Людина, зрештою, має до біса здорового прагматизму,
аби докопуватися до істинного смислу всіх безглуздих фактів і стихійних
явищ. Навіть якщо йдеться про парадоксальне мистецтво, абсурд, пародію,
епатаж, завжди знайдеться «умнік» в окулярах, який запитає художника: «А
що ви хотіли сказати своєю роботою?» І хоча з такого допитливого типа можна
нескінченно кепкувати, проте він сидить у кожному з нас і волає за порозумінням.
Коли митець-комунікатор висловлюється, я прагну зрозуміти його правильно.
Хочу «мати вуха, щоб почути». Тож коли «розбиваєшся» об химерність та незбагненність
авторського задуму — мимоволі обурюєшся. Ще прикріше почувати себе дурнем.
Тим більш — ошуканим.
1992 року двері до всесвітньої «імперії кіно» були вибиті веселим і
п’яним чоботом Квентіна Тарантіно — режисера, сценариста і актора, який
дуже полюбляє називати своїх глядачів ідіотами і гівнюками. Попри це, захоплені
«тарантінівським» мистецтвом громадяни із несамовитою наснагою п’ють пролиту
ним на екрані кров, всотують мед його безпросвітного «факання» і трусять
гаманцями, утворюючи черги до кінотеатрів у дні його прем’єр. Після «Кримінального
чтива» Тарантіно став живим класиком, апостолом нового кіно, визнаним корифеєм.
Від нього шаленіють як махрові поціновувачі Бергмана, так і «круті мени»
з обличчями бультер’єрів.
Лише нещодавно я натрапив у відеопрокаті на перший фільм Тарантіно —
«Скажені пси». Хлопець за прилавком намагався всучити мені ще й кілька
касет «нє хуже» — нові м’ясорубки з Долфом Лундгремом і Брюсом Віллісом.
Коли я повертав касету, «прокатчик» поцікавився: «Ну як тобі?» Я знизав
плечима, бо й справді не знав, що відповісти. Тоді господар касет, насупивши
брови, задумливо мовив: «Просто в Тарантіно нада внікать!» Мені чомусь
одразу пригадалася «промова» Тарантіно в «Чотирьох кімнатах», де він грає
самого себе: «Скільки покидьків подивилися мій останній фільм?»
Отже, це іронія та пародіювання. Все, що робив Тарантіно до «Джекі Браун»,
— нахабний сарказм, жанр стьобовий, а тому й розважальний. Він полюбляє
наголошувати на своїй «ентомологічній об’єктивності» та цілковитій правдивості.
Він досліджує і демонструє поведінку механічних людей, чиє життя — сума
інстинктів. Герої Тарантіно стріляють на червоне світло і трахаються на
зелене. Інтелектуали падають зі стільців, бо вбачають у цьому знущання
з голлівудських штампів і традицій, а решта глядачів задовольняється первісним
реготом над однозначними придурками.
Кажуть, що сміх подовжує життя. Одначе я не знаю, чи поширюється лікувально-терапевтичний
ефект усмішки на клінічних дебілів чи олігофренів. Все-таки, іноді сміх
може й лякати: один із героїв Віктора Гюго сміявся вічно, бо мав відкоригованого
ножем рота. І якщо ще в ХVII столітті іспанські продавці потвор — діди
сучасного шоу-бізнесу — легко налагодили хірургічне виробництво кумедних
калік, то нині їхні нащадки суттєво «гуманізувалися» і безкровно продукують
виродків на всі смаки. І якщо Девід Лінч намагався показати таку механічну
людину трагічно («Голова-ластик»), то Квентін Тарантіно зробив із сучасного
дегенерата вельми симпатичного хулігана. І шквал насильства у своїх стрічках
доводить до такої концентрації, аби було смішно й огидно водночас (більшість
смачних коктейлів — це поєднання «несумісних» на перший погляд компонентів).
Тарантіно пропонує комплексне задоволення: не лише добряче випити, а й
славно поблювати. Втім, багато хто думає, що розуміє пародійний засяг режисера
і його високодуховні орієнтири. Хоча насправді Тарантіно ще в дитинстві
«торчав» від фієсти насильства та крові у фільмах категорії «Б» і зберіг
це захоплення донині. Взагалі, мені здається, що всі закохані в Тарантіно
постмодерністи помічають у його роботах значно більше алюзій, прихованих
цитувань і пародійних сцен, ніж їх там є насправді. Такі от пошуки чорної
кішки там, де вона могла б пробігати.
№181 23.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
