Коли буваю у Львові й проходжу біля Університету, який носить ім’я Івана Франка, а також біля Наукової бібліотеки, яка чомусь названа «імені Василя Стефаника» (вони знаходяться зовсім поряд), мимоволі виникає думка про історичну несправедливість. Так, І. Франко деякий час навчався в Львівському університеті. Проте змушений був закінчувати університетські студії у Чернівцях. Не міг він у Львівському університеті й захистити докторську дисертацію — довелося з нею податися до Відня. Не взяли працювати І. Франка до Львівського університету й тоді, коли він вже мав докторський ступінь. Для нього цей університет був не матір’ю-наставницею, а, радше, мачухою. Тепер він носить його ім’я. Парадокс?
Але якщо І. Франко й мав якесь відношення до Львівського університету, то я, чесно кажучи, не знаю, яке мав відношення Василь Стефаник до Львова й, зокрема, до Оссолінеума, в приміщенні якого зараз знаходиться бібліотека, названа його іменем.
Те, що згадані дві наукові й культурні інституції Львова носять ім’я І. Франка й В. Стефаника, — це спадок радянської доби. Коли більшовики радянізували Галичину, зокрема Львів, їм важливо було (принаймні на перших порах) продемонструвати свою псевдоприхильність до української культури. Таким чином, Львівський університет отримав ім’я І. Франка, котрий трактувався в радянській літературі як «революціонер-демократ» і навіть як прихильник марксизму. Відповідно, Львівська наукова бібліотека отримала ім’я «співця селянської недолі» В. Стефаника, до якого радянська влада демонструвала відверту прихильність.
За часів незалежності ніхто не ставив питання про те, щоб позбутися цього радянського спадку. Це й зрозуміло. Постановка такого питання не була би сприйнята з розумінням. Адже І. Франко й В. Стефаник трактувалися й трактуються як знакові фігури нашого національно-культурного простору. Хоча можна було знайти більш адекватні фігури нашої національної історії, іменами яких варто б назвати ці інституції.
Чому б, наприклад, не назвати Львівський університет іменем Михайла Грушевського, який тривалий час працював у цьому навчальному закладі і де він фактично сотворив знамениту «Історію України-Руси»? Хіба М. Грушевський менш важить для нас, ніж І. Франко? І хіба ця людина належним чином у нас поцінована? .. На відміну від І. Франка, іменем якого названі не лише вищі навчальні заклади, різні культурні установи, вулиці, рідне Франкове село і обласний центр. Такого навіть Тарас Шевченко не удостоївся! Хоча яке відношення мав І. Франко до колишнього Станіслава (тепер — Івано-Франківська)?
Але не будемо чіпати Львівський університет. Скажуть, чого доброго, що я посягаю на святе. Звернемося до бібліотеки. Її становлення пов’язане з іменем Василя Щурата — людини незаслужено забутої, котра, як на мене, зробила більше для нашої культури, ніж «співець селянської недолі». Кілька слів про цю, направду, видатну людину, що виявила себе в різних сферах — передусім у педагогіці та науці.
Народився В. Щурат 1871 р. на Галичині. Вищу освіту здобував у Львівському та Віденському університетах, де вивчав слов’янську філологію. У 1903—1904 рр. студіював у Страсбурзі, вивчаючи питання схоластики епохи Р. Декарта.
В. Щурат викладав у державних гімназіях Перемишля, Бродів, Львова. Заявив про себе як талановитий вчений. Його розвідки, що переважно стосувалися питань української культури, відзначалися не лише високим науковим рівнем, скрупульозністю, а й часто неординарністю.
Про це засвідчила його перша наукова праця «Слово Данила Заточника» (1896), яку він присвятив оригінальній пам’ятці давньоруської писемності. Чимало уваги він приділяв вивченню історії філософії на українських землях. У 1908 р. у Львові побачила світ його розвідка «Українські джерела до історії філософії». Зазначимо, що в той час майже ніхто не вів мову про існування осібної української філософії. Автор намагався показати, що візантійський християнський неоплатонізм мав вирішальний вплив як на західноєвропейську, так і українську філософську думку в епоху Середньовіччя й подальші часи. Вчений вважав, що східні отці церкви Іоанн Златоуст, Василь Великий, Григорій Нисський, Григорій Назіанзін належали «від найдавніших часів до найпопулярніших письменників на Україні». З їхніх творів Україна вчилася «мислити по-філософськи». І ми не повинні «соромитися своїх давніх вчителів», оскільки їхні твори були й джерелом мудрості Заходу. В.Щурат навіть написав розвідку про поширення творів Іоанна Златоуста на Русі. Словом, він намагався показати духовну єдність європейського Заходу й України.
Дослідник вважав, що в ХIV ст. відбувається культурна переорієнтація України зі Сходу на Захід, у т.ч. й у плані філософських запозичень. Однак, вказував він, «коли під кінець ХІV ст. Україна почала звертатися зі Сходу на Захід, вона, очевидно, не зверталася до чогось такого, що було б для неї незвичайне, нове. З тою мудрістю — а маю на увазі передусім схоластику Західної Європи — вона була вже обізнана. Вага того звороту на Захід лежить у чомусь іншому, а саме — в континуації філософських студій».
Вчений писав, що в українських православних школах, які постали у кінці ХVІ—ХVІІ стст. (Львові, Острозі, Києві та інших містах), викладалася схоластична філософія, подібна до неосхоластики у єзуїтських колегіях. На його думку, помітного впливу схоластики зазнав Петро Могила, який можливо навчався у Франції, в єзуїтській колегії Ле Флеш, а його наставниками могли бути вчителі відомого філософа Рене Декарта. В. Щурат закликав вивчати рукописи українських схоластиків, передусім професорів Києво-Могилянської академії, а також анонімних авторів, які можуть виявитися цікавими для істориків філософії.
На жаль, наступні українські дослідники проігнорували цей заклик і зосередили увагу на інших моментах. Лише в 60—80 рр. ХХ ст. настав період студіювання схоластичних лекцій професорів Києво-Могилянської академії. І схоластика києво-могилянців тепер вже стала частиною «загальноприйнятої» історії української філософії.
Є у В.Щурата й чимало оригінальних та цікавих студій з історії української літератури, які ще чекають своїх дослідників.
Показово, що в 1915 р. вчений очолив Наукове Товариство імені Шевченка — цю, фактично, першу українську академію наук. На чолі цієї інституції він залишався до 1923 р. То був непростий час — Перша світова війна, під час якої Львів опинився на деякий час у руках російських окупантів, котрі розгромили тут українські культурні установи; польсько-українська війна 1918—1920 рр., захоплення Львова поляками, які переслідували українських діячів; зрештою, перші роки становлення Польської держави з її неприхильною політикою щодо українців. У таких умовах нелегко було зберегти Наукове Товариство імені Шевченка, забезпечити його функціонування. Але В. Щурат справлявся з цим непростим завданням.
У 1921 р. вчений відмовився присягати на вірність Польській державі. Це був вияв громадянської мужності. У міжвоєнний період він працював директором приватної гімназії сестер василіанок, яка стала потужним осередком українства. З її стін вийшло чимало діяльних людей, що присвятили себе українській справі. Зокрема, у цій гімназії викладала легендарна Олена Степанівна, мати відомого українського історика Ярослава Дашкевича.
У 1921 р. В. Щурат став ректором Українського таємного університету у Львові. Історія цієї інституції така. За часів Австро-Угорської імперії Львівський університет трактувався як польсько-український вищий навчальний заклад, де існували українські й польські кафедри. Правда, останні помітно переважали. Зі створенням Польської держави Львівський університет був перетворений у польський навчальний заклад. Українцям у ньому не лишилося місця. В таких умовах львівська українська професура організувала свій таємний університет. Він, звісно, не визнавався державою, не фінансувався, навіть не мав свого приміщення. Професори проводили заняття в себе на квартирах.
Незважаючи на неофіційний характер Українського таємного університету, його слухачі мали можливість продовжувати свої студії у вищих школах Європи (окрім Польщі й, звісно, СРСР). Отримані ними тут оцінки за іспити й заліки зараховувалися у європейських навчальних закладах.
Український таємний університет, незважаючи на непрості умови, проіснував до 1925 р. І знову ж таки важливу роль у його функціонуванні відіграв В. Щурат.
Визнаючи заслуги В. Щурата як вченого й організатора науки, його обрали дійсним членом Всеукраїнської академії наук, яка діяла в радянській Україні, але не була радянською інституцією. Однак у 1930 р. у зв’язку з процесом над членами Спілки Визволення України, коли засудили видатних представників української інтелігенції, В.Щурат у знак протесту зрікся цього членства. Це теж можна вважати чином громадянської мужності, як і згадувана відмова В. Щурата присягати на вірність Польській державі.
Коли у вересні 1939 р. до Львова прийшли «радянські визволителі», почалися репресії, які зачепили й національно свідомих українців. Правда, вони оминули В. Щурата. Все таки він був людиною похилого віку — йому було вже під 70 років. До того ж «визволителям» потрібні були українські культурні діячі, яким вони навіть надавали можливість керувати деякими установами, аби створити в галичан ілюзії, що радянська влада турбується про українців. В. Щурату запропонували очолити Львівську наукову бібліотеку, яка створювалася на базі Оссолінеума.
Тут варто сказати кілька слів про цю інституцію. Оссолінеум — польський культурний центр, який діяв у Львові; до його складу входила велика бібліотека друкованих книг і рукописів; значна частина цієї колекції мала відношення до української культури й історії.
Чи розумів В. Щурат, що більшовики хочуть його використати в своїх цілях? Напевно, так. Але, з іншого боку, він розумів, що йому дають можливість створити важливу культурну установу, яка може прислужитися українцям. І він скористався цим шансом.
Під його керівництвом у Львові була створена українська наукова бібліотека. Він також викладав у Львівському університеті. Коли в 1941 р. Львів опинився в німецьких руках, бібліотека, помінявши вивіску, продовжувала працювати. І керував нею В.Щурат.
Продовжував він керувати нею і в післявоєнний період, коли Львів знову опинився в радянських руках. Тоді СРСР, намагаючись створити собі сателіта, т.зв. «народну Польщу», ладний був піти на певні поступки полякам. Останні, зокрема, вимагали, аби їм передали багату колекцію Оссолінеума. Вона була упакована і її готували до транспортування у Вроцлав, де передбачалося відновлення цієї інституції. І все ж В. Щурат добився того, аби частина колекції лишилася у Львові. І якщо сьогодні Львівська наукова бібліотека має чимало старих книг і рукописів — то тут чимала заслуга В. Щурата.
Помер В. Щурат 1948 р., проживши довге життя. Але це життя, направду, було змістовним — майже до останньої хвилини.
Розумію, що ніхто (особливо зараз!)не назве Львівський університет іменем М. Грушевського, а Львівську наукову бібліотеку — іменем В. Щурата. Але чи не варто подумати над тим, щоб вшанувати в цих інституціях згаданих людей? Чому при вході у Львівський університет не поставити хоча б скромні бюсти М. Грушевському, як викладачу цього навчального закладу, й В. Щурату, як ректору Українського таємного університету. А при вході до Наукової бібліотека ім. В. Стефаника повісити меморіальну дошку, яка б розповідала, що організаторами цієї інституції був В. Щурат. А то дехто, певно, думає, що В. Стефаник мав якісь заслуги у становленні цієї бібліотеки.
...І на закінчення. Українська історія й культура надзвичайно багаті. Інша річ, що ми не знаємо цього багатства. За радянських часів нас привчили, що українці мають лише кілька вартих уваги героїв, яких варто шанувати. Це — «революціонери-демократи» Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, возз’єднувач України й Росії Богдан Хмельницький, «селянський філософ» Григорій Сковорода. Ну ще кілька фігур, які більш-менш вписувалися в контекст радянської ідеології. Відтоді мало що змінилося.
Ми й далі продовжуємо шанувати підсунутих нам радянськими ідеологами героїв. Хіба що намагаємося їх трохи переосмислити в дусі нових віянь. Але, окрім «революціонерів-демократів», ми мали Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Олену Пчілку, Михайла Драгоманова; окрім «селянського філософа», була в нас блискуча плеяда мислителів Києво-Могилянки й Чернігівського Атенею; окрім Богдана Хмельницького, мали ми чудових полководців і політиків, які не тягли нас до Москви, а наближали до Європи — пригадаймо хоча б Костянтина Івановича Острозького й Петра Конашевича-Сагайдачного. При бажанні можна пригадати й десятки різних імен видатних українців, які так і лишаються не пошанованими належним чином. Зрештою, це пошанування потрібне не їм — вони відійшли у інший світ. Воно потрібне нам, живим.
