Могилянській академії відбудеться презентація збірки «У чеканні театру. Антологія молодої драматургії».
Вона дає досить широкий зріз тем, інтересів та естетичних пошуків молодих авторів, що прийшли в драматургію в час її найглибшої кризи, в ситуації розірваного простору і часу, перерваних традицій, ненародженого новаторства, самовільної та хаотичної зміни системи цінностей і координат.
Можливо, через це в більшості п’єс діють не герої й не антигерої, а дезорієнтовані персонажі, які ототожнюють реальність із власними психологічними комплексами, сприймають її як щось однозначно вороже і заклякають в абсурдистсько-символічному чеканні на Смерть-Ніщо (Леся Демська, Анатолій Дністровий, Олена Савчук) або занурені в простір сюрреалістичної притчі (Сергій Щученко, Неда Неждана). Естетична пережитість такої тематики західноєвропейською культурою накладає знак вторинності на роботи молодих українських драматургів, попри їхню незаперечну талановитість.
На побутових і суспільних реаліях нашого часу будується конфлікт лише двох п’єс антології — «Житіє простих» Наталки Ворожбит та «Територія «Б», або Якщо роздягатися — то вже роздягатися» Олега Миколайчука-Низовця. Однак і тут аж надто відчувається вплив драматургії 70-80-х років, зокрема Ярослава Стельмаха та Олександра Вампілова.
Проте, як на мене, така вторинність — це не вирок і не свідчення естетичної неспроможності, а віддзеркалення суспільної ситуації. Бо для народження самобутньої драми потрібні як мінімум полюси суспільного ідеалу, між якими структурується ієрархія суспільних та моральних цінностей. Адже драма — це конфлікт, а в протистояння можна вступити із силою, що чинить опір: з правилом, законом, рутиною, банальною повсякденністю. Потрібне рутинне, бо без нього неможливе поняття свободи, вибору, а отже, й дії — суті драми. Можливо, герої п’єс наших молодих сучасників діють у вигаданому ними самими ілюзорному просторі або ж просто статично заклякли тому, що навколишня хаотична реальність унеможливлює будь-яку стабільну опору?
Щоправда, Неда Неждана в п’єсі «Школа блазнів» спирається саме на таку відсутність опори, на характерний для нашого часу злам людської особистості, яка розгублена й автоматично намагається діяти відповідно до ситуації, грати роль, яку їй пропонують обставини. Чи не впізнавана ситуація? Чи не в ній формуються конфлікти нашого життя, яке дедалі настійніше вимагає особистості, втомившись від паяців та маріонеток?
