Старожили перлини Криму, та й численні приїжджі, пам’ятають багаторічну гнітючу картину жахливого стану будівлі Ялтинського театру. Незважаючи на минулу славу, пов’язану з виступами на його сцені корифеїв російського і українського театрів, опіку самого Антона Павловича Чехова, який зустрічав тут улюблених акторів Московського художнього театру, приміщення театру майже десять років перебувало в занедбаному вигляді... І лише цього року, через 125 років після того, як на цьому місці було відкрито перше театральне приміщення, погляду ялтинців і гостей міста відкрився оновлений, у величній красі білосніжних класичних колон фасад відреставрованої будівлі. Розташований зовсім недалеко від Ялтинської набережної, поблизу Музею Лесі Українки та скульптурної композиції «Дама з собачкою», театр обіцяє незабаром стати центром художнього життя цього курортного міста.
ДІАЛОГ ІЗ ГЛЯДАЧЕМ
Ознаменувати новий період свого існування Ялтинський театр ім. А. П. Чехова вирішив масштабною творчою акцією. У чудовий час оксамитового курортного сезону тут пройшов I Міжнародний фестиваль «Театр. Чехов. Ялта». Виразні художні координати цього форуму задали тон і створили прекрасну атмосферу. Організатори фестивалю, на чолі з його директором Миколою Рудником, що є й безпосереднім керівником Театру ім. А. Чехова, вирішили не обмежуватися назвами лише творів Антона Павловича, позначивши коло програми так: «Чехов і його оточення», в значенні — гідні цього автора драматургічні твори світового репертуару.
На думку Миколи Рудника, якщо з виразної тріади назви фесту прибрати слово «Ялта», то залишиться досить багато — «Театр і Чехов»... У програмі фестивалю взяли участь дев’ять театральних колективів з України, Росії та Білорусі. Як гість виступив Національний театр російської драми ім. Лесі Українки, що показав легендарну виставу, яка має багаторічну сценічну історію — «Насмешливое моё счастье», створену Л. Малюгіним за листуванням Антона Павловича Чехова (цей виступ завершував програму і плавно трансформувався на гастрольне турне прославленого колективу в Ялті).
Виставою-довгожителем, але вже в конкурсній програмі, було представлено Московський театр «У Никитских ворот». Їхній «Доктор Чехов» — театральні фантазії за оповіданнями письменника (ця постановка відкривала фестивальну афішу). До речі, вистава вже чверть сторіччя не сходить зі сцени, переживаючи разом із глядачем зміни дійсності, відгукуючись на життєві повороти в долях людей і країн. Середовище постановки, виткане з декількох ключових оповідань письменника, не втрачає з часом гуманістичного пафосу, закладеного в таких, здавалося б, нехитрих оповідях — життєвих зарисовках. Але глибина їх не вичерпується з роками. Ми давно вже звикли, що Чехов — письменник, а аж ніяк не лікар, але в цій виставі режисер Марк Розовський підкреслює, що Антон Чехов — на всі часи — лікар людських душ. Журі на чолі з доктором мистецтвознавства, академіком Академії мистецтв України Неллі Корнієнко нагородило цю роботу в номінації: «Вистава-легенда» — за 25-річний діалог із глядачем».
Пронизливо звучало чеховське слово й у виставі «Лебедина пісня» Орловського академічного театру ім. І. Тургенєва. Тут автор дав виконавцю щасливу можливість зіграти декілька ролей із відомих п’єс. У такому своєрідному бенефісі виконавець може показати себе в різних творчих іпостасях, що цікаво з постановчого погляду. Орловська вистава не демонструвала актуального, сучасного прочитання, вона послідовно й традиційно йшла за словом письменника. За що й отримала диплом: «За збереження традицій театрального бенефісу».
Національний академічний театр ім. Янкі Купали (Мінськ), навпаки, показав новаторського Чехова. У виставі «СВ» (чи то «Сад вишневий», чи то «Спальний вагон», в якому Раневська повертається з Парижа) хоча чеховське слово й не звучить, але воно тут... танцюється, і виражається мовою пластики. І при цьому «звучить» дуже переконливо. Здавалося б, творці вистави спробували і змогли виразити чеховську інтонацію мовою руху, міміки, виразного жесту. Пронизливість переживань мешканців маєтку з вишневим садом посилюється завдяки музиці та досконалості постановочного малюнка, трагікомічна вистава переконує в можливості звучання чеховського слова в будь-якому жанрі. Нагороди вистави: «Оригінальність театральної мови сучасної чеховіани» (режисер Павло Адамчиков) і «Краща чоловіча роль» (Дмитро Єсеневич).
«СТРУНА, ЯКА ЛОПНУЛА»
Севастопольський російський драмтеатр ім. Луначарського звернувся до п’єси Чехова «Іванов», яка не так часто йде, написаної задовго до його найбільш відомих «Трьох сестер», «Вишневого саду», «Чайки», і присвятив свою виставу 120-річчю першої постановки п’єси. У болісній внутрішній драмі головного героя Миколи Іванова полягає гранично важливе завдання автора — розібратися в лабіринтах людської душі, що нею може рухати, від чого вона переживає, не знаходить собі місця, мучить себе й інших. Фігура Іванова — могутній характер із сильними пристрастями, зіграти його непросто. Режисер вистави Григорій Ліфанов, як на мою думку, не зумів досягнути висоти тієї дзвінкої чеховської ноти паніки, бажання й неможливості розібратися в самому собі, знайти взаєморозуміння з тими, хто поряд. Напружену атмосферу стосунків, які руйнуються, кінця кохання він замінив на примітивний, плоско-побутовий показ сюжету, на метушливість звучання ситуації, властиву в такому вигляді скоріше п’єсам Островського чи Гоголя. Дивлячись на скуті страждання Іванова (Олександр Пориваєв), хотілося вигукнути знамениту фразу Станіславського, яку напевно свого часу чув і Чехов: «Не вірю!»... Патріотичний місцевий глядач, а Севастопольський театр грав на своїй сцені, виставу, проте, прийняв із ентузіазмом. Тому він і отримав диплом «Глядацьких симпатій». А прима театру Людмила Кара-Гяур, яка зіграла у виставі роль Авдотії Назарівни, була відзначена журі дипломом «За значний внесок до театральної культури України».
... Лише констатацією глядацького сприймання можна було відзначити й виставу Марданя «Лист ожиданий» Дніпропетровського театру російської драми ім. М. Горького, яка отримала диплом «Глядацького визнання», хоча й режисерське вирішення (Олександр Голубенко), і акторське втілення перипетій цієї сучасної історії про кохання та зради, хоча і підведені романтичним флером, залишається багато професійних питань...
Київський Молодий театр привіз до Ялти знаменитого «Дядю Ваню» з абсолютно несподіваним головним героєм у виконанні прекрасного актора Олексія Вертинського (над ним тяжіє амплуа клоуна, властиве його попереднім ролям, тим більше цікаво спостерігати, як актор бореться зі стереотипом його сприймання глядачами). Вертинський не схожий на звичних дядьків Вань, які тиражуються багатьма театрами. Він гранично органічний, життєвий. Він страждає по-справжньому, прозріння, яке прийшло до нього, крах життя, надій страшний. Бунт дяді Вані-Вертинського немовби той знаковий звук «струни», яка лопнула, він безглуздий, сумний, безнадійний. Немовби гамівну сорочку, надіває Соня на руки дяді Вані нарукавники («потрібно працювати»), але весь його вигляд — фігура зломленої людини, яка пропала, від сили переживань якої ніяково навколишнім. У цій ролі Вертинський перевершив самого себе. Він довів, що його талантові підвладна роль будь-якого психологічного діапазону. Чехов у його виконанні зазвучав новим, пронизливим нюансом людських почуттів. Режисер вистави Станіслав Мойсеєв поставив свою виставу про необхідність людини нести свій життєвий хрест, як би важко й невдячно це не було б. Найбільш яскравий у цьому розумінні образ Соні (Римма Зюбіна). Акторка зуміла продемонструвати філігранну палітру рис вдачі своєї героїні. Вона ніжна, любляча, несмілива, сумнівається в собі, але спокійна й покірлива. Вона впевненіше за всіх несе свій хрест і вірує! Фінальна сцена Соні й дяді Вані досягає справді трагічних висот. Р. Зюбіна настільки переконана в тому, що побачить «небо в алмазах», що чутливі глядачі, хоча й розуміють наївність такого твердження, покірливо погоджуються з цим запевненням. Римма Зюбіна отримала диплом «Краща жіноча роль чеховського спектаклю». А художник-постановник вистави Андрій Александрович-Дочевский був відзначений «За кращу сценографію».
ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОЄДИНОК
Ще дві акторки отримали диплом «За кращу жіночу роль», але вже в сучасній п’єсі. Республіканський театр білоруської драматургії (Мінськ) показав виставу «Жінки Бергмана» Рудковського (режисер Валерій Анісенко). У цій історії стикаються спогади й реальна дійсність. І життя в уяві програє життю справжньому, бо те набагато жорсткіше. Доля знаменитої в минулому співачки, яка втратила голос і опинилася в лікарні, потрапляє до рук злобної медсестри, розлюченої на весь світ, яка вирішила відігратися на беззахисній пацієнтці. У цьому психологічному поєдинку перемагає співачка (Тетяна Мархель), своїм милосердям і благородством, розумінням того, що медсестрі ще гірше, ніж їй. Не вимовивши, за задумом драматурга, жодного слова у виставі, співачка виявляється «красномовнішою» за всіх, разом узятих, персонажів.
Подібну силу духу доводиться виявляти й героїні акторки Олени Галл-Савальської — Фаїні з вистави «Два серця» Образцова (режисер Сергій Павлюк) Херсонського музично-драматичного театру ім. М. Куліша. Цей персонаж — прообраз знаменитої Фаїни Раневської. Вона показана в останні роки життя, коли старість і самотність закрили для неї життя стіною забуття. Акторка, даючи штрихи портретної схожості, прагне зробити певні узагальнення, характерні для доль самотніх літніх людей. Фаїна-Галл-Савальська — примхлива велика дитина, незахищена й розгублена перед суворістю дійсності. Вистава дарує надію на людське тепло, яке акторка зуміла знайти в свої останні дні. Зі світлим смутком дивляться глядачі на портрет Фаїни Раневської, який у фіналі займає на стіні своє місце серед видатних осіб нашої доби. Олена Галл-Савальська була відзначена дипломом «За кращу жіночу роль».
«ПЕРЕЧИТУЮЧИ ЧЕХОВА»
Найвищу оцінку фестивалю «Театр. Чехов. Ялта» отримала вистава Львівського українського драматичного театру ім. М. Заньковецької — «Перечитуючи Чехова», відзначену журі Гран-прі. Ця камерна постановка — сценічна інтерпретація, створена режисером Аллою Бабенко двох оповідань Чехова — «Іонич» і «Аріадна». Два акторських дуети: Олександра Люта та Юрій Чеков, Альбіна Сотникова та Андрій Сніцарчук розповідають глядачам свої історії кохання пронизливо й дуже щиро, часом навіть надривно. На порожній сцені — лише два білих стільці, підлога усіяна жовто-червоним осіннім кленовим листям... Життя на схилі віку, а як хочеться ще бути щасливими! Але не вийде, не станеться! Скільки не докоряй один одного, скільки не викликай минулих почуттів, усе минуло безповоротно. Актори чудово відчувають чеховську інтонацію, вони грають немовби між рядків, грають найбільш характерний стан оповідання Чехова, у якого говориться про одне, а мається на увазі інше, чується те, що не вимовляється. Виразно вібрує контраст настроїв, контраст стосунків чоловіка і жінки до кохання, до життєвих ситуацій. Як по-різному вони реагують на пригаданий запах, їй чується аромат бузку, а йому запах смаженої цибулі. Вони нестримно чіпляються за спогади. Життя минуло раптово, тільки ось мали намір жити, а воно, виявляється, закінчується... Виставі можна дати підзаголовок — «Романс щастя, яке не відбулося». Він складається з легких, немовби витканих із повітря, нюансів, невловимих, як зітхання, як звук можливого поцілунку. У павутині почуттів герої усе сильніше заплутуються, спогадами вони хочуть розірвати його, але тільки ще сильніше затягують невидимі нитки. Нічого не повернути. Невже ж у їхньому житті тільки й залишається, що ось так підкидати в надії й ловити посивіле осіннє листя, яке кружляє в своєму химерному польоті й падає на землю, щоб померти до майбутньої весни...
І ось фестиваль завмер на своїй вищій емоційній ноті. Він занурив глядачів, любителів театру та шанувальників таланту Антона Павловича Чехова в дивовижну атмосферу мистецтва, художньо з’єднав минуле і сучасне, створив відчуття, що в чагарниках бамбукового гайка Білої дачі будинку-музею письменника раптом промайне його знайоме обличчя з таким милим пенсне... Хотілося походити відреставрованими кімнатами, побродити палісадником Чеховського музею, шурхотячи першим осіннім листям, довго-довго дивитися на блакить Чорного моря, що зливається на обрії з небом, і знову перечитувати Чехова наново...
