Виставка «2х2» у галереї «Кольори» зібрала несхожих художників,
об'єднаних особливим поглядом на світ. Шукати точки зіткнення між творчістю
двох живописців і двох керамістів (звідси — назва виставки) захоплююче,
хоча не так-то просто. Всім їм притаманна декоративність; світ у їхніх
роботах не стільки відтворюється, скільки прикрашається й — через декоративність
— осмислюється. Кераміст Марко Галенко нерідко створює цілком символічну
«ритуальну скульптуру», але частіше викладає реальну, хоч і абсолютно неправдоподібну
історію, тобто просто — легенду, казку. Міф для нього, передусім — дуже
красива й поетична казка («Викрадення Європи»). Для Володимира Подчекаєва
життя — дивовижне поєднання театру (одна з його робіт так і називається)
й звіринцю. Погляд художника при цьому цілком безпристрасний — він обмежується
тим, що позбавляє кожного зі своїх численних персонажів не лише будь-якого
виразу обличчя, але й обличчя як такого. Картини Володимира Подчекаєва
не просто сюжетні, але й дуже захоплюючі. Діти, старики, чоловіки, жінки,
навіть тварини — всі тут захоплені безглуздою, трохи жахливою суєтою, метушнею,
в кращому випадку — невеселою, а іноді й відверто жорстокою грою у війну,
любов, горе. І все-таки цей світ красивий — як декоративне панно, можливо,
навіть — вітраж. Живопис Богдана Задорожного ще більш умовний. Він швидше
символізує світ, ніж його зображає. Йому притаманна зовнішня простота й
особлива урочистість, значущість кожної з нечисленних, ретельно дібраних
деталей. Богдан Задорожний міфологізує навіть такий формалістичний живописний
жанр, як натюрморт. Написані ним квіти, звісно, цілком упізнавані, але
художнику потрібен не стільки конкретний представник фауни з його кольором
і фактурою, скільки — «ідея квітки», суть його тисячі тисяч разів оспіваної
й так і не розкритої краси. Й, нарешті, тільки форма в усій її складності
та красі цікавить керамістку Ніну Скорую. Її порцеляна незвичайна. Сфера
її діяльності ближча до скульптури, причому скульптури абстрактної. Для
більшості її композицій, що експонуються в «Кольорах», існує лише дві назви
— «Чорне й біле» або «Біле й чорне». Кожна з робіт Ніни Скорої — експеримент
із формою, кольором, фактурою.
