашній стіл, який звичайно є символом об’єднання родини, тут порожній і з гострими кутами. Герої обходять його, немовби уникаючи, їм не судилося разом зібратися за ним. І, що особливо тривожно, що вони не жахаються цього. Персонажі Горького, в яких легко вгадуються риси «героїв» нашого часу, продовжують залишатися такими «порожніми валізами», не наповненими ні почуттями, ні сенсом існування.
Україну було представлено виставою «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра Київського театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра. Виконавиця центральної ролі Ольга Лук’яненко отримала диплом «Краща молода акторка Форуму». Вона вразила щирістю та свіжістю трактування знаменитого образу, який давно став еталоном акторської органіки. «Нещасні закохані» за задумом режисера Олексія Лісовця живуть не за часів Шекспіра, але для нього не важливий час і місце, де доля зводить Ромео і Джульєтту, важлива думка про неможливість існування ідеального кохання, про його приреченість. Зіграти про це акторам вдається на найвищому градусі почуттів і майстерності.
Однією з подій Форуму стала вистава «Pro Турандот» за К. Гоцці Санкт-Петербурзького театру «Приют комедианта» в постановці Андрія Могучого. Вистава має престижні нагороди — Вищу театральну премію Санкт-Петербурга «Золотой софит» (2004) і національну театральну премію Росії «Золотая маска» (2005). Навіть люди, далекі від театру, пам’ятають давню виставу «Принцесса Турандот», яка міцно прописалася на сцені Московського театру ім. Є. Вахтангова. Але в пітерській виставі немає навіть і тіні натяку на класичне прочитання казки Гоцці. Він, я б так визначила образне відчуття від вистави, як надгробок, поставлений над п’єсою. У надгробка є, так би мовити, декілька функцій: це і пам’ять, і данина поваги, і констатація величі тому, кому його споруджено, ностальгія за тим, хто пішов, смирення з неминучістю відходу, але разом із тим він і камінь, який усе це придавив. Все перераховане є в «Pro Турандот». Тут так віртуозно, талановито, гротесково намішано всього, що здається, актори «потонуть» у хаосі асоціацій, пародій і справжнього ігрового балагану. Але чітко прокреслена режисерська думка впевнено веде їх стежками імпровізації, і перед глядачем з’являється життя в усьому його різноманітті. Казка про жорстоку принцесу, яка посилає на смерть претендентів на свою руку лише за те, що вони не відгадали трьох загадок, «перекладається» мовою сучасного життя. Потік тексту акторської імпровізації нагадує потік інформації, яка нічого не означає, ллється на голови і забиває мізки наших людей. І лише зрідка, як «маячок», зупинка — розумна думка, ідея, яка заслуговує на увагу. Запаморочлива театральна форма (недаремно А. Могучий — творець Формального театру, який колись гучно звучав), незліченна кількість візуальних і вербальних ребусів, буйство дивного карнавалу, в який перетворилося, на думку режисера, наше життя, ось те тло, де існують і творять нову реальність персонажі осучасненого Гоцці. Глядачеві тільки й залишається, що встигати вловлювати крізь веселі дотепи героїв глибокий вірш справжнього сенсу. Високий професіоналізм акторів, ідеальність підгонки співіснування всіх складових цієї яскравої вистави дозволяє подолати деякі виникаючі незгоди щодо занадто іронічного погляду творця «Pro Турандот» на класичне літературне минуле. Ну що ж, постоїмо в шанобливому мовчанні біля надгробка...
Гран-прі «М@рт.Контакту» дістала вистава «Коханням не жартують» А. де Мюссе Орловського театру для дітей і молоді «Свободное пространство» в постановці Г. Тростянецького і Р. Ільїна. Черговий варіант теми «батьки і діти». Відома п’єса Альфреда де Мюссе, яка являє напрям його романтичного театру, оповідає про те, що в будинок свого багатого батька Барона з Парижа повертається Фердинанд. Він любить свою кузину Каміллу, яка прибуває сюди з монастиря. Батько збирається їх одружити, хочуть цього і молоді люди, але дійдуть вони до бажаного через серйозні випробування.
У своїх творах Мюссе прагнув театралізувати власне життя. Відповідно до цього відчуття роблять на театралізації сюжету акцент і творці вистави. На сцені — просто якась чудова первісність театру. Біле тло декорацій, одягу символізує чистоту. У вільному сценічному просторі, в білизні та легкості актори існують немовби на пасторальній картинці, де панує ідилія гармонії стосунків, злагоди з природою. Актори так достовірно існують у цьому просторі, неначе щойно зійшли з цього намальованого пейзажу. Все освячене присутністю любові. Вона пронизує все і всіх, концентрація любові така щільна, що глядачі прямо-таки її зримо відчувають. Фантазія режисерів фонтанує смисловими метафорами та візуальними придумками, гра з предметами дає повну ілюзію справжньої ріки, човна, квітів, метеликів, пташок. Все пахне, буйно квітне, радіє життю! І навіть смерть виглядає театральним жартом поруч із цим бенкетом почуттів. В ейфорії від побаченого хочеться також до самозабуття радіти всьому різноманіттю життя і без вагань підписатися під захопленим вигуком Фердинанда: «Я любив, зраджував, мене зраджували, любили, але я живий!...»
Диплом «За кращу молодіжну виставу» отримала пластична робота режисера, хореографа, автора ідеї Євгена Корняга «Не танцы» Театру-студії ім. Є. Мировича Білоруської академії мистецтв. У цій пластичній виставі звучать лише декілька потрібних авторові речень, як відправна точка чи сполучний момент між сценічними епізодами, які сприймаються окремими міні-виставами. «Навіть не намагайтеся зв’язати побачене в ціле, у вас нічого не вийде!» Але, навіть дотримуючись цієї рекомендації, загальне знайти вдасться. Всі сцени — картини — оповідають про різноманіття виявів життя, про те, скільки всього намішано в свідомості людини, які різні дві планети — чоловік і жінка. У мініатюрах із сюжетами, події яких читаються і реально, і в алегоричному контексті, вгадується минуле, його проекції на дні сьогоднішні. Все підпорядковане одній ідеї — прагненню людини до свободи, опору насильству, фізичному, духовному, етичному. Назвавши виставу «Не танцы», режисер пояснює своє бажання показати можливості пластичної думки, не просто довершену хореографічну підготовку акторів і володіння ними навичками модерного танцю, але й уміння через пластику виразити серйозну драматичну гру. Надзвичайний емоційний вплив досягається завдяки своєрідній музичній партитурі вистави, вивіреній композиційній побудові фігур у чорному порожньому просторі сцени, різноманіттю образних асоціацій дійства.
Лейтмотив вистави «Не танцы» — сцена стукоту у величезні зачинені двері в глибині сцени, яка повторюється усіма учасниками. Така метафора багатозначна. Стукіт гучний і наполегливий, у цьому — максималізм молодості, бажання досягати поставленої мети на своєму шляху, не зважаючи ні на які замки.
Подумалося, символічні зачинені двері, в які стукають молоді, могли б стати своєрідною емблемою Форуму «М@рт.Контакт», який створений та існує для творчої молоді. Нехай поки двері замкнені, але впевненість цієї сміливої й талановитої молоді настільки рішуча, що можна бути спокійним, вона обов’язково відчинить двері в майбутнє мистецтво...
