Нещодавно в Габровському драматичному театрі (Болгарія) відбулася прем’єра п’єси Радоя Раліна, яка ніколи ще не бачила сцени. Це — спільний проект двох театрів — габровського та київського «Колеса» (що на Андріївському узвозі). П’ять українських і п’ять болгарських акторів під керівництвом режисерів Ірини Кліщевської (Київ) та Дімо Дімова (Софія) перевтілюються на героїв твору знакового болгарського письменника, причому кожна група грає своєю мовою. Цей не зовсім звичайний експериментальний міжнародний проект здійснюється при підтримці швейцарського культурного фонду «Про Гельвецій» та фонду Радоя Раліна.
Декілька слів для українських читачів про нещодавно померлого письменника Радоя Раліна. Багато років тому, коли Спілка письменників Болгарії догідливо, вслід за Спілкою радянських письменників зажадала прилюдного засудження книжки О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», двоє літераторів відмовилися брати участь у судилищі. Природно, що їх покарали негайно: одного з них виключили з партії, іншого, який у ній не перебував, — виключили зі Спілки письменників. Р. Ралін, який у цей час хворів і відчував себе винуватим у тому, що не зміг підтримати колег, написав сатиричну, пародійну п’єсу «Золоте руно», присвятивши її одному з «протестантів». Природно, вона ніколи б не могла побачити вогнів рампи за тих, на щастя, вже далеких часiв. Про Радоя в Болгарії ходять легенди, які й я чула від простих людей далеко від Габрово, в приморському болгарському селі. А ось що розповів мені один із кураторів проекту, відомий болгарський письменник Калін Ілієв, до речі, за однією родинною лінією — українець, чим він дуже пишається. Він також дуже популярний у своїй країні і, зрозуміло, в Габровi, як і його дивовижний, чудовий «будинок на пагорбі» (як називають його місцеві мешканці). «Радой не просто людина, він — міф», — так сказав мені Калін.
І виявилося, що все почуте мною — зовсім і не легенди. А було так. Виграв якось Ралін автомобіль і тут же привселюдно (це транслювалося по ТБ) подарував його дитячому будинкові. А в його власному домі були книжки і лише книжки, і більше нічого. Багато разів Тодор Живков (у той час генеральний секретар ЦК) начебто запрошував його прийти з приводу доброго помешкання. Ну, хотілося йому зробити такий жест, наприклад, на зустрічі з інтелігенцією. І нарешті Радой прийшов. І сказав: «У мене є дах і ліжко, але я прошу апартаменти… для однієї багатодітної родини». «Високодуховна і глибокодушевна людина», — завершив свою розповідь Калін Ілієв.
А тепер про те, що передувало справжній прем’єрі. У перший же день нашого приїзду до Габрово відбулася прес- конференція з журналістами багатьох представницьких газет і ТБ. Наступного ж дня з’явилися великі повідомлення про цей міжнародний проект та інтерв’ю з учасниками, причому на перших сторінках. А за день — і в загальнонаціональних виданнях. Висвітлення телебаченням було розлогим, не скупим, десь там, наприкінці новин. Таке ставлення до культури, до театру вразило мене й порадувало, викликавши певну заздрість.
І тут же почалися репетиції (за 22 дні їх було 40), актори працювали з ранку до вечора з невеликою перервою на обід. «Жорстокий і в той же час найцікавіший експеримент», — так назвала цей проект режисер Ірина Кліщевська. І, на щастя, незважаючи на різномовність, робота заладилася: актори викладалися, не жаліючи сил, але головне — злагодженість і співзвучність двох режисерів різних шкіл, їхнє повне взаєморозуміння та вміння погоджено приймати спільні компромісні рішення.
І результат — блискучий. На прем’єру з’їхалися представники культури з Софії, зі США. Композитор Мілчо Левієв подарував театрові прекрасну музику, яка, до речі, виконувалася на відкритті Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі. Син Радоя — письменник Кін Стоянов, безкоштовно поступився театрові авторськими правами на твір свого батька.
Успіх був приголомшливий. Зала безперервно вибухала оплесками. А габровська публіка, за визнанням режисера Дімо Дімова — досить прохолодна, її нелегко розворушити й викликати такий відкритий вияв емоцій. За свідченням глядачів, десь хвилин за десять вони перестали помічати різномовність акторів. Десять виконавців зіграли 25 персонажів. Уявіть-но лишень темпоритм вистави! А до чого ж тут Золоте руно? Я не хочу розкривати зміст п’єси, що може позбавити глядача дуже важливого моменту несподіванки і непередбачуваного невiдомого. Згідно з проектом виставу мають представляти на міжнародних театральних фестивалях і, звичайно ж, показати в Києві. І я заздалегідь радію за київського глядача, оскільки впевнена, що театральне дійство «Золоте Руно» здивує публіку.
Отже, надзвичайно цікавий і складний українсько-болгарський проект не лише відбувся, але й став резонансним явищем культури Болгарії.
Розділивши радість з акторами і водночас відчувши, як я вже сказала, певну заздрість, я засмучено думала про свою країну. Якщо газети якоюсь мірою висвітлюють культурні події, театральні прем’єри, художні виставки і подібне, то ТБ пропонує нам новинні програми, які надають, окрім політики, iнформацiю з катастроф, повеней, пожеж і вбивств. Якщо ж і згадають про українську прем’єру — то це зазвичай два-три куцих речення наприкінці. Заїжджі антрепризи частiше висвітлюються повнокровно. Наше ТБ не дає нам ну ніякої можливості побачити весь спектр культурного життя України.
Що наш співвітчизник знає, наприклад, про численні міжнародні театральні фестивалі, де українські актори й режисери часто нагороджуються гран-прі та престижними преміями? А ось маленька Македонія бере участь абсолютно в усіх загальноєвропейських культурних подіях, і план гастрольних поїздок затверджується там на декілька років уперед — це послідовна, фінансово підтримана політика держави. І Україні є що показати (ваша покірна слуга не раз писала про фестивалі та обміни окремими виставами з європейськими театрами), але наше телебачення — глухе. І хоча підозрюю, що й ці мої рядки — голос волаючого в пустелі, не полишаю надії достукатися, з тим щоб українці побачили, пересвідчилися, що в Україні є, чим пишатися.
Театри справедливо скаржаться, що на прем’єри нелегко скликати тележурналістів, а домогтися від телеканалів своєчасного висвітлення, наприклад, театральних фестивалів, із тим, аби публіка встигла відвідати їх, — практично неможливо.
У зв’язку з вищесказаним я попрохала невелике інтерв’ю в академіка М. Жулинського як у голови підкомітету Верховної Ради з питань культури та духовності: «Коли академік Іван Дзюба був міністром культури, то він першим започаткував концепцію культурної політики в Україні, було створено спеціальний інститут для її розробки. Допрацювати йому не дали, і до цього часу ми не маємо послідовної концепції політики держави щодо культури. А це саме справа держави — проводити цілеспрямовану культурну політику. І досі не зрозуміло, хто за що несе відповідальність. «20 квітня цього року я говорив на парламентських слуханнях саме про культурну політику, її пріоритети та перспективи, наголошуючи, що в ідеалі мусить бути сформована цілісна система, а якщо немає єдиного системного простору, то як можна сконсолідувати суспільство щодо таких важливих питань як мова, мистецтво, книговидання і таке інше. Як Міністерство культури, так і Державний комітет телебачення і радіомовлення мусили б бути ініціаторами розробки нових ефективних форм стимулювання культурного виробництва, культурної індустрії. У розвинених країнах частка експорту загальних надходжень від культурної діяльності складає 30% (!), а в нас ніхто того не знає й не підраховує, тому що вона (ця частка) — мізерна».
Ось і я запитую себе, де, наприклад, канал «Культура» (я б сказала де, але не наважуюся), куди поділася «Арт-афіша», чому на посмiховисько принизливий для нас, українців (і для мене особисто), мікроскопічний простір віддано культурним новинам в інформаційних програмах. Прекрасний канал «Культура» на Держрадіо чомусь на третій кнопці, а напрацювання цього каналу дуже цікаві.
Складається відчуття, що й у Держкомітету телебачення і радіомовлення, і у Мінкультури начисто відсутня будь-яка стратегія чи хоча б послідовна тактика.
Ми прагнемо до Європи, а один із відносно легких шляхів заявити про себе — це гідно й систематично репрезентувати наше мистецтво за кордоном, бо в нас є що показати і є чим пишатися. Україні самій потрібно поширювати славу своїх талантів. Але, гадаю, не лише за кордоном, але й багато хто з українців, як я вже сказала, про це не здогадуються. Ми позбавлені свободи, в цьому випадку свободи вибору, перебуваючи в замкненому колі перехнябленої інформації, окресленому незрозуміло ким.
Зрозуміло, існують загальноприйняті міжнародні стандарти подачі інформації, але молодій країні, затиснутій у лещата безлічі проблем, країні, в якій все щиро українське протягом сторіч буквально витіснялося з народної свідомості, в країні, народовi якої потрiбно повернути знання й усвідомлення своєї історії та культури (що взаємопов’язано), можна і навіть необхiдно змінювати стереотипи ТБ, розпочавши хоча б iз малого: зміни формату новин. І, до речі, йдеться не лише про культуру, але й про здоров’я нації. І чому мовчить МОЗ? Років 20 тому вичитала в повідомленнях Всесвітньої організації охорони здоров’я, що СРСР — країна поголовних неврозів. За останні 15 років, окрім певних щасливих моментів, ми пережили безліч потрясінь, так що навряд чи наше психічне здоров’я поліпшилося. А в цей час з екрану «потоком бурхливим ллється кров», потім усе це тиражується всіма каналами днів п’ять поспіль і з однією й тією ж картинкою-страшилкою. І закінчується чимось на зразок «спіть спокійно, і нехай погані думки не обсідають вас». Звучить просто як знущання.
Проблем, які стоять перед державою та які, власне кажучи, і не розв’язувалися протягом десятиріччя — безліч. І майже кожна потребує державної програми. Так може й не чекати «від моря погоди», і, поки сеє та теє, самим журналістам розпочати робити те, що в якійсь мірі можливо й не потребує особливих затрат: наприклад, для початку включати повідомлення про майбутні та минулі прем’єри, виставки й подібне в рухомий рядок. За рік лише в київських театрах випускається близько сотні (!) прем’єр. Ви здивовані? А я засмучена всеукраїнським незнанням. І якщо кожного дня представляти публіці щось із сфери нашої культури, то ми всі, з якого боку не поглянь, будемо у виграші: розширення інформативних рамок — це раз, позитивні емоції — це два, а третє — і найважливіше — духовне збагачення наших співвітчизників. Варто нагадати, що добрий театр — то ще й моральність.
Почала я за здравiє — успішною українсько-болгарською прем’єрою п’єси Р. Раліна «Золоте руно», а закінчила, на жаль, на сумній ноті. І пишу ці рядки в глибокому смутку, але й не без іскри надії, що тележурналісти і репортери спроможуться, зважаться на деякий злам звичайності, рутинності та пригадають, що світська хроніка, в нашому разі культурних подій, також може бути мистецтвом. Може варто поміняти джерела інформації, не витрачати стільки зусиль і часу на стеження за чиїмсь «Мерседесом» чи на пошуки лише «смажених» фактів?
Так чи потрібно шукати українцям Золоте руно в далекій Колхіді, коли навколо нас справжні золоті розсипи?
Дуже хотілося б почути думки з приводу вищевикладеного нових міністрів культури та охорони здоров’я, голов Держтелерадіо та Нацради з питань телебачення та радіомовлення, а також віце-прем’єра з гуманітарних питань.
