Розвиток фестивальної справи на вітчизняних театральних теренах наразі виглядає справою примарною — тут аби зберегти те, що є, не зазіхаючи на більше. Але, як висловився класик, «безумству хоробрих співаємо ми славу»! Таким хоробрим виявився Івано-Франківський музично-драматичний театр ім. І. Франка на чолі з Ростиславом Держипільським, котрий наважився здійснити ребрендинг свого регулярного травневого фестивалю. Тож після дворічної перерви замість традиційних «Прем’єр сезону», які тривали під патронатом Львівського міжобласного відділення Національної спілки театральних діячів України, постав «Час театру: український контекст».
На перший погляд, афіша фестивалю не надто змінилася: нова вистава господарів, спектаклі із Галичини й Буковини (Тернопіль, Львів, Чернівці), на десерт — гості з Києва. Але направду він перебуває у процесі переформатування.
Насамперед, у його «шапці» тепер зазначений не самий лише театр, а «сценічні мистецтва». Тож, поряд із драматичними та музично-драматичними виставами, з’явилися і суто музичні заходи, і освітня програма. Перші були представлені давно і широко знаним соло Наталки Половинки «Квітка-Невіста», програмою «Радуйся. Напіви до Богородиці» Львівського театрального центру «Слово і голос» під її орудою, а ще було представлено аудіоальбом лемківських пісень «Вигнані з раю», створений провідною актрисою театру-господаря Галиною Баранкевич (із її легкої руки, до речі, емігрантська пісня «Полетів би-м на край світа...», заспівана акторами а капела, стала наскрізною темою останньої місцевої прем’єри — «Енеїди»). Серед інших — лекції провідних театрознавців та «примкнулого» до них народного артиста України Богдана Козака із Львівського театру ім. М. Заньковецької. Адресатами цих творчих розмов стали студенти, молоді актори, місцеві журналісти і науковці. У планах організаторів на майбутнє — також залучення образотворців та «кіношників».
Ще один програмний аспект — тематичний характер фестивалю. Віднині сюди можуть отримати запрошення не тільки останні прем’єри одних і тих самих театрів, а й вистави (нехай і не найновіші), які можна об’єднати за певним критерієм. Таким критерієм цьогоріч став «український контекст», а саме — звернення до вітчизняної літератури і драматургії, від класичної до сучасної.
Подібний підхід виявився плідним: попри різні художні кондиції вистав, вони продемонстрували якнайширший діапазон підходів до національного матеріалу. На одному полюсі тут постав втілений у традиціоналістський спосіб «Мина Мазайло» М. Куліша Тернопільського театру ім. Т. Шевченка (режисер Олег Мосійчук), який цілком можна уявити на кону і 20, і навіть 30 років тому. На протилежному — мюзикл Олексія Коломійцева «Дівка» в його ж постановці (Львівський театр ім. Лесі Українки): у цьому дискретному та агресивному сценічному шоу драматичні діалоги з «Наталки Полтавки» І. Котляревського та «Дівки на виданні» І. Озаркевича виглядають настільки чужорідними серед галасу, ритму, димів та світломузики, що їх спокійно можна було б винести «за дужки», подавши у програмці виклад лібрето, а на кону — «чисту» оперу, якщо її можна так кваліфікувати.
У ЄДИНЕ МЕРЕЖИВО СПЛЕТЕНО ШЕВЧЕНКОВИЙ ТЕКСТ, ПІСНІ, ПЛАСТИЧНІ ЕТЮДИ ТА ОПТИЧНІ ЕФЕКТИ (КАМЕРНА ВИСТАВА «КАТЕРИНА» ЛЬВІВСЬКОГО ТЕАТРУ ІМ. М. ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ У ПОСТАНОВЦІ БОГДАНА РЕВКЕВИЧА) / ФОТО ТАРАСА ВАЛЬКА
А поміж цих полюсів — і намагання сплести в єдине мереживо Шевченковий текст, пісні, пластичні етюди та оптичні ефекти (камерна «Катерина» Львівського театру ім. М. Заньковецької, постановка Богдана Ревкевича), і спроба пожвавити «канонічний» сценічний формат сучасними ігровими прийомами (комедія-лубок «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка Чернівецького театру ім. О. Кобилянської, режисер Віталій Денисенко), і чи не єдина в осяжному історичному просторі цілісна інтерпретація «Лісової пісні» (Львівський театр ім. Л. Курбаса, постановка Андрія Приходька) — той випадок, коли режисер, сценограф та актори, зовні віддаляючись від реалій п’єси, по суті, навпаки, наближаються до її глибинного змісту.
Власне, весь шлях фестивалю доволі символічно проліг між першою та останньою виставою програми — «Енеїдою» І. Котляревського, яка й вивела українську літературу нової доби на історичну арену (одна з останніх прем’єр Івано-Франківського театру в режисурі Ростислава Держипільського), та найновішим зразком цієї літератури — «Сталкерами» за Павлом Ар’є (копродукція Молодого театру і театру «Золоті ворота», постановка Станіслава Жиркова), найрезонанснішою виставою поточного київського сезону, яка таким чином розпочала мандрівку Україною (за день по закінченні фестивалю у Франківську її вже вітали у Херсоні).
І якщо «Сталкери» засвідчили ефективність поєднання в одному проекті актуальної вітчизняної драматургії, сучасної соціальної проблематики, молодої режисури і творчих сил різних колективів, то «Енеїда» — універсальність ігрових сценічних структур: відкритий цим «ключиком» текст Котляревського подеколи звучить ніби вперше.
«Білий кабінет» із монохромними відеопроекціями, гурт персонажів у так само білих строях, який «делегує» з себе і богів, і героїв, і «рядових» (мінімальна трансформація костюму — і от уже постать із масовки стає Зевсом чи Юноною), нескінченний «карнавал» етюдних приймів — яке все це живе і яке далеке від зашкарублої «шароварщини»! У виставі беруть участь студенти-другокурсники Інституту мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника (це принцип театру — навчання відбувається в гущавині сценічної практики), і на їхньому тлі не набагато старші Олексій Гнатковський (Еней), Надія Левченко (Дідона), Ольга Качмарик-Комановська (Сивілла), Галина Баранкевич (Венера і Мати) виглядають уже мало не корифеями, в котрих початківцям і повчитися не гріх.
Загалом матеріал поеми (інсценівка Р. Держипільського та О. Гнатковського) скомпонований у виставі таким чином, що її наскрізною лінією стає шлях додому, формування спільноти, пошук та усвідомлення себе. І коли на цьому шляху Енеєві та його народу доводиться пройти крізь криваву війну (здається, тих фрагментів поеми Котляревського ми й не читали ніколи — настільки моторошно нагадують вони сьогодення, коли і добровольці воюють, хто як може, і військо споряджене, чим люди зібрали), на заміну веселим пустощам приходить драматизм, який зрештою обертається на пафос. Звісно, важко від нього втриматися, коли зі сцени має пролунати отаке: «Ну, у троянського народу За шаг алтина не проси: Хто москаля об’їхав зроду? А займеш — ноги унеси. Завзятого троянці кшталту, Не струсять нічийого ґвалту І носа хоть кому утруть...»
Проте значно точнішими виглядають ходи небуквальні: приміром, те, як методично, стримуючи себе, аби не зірватися у крик та біль, збирає Еней по порожній сцені білі шапки-шлики — єдине, що залишилося від його війська...
Автор, як видається, обірвав свою «Енеїду», не додавши до неї ефектної коди. Вистава у Франківську завершується плакатно — застиглою фронтальною мізансценою. Але по суті історію не завершено — історію у виставі, історію фестивалю, нашу спільну історію... Вона триває, і ще багато чого на всіх нас чекає попереду.
