Організований ініціативною групою столичних митців «круглий стіл» «Політика в галузі культури: партнерство мистецької спільноти та держави» пройшов у стінах Укрінформу в знаменний для України день — коли у стінах Верховної Ради формувався новий уряд.
Саме через те, що обговорення вітчизняними митцями нагальних проблем співіснування української культури з Українською ж державою несподівано збiглося з перенесеним на добу голосуванням за кандидатуру нового прем’єр-міністра, у роботі «круглого столу» не взяли участi голова комітету ВР з питань культури і духовності Лесь Танюк та голова комітету ВР із питань свободи слова (а тепер віце-прем’єр із гуманітарних питань) Микола Томенко, який, власне, був серед ініціаторів зустрічі письменників, видавців, режисерів, акторів, художників, композиторів, бібліотекарів, журналістів із представниками влади. Однак, попри відсутність останніх на цьому зібранні, його учасники, пам’ятаючи ще єднання теперішньої влади й народу на Майдані, усе ж дихали надією, що їхні біль та міркування про подальшу долю вітчизняної культури будуть почуті та враховані на політичному Олімпі. Навіть попри те, що з цього Олімпу важко розгледіти комашину метушню народу, приреченого з благоговінням спозирати своїх недосяжних соціальних богів. Не будемо критися, скажемо відверто, що надія ця досить крихка, деякі учасники «круглого столу» наприкінці зустрічі все ж таки виказали занепокоєння, що вчорашні «діджеї», «принцеси» та «голоси» революції, сівши в міністерські крісла, відтепер стануть недосяжними для мільйонів голосів, які привели їх до влади. Не тому, що нові міністри не гідні своїх посад, а тому що влада є тим смертельним вірусом, який здатен вбивати імунну систему совісті та здорового глузду навіть розумної та сумлінної людини.
Між тим, попри вихований старою владою скепсис, зібрані координатором «круглого столу» Сергієм Проскурнею діячі вітчизняної культури видали новій владі ще один кредит довіри, щиро виклавши свої думки щодо нинішнього стану української культури. Переконувати когось, що воно плачене в усіх її сферах, означає ломитися у відкриті двері. Наприклад, книговидання у нас більш як за десять років незалежності так і не стало бізнесом. Завдяки лобіюванню українською владою інтересів російського капіталу ми втратили не лише мільйонні прибутки в бюджет, а й повагу читача до української книги, до українського слова, до українських історії та культури, про що нагадав один із ентузіастів книговидавничої справи в Україні Леонід Фінкельштейн. Залишені напризволяще бібліотеки, за винятком кількох центральних та обласних, що тримаються на ентузіазмі працівників, перестали виконувати свої безпосередні функції — бути для народу джерелом найрізноманітнішої інформації, що, власне, було вигідно владі, яка тримала електорат у невігластві, маніпулюючи ним за допомогою одноокого «гуру», котрий, як і всякий лжегуру, випромінював переважно брехню та дезінформацію. Завдяки далеким від шляхетності смакам колишнього президента наш ефір заповнили свої співаючі ректори з вихованцями очолюваного ним університету попсової культури та зарубіжні «зайки» зі своїм сімейним кланом, витіснивши на периферію інтересів слухача класичну та автентичну музику. Про вітчизняне кіно годі й говорити, головним журналістським жанром висвітлення його нинішнього стану давно уже стала епітафія. Чи не найбільш перспективний для вітчизняного кіно режисер Олесь Санін нагадав, що Україна у сфері кіновиробництва втратила все, що можна було втратити, то ж тепер проблемами національної культури повинен опікуватися вже навіть не Мінкульт, а СБУ, оскільки всі сучасні засоби впливу на свідомість наших громадян давно захоплені іншими державами, — нашим культурним і медіапростором розпоряджаються російські олігархи. Його підтримала Оксана Забужко, із властивою їй відвертістю оголосивши, що українські митці нині перебувають у гетто, оскільки ізольовані від свого народу, який задовольняє свої культурні потреби лише 5 — 10 % національного культурного продукту.
Той же Санін висловив слушну думку, що структура нової виконавчої влади повинна бути вибудована таким чином, аби ті ж культура й мистецтво не залежали від смаків і особистих уподобань міністра. Це була розумна, компромісна та стримана відповідь митців на прихід Оксани Білозір на вищу посаду Міністерства культури та мистецтв, що, не будемо лукавити, в мистецьких колах (йдеться не про попсу, а класичні та експериментальні сфери культури) зустріли без ентузіазму. Не через політичну репутацію, яка у пані Білозір, можливо, й не заплямована, а через те, що до нинішнього дня нового міністра не бачили ні у відомих столичних галереях, ні на прем’єрах чи то гастрольних виставах кращих театрів, ні на показах некомерційного, фестивального кіно. А це свідчить про те, що коло мистецьких інтересів пані міністра досить обмежене, а значить, є підстави вважати, що обмежене й її розуміння першочергових завдань у кожному з мистецтв.
Власне, аби поставити ці завдання перед владою, і був організований «круглий стіл», завдяки якому були сформовані головні передумови майбутнього діалогу митців із державою: відкритість, конкурентність, громадський контроль, гласність і прозорість, надання пріоритетів автентичним, найліпшим академічним зразкам мистецтва й експерименту, авангарду, який вливає життя в схильний до надмірної консервації, а значить, до самогубства, академізм.
