Так, ця вулиця вже не належить тобі, ти тут чужий, нею краще промчати в автомобілі, заплющивши очі, звісно, не за кермом. І справді заплющуєш очі, аби так проминути кілька кварталів. Ледь торкаючись лобом віконної шиби. Уп'явшись у поручень при вікні. Похитуючись, мов від якогось недоброго сп'яніння.
Та цьому зосередженню незабаром надходить кінець, бо з величезного простору напівпорожнього трамвайного вагона, десь від кабіни водія, починають долинати до болю впізнаванні слова та інтонації, які поступово складаються в речення, обростають сюжетом. Підсвідомість нагадує, що цей сюжет уже відомий тобі, десь років з десять тому чув його, та з плином часу він стерся у пам'яті. І ось тепер знову поновлюється, заполонює твою уяву, і мимоволі розплющуєш очі, аби впізнати з далекої відстані того ж чоловіка, ту ж вимову, той-таки сюжет. Бере подив, що забуте й знову почуте так само хвилює, розчулює, як і десятиліття тому. З найвишуканішої української вимови пасажири дізнаються про чуту вже давно тобою історію: аварія, дочка залишається калікою, батькові ж відрізали у лікарні півступні (тому він так і ступає, прикульгуючи), тож через цю страшну оказію він змушений нині жебракувати, щоб порятувати себе, а найголовніше — дівчинку. Він і не робив би цього, якби не дочка, ріднесенька донечка, рідне дитятко, кохана душа. Це не жалісливе випрошування милостині, до якого ми звикли на кожному кроці, навчившись проходити повз жебраків зі скам'яніло-байдужим виразом. Цим разом заворожує у наймайстернішому виконанні оповідь не про якийсь випадок, що часто вигадують і навіть викликають у нас посмішку, а про людське горе, яке споконвіку переслідує нас, готове знищити, принизити, від якого нема порятунку. Від таких оповідей душа крижаніє, сльоза затуманює зір, а рука сама собою тягнеться до кишені.
Стає дивно: невже тебе, письменника, що описав стільки людських трагедій, виповів у своїх текстах стільки сліз і розпачу, помирань і відроджень, може розчулити така ось, чому б і не вигадана, історія? Але той чоловік уже на півдорозі до тебе, того, хто єдиний на весь салон стоїть, прихилившись до вікна. І ти вже знаєш, що не відвернутися, не втекти в розчинені на зупинці двері, не удати з себе байдужого до всіх і всього. Бо ти вкотре заворожуєшся геніальним виконанням давно відомого сюжету. Перед тобою професіонал у найвищому значенні цього слова. Ти ще відкидаєш навіть думку про можливість дати милостиню, ти обороняєшся від цього повсякчасного приниження і самоприниження. Та ось уже впритул до тебе чоловік розповідає, як недавно купив пиріжка з м'ясом і отруївся, і тепер він купує тільки з картоплею або рисом. І це ж у державній крамниці. Він мовби дивується й змушує нас дивуватися: у державній крамниці! Така метафора не залишить нікого байдужим, чоловік промовляє до всіх і до кожного зокрема. Усі й кожен його розуміють. А ти все ще в стані оборони: ти й сам готовий розповісти на цілий вагон, як тебе, письменника, принижено в цій державі, як не видаються твої книжки і що не маєш заробітків... Але тобі ніколи не вдасться так майстерно оповісти про свої поневіряння.
Чоловік лише на мить уважно зиркає на тебе — він почув твій внутрішній голос. Він хоче скоріше пройти повз тебе, звернувши свій погляд убік. Але саме цієї миті ти вкладаєш йому в долоню монету, намагаючись не торкатися його пальців. Він так само майстерно і професійно обхоплює милостиню, не торкнувшись твоєї руки.
