Лоуч вже понад півстоліття відомий як майстер соціального кінематографа. Його ранні фільми поєднували критику порядків сучасної Великобританії з прямолінійним реалізмом, який критики охарактеризували як «реалізм кухонної раковини». Будучи ідейно вивіреними, картини Лоуча, втім, не ставали художніми подіями і майже на два десятиліття про режисера забули.
Утім, як і належить справжньому майстрові, Лоуч умів вчитися на власних помилках. Повільно, але впевнено, від картини до картини він напрацьовував формальні навички, яких йому бракувало. Результати цієї роботи почали виявлятися вже в 1990-х — призи Канського і Берлінського фестивалів, доброзичливі відгуки кінокритиків. Уже в літньому віці у Лоуча відкрилося друге дихання, він повністю зламав імідж виробника лобових соціальних маніфестів, показав себе однаково успішно в жанрах психологічної драми, кримінального фільму, комедії та історичного кіно. Саме в останньому він досяг вершини визнання: фільм «Вітер, який колише верес» (2006), присвячений боротьбі Ірландії за незалежність, отримав «Золоту пальмову гілку» Каннського фестивалю.
З того часу кожен новий фільм 75-річного режисера стає подією в європейському масштабі. «Частка ангелів» (удостоєний призу журі в тих самих Каннах) — не виняток. Сюжет обертається довкола молодого шотландського гультяя, схильного до насильства вуличного забіяки Роббі (Пол Бренніган), який дивом уникнув тривалого тюремного ув’язнення і одночасно став батьком. Він вирішує змінити життя, у зв’язку з чим виникає маса комічних ситуацій. Фільм знятий у Глазго з непрофесійними акторами.
Роббі щастить (на відміну від героїв ранніх фільмів Лоуча): він потрапляє для виконання призначених судом громадських робіт до виконроба Гаррі (Джон Хеншоу), який по-справжньому хоче допомогти безпутній молоді. Крім того, Гаррі ще є великим цінителем хорошого віскі, що всупереч очікуванням також стає сприятливим чинником. Людяний начальник влаштовує своїм підопічним — зграї таких самих, як і Роббі, лузерів — відвідини винокурних заводів з обов’язковими сеансами дегустації. Саме тут і трапляється диво: Роббі відкриває в собі справжній талант сомел’є, що незабаром дозволяє йому відрізняти рідкісні і найдорожчі сорти, а далі, вже по наростаючій, він ще й виявляється справжнім лідером і напрочуд спритним організатором.
Лоуч за допомогою свого незмінного сценариста, колишнього лівого юриста Пола Лаверті (багато в чому його вміння будувати сюжет забезпечило успіх «Вітру...»), закручує інтригу, показуючи, як четвірка кримінальних «ангелів» на чолі з Роббі прокручує хитру і ризиковану авантюру, аби зірвати чималий куш і вирватися з бідності. Актори-непрофесіонали — неперевершені. Біднякам у їхньому виконанні не просто співчуваєш — за їхніми пригодами, за змінами у їхніх характерах ще й цікаво спостерігати. Загалом, усьому фільму властива легкість, якою колись у Лоуча і не пахло. Тому «Частку ангелів» можна порекомендувати і прихильникам авторського кіно, і шанувальникам простих екранних розваг.
«Часткою ангелів» у Шотландії називають ті 2% віскі, які випаровуються навіть з надійно закритих бочок. Милість до пропащих можна викликати по-різному, у тому числі і з посмішкою, без надриву і викриття. Але щирою ця посмішка буде лише у людини, яка добре знає і розуміє, через яке пекло проходять слабкі світу цього.
