Він відомий численними оперними та музичними постановками в театрах Києва, Львова, Дніпропетровська, Донецька та інших міст України: Джузеппе Верді «Отелло», «Набукко», «Аїда»; Петро Чайковський «Іоланта»; Бенджамін Бріттен «Ну-мо, створимо оперу»; Юрій Федькович/Вільям Шекспір «Як козам роги виправляють, або Приборкання норовливої», Карло Гольдоні «Розаура. Випробування любов’ю». Він один із ініціаторів фестивалів «Червона рута», «Золота корона», «Оберіг», «Тарас Бульба», «Мазепа-фест», «День незалежності з Махном», літературних конкурсів «Золотий Бабай» і «Коронація слова». У його творчому здобутку театралізовані шоу на відзначення 90-ліття ЗУНР, 65-ліття УПА, вшанування пам’яті Симона Петлюри, В’ячеслава Чорновола, Василя Симоненка, Володимира Івасюка, а також проектів Мандрівного театру «Політичний вертеп», Театру поезії «Мушля», рок-тур «З вірою і любов’ю» під патронатом блаженнішого Любомира (Гузара). Це — вибране з його творчого резюме. Далі — інформація неофіційна, добута із безпосереднього спілкування — наше знайомство триває ось уже 13 років! Про нього друзі кажуть, що хоч би де він з’являвся — наступає, як пора року. Тобто наповнює собою вщерть позитивом та енергетикою. Сьогодні Сергію Архипчуку — 50. Напередодні ювілею «День» поставив йому кілька запитань про те, що зроблено, а що іще попереду.
— Чи не всі ваші постановки мають дві риси — людяність і національний характер. Якщо говорити про останній, то, здається, майже не було періодів, коли такі постановки чи дійства легко «просувалися», а надто зараз. Ви згодні з тим твердженням, мовляв, чим складніші часи, тим більше у режисера загострюється зір?
— Власне, чим жахлива сьогочасна доба? Тим, що відбувається тотальне спрощення. Приміром, Донбас зазвичай протиставляється Галичині. А куди діти Поділля, Волинь, Слобожанщину, Північне і Центральне Полісся, Сумщину, Черкащину? Втім, навіщо протиставляти? Україна — надзвичайно багатюща! Кожен край може бути епіцентром нашої уваги, клондайком талантів... Проте люди, які одержують таку спрощену інформаційну «жуйку», починають мислити в тих же спрощених формах. Це ж стосується і наших північних сусідів. Не диво, що прогресивні погляди ліберальних російських інтелігентів закінчуються на українському питанні. Вони постійно говорять про український націоналізм, неодмінно згадуючи бандерівців. І забуваючи, що, приміром, чисельність армії Власова і російських поліцаїв було вдесятеро більше, ніж українських разом узятих. Крім того, маючи такий хибний погляд на історію, вони оцінюють сьогодення і проектують майбутнє.
— У «Дні» публікувалася підбірка матеріалів під назвою «Яку Росію я люблю?», яка, до речі, ввійшла в цьогорічний «Екстракт +200». А яку Росію любите ви, адже там навчалися?
— У Львові є вулиці Сахарова і Дудаєва. У цьому мудрість і мужність львів’ян. Загалом Україна знає категорію «іншого», тим вона й Європа.
У ВДІКу (нині Російська академія театрального мистецтва) історію античної літератури нам викладав цікавий літературознавець, син азербайджанського письменника Гасан Гусейнов, який згодом став моїм добрим другом. Він познайомив мене з Андрієм Сахаровим та його дружиною Оленою Боннер на початку 1980-х. Саме для них демократія починається, коли йдеться про Україну та її проблеми. Може тому, що вони не «россияне», а споріднені з нами силою духу і могутністю думки. Очевидно, такі люди як Сахаров і той же Гусейнов в Росії є.
Безсумнівно, у чомусь Росія дуже сильна. Але не треба також забувати, що вона, як монстр, «поглинала» найкращі уми різних народів. Мені не подобається, що часто українці замість раціонального відзначення сильних сторін нашого сусіда запобігають перед ним. Наприклад, деякі інтелігенти безоглядно «зачаровані на Схід» і досі вважають, що, приміром, російські театри — первачі. Певною мірою так. Однак якщо згадати кінець 1970-х — початок 1980-х, скільки вистав з різних причин у Києві та за його межами не було допущено до глядача: від світової класики — «Річарда ІІ» Шекспіра та «Стійкого принца» Кальдерона до української — окремих творів Шевченка та Франка, Куліша. Фактично, найпотужніше і найталановитіше — обрізалося. І так у всьому. Втім, незважаючи на те, у нас завжди знаходилися письменники, режисери, співаки, актори, композитори, які виходили на найвищу арену.
Зараз колосальною проблемою є відсутність українського кіно. Через це мало де можна побачити сучасного українця. Натомість існує якась усереднена людина, яка говорить убогою російською, має низький рівень моральних претензій, а коло персонажів складають олігархи, бандити, моделі, співачки, медбрати/медсестри... Тому ми й не знаємо себе, бо кіно, «найбільш масове із мистецтв», — один із способів самопізнання і самоідентифікації.
— Зараз певним чином відбувається вимивання всього українського. Ви завжди будь-що намагалися триматися українського середовища. Яке воно в Києві?
— Українське середовище в Києві, звичайно, є. Було приємно, як чимало з нас виїхало на фестиваль «Гайдамака.UA». Зібралися товариством ніби після певного відсіювання. Багато покликаних, та мало вибраних.
Мені здається, що в більшості ЗМІ читачеві годі віднайти голос Івана Дзюби. Іван Михайлович, напевно, неможливий без того, що ми називаємо радянська доба. Але феномен Дзюби якраз і полягає у протиставлені його, людини з масштабним мисленням і глибоким серцем, до того нелюдського часу. Те саме можна сказати про Ліну Костенко, блаженнішого Любомира (Гузара), Сергія Кримського, Миколу Вінграновського, Юрія Шевельова, Богдана Бойчука, Марію Матіос... Прикро, що, не чуючи їхніх голосів, не чуємо голосу української аристократії, яка була і є. А вона мусить виставити систему цінностей. Цей аристократичний дух я відчуваю у Тарасові Компаниченку, Володимирові Панченку, Оксані Забужко, Василеві Герасим’юку, Олесеві Донії, Юрії Макарові, Вадиму Скуратівському, зрештою, Олександрові Кривенкові, Олегові Гереті, Ярославові Лесіву...
Напевно, ми всі між собою не так часто спілкуємося. Відверто кажучи, Київ у порівнянні з іншими містами, приміром Чернівцями чи Львовом, не дуже налаштовує на спілкування. Але присутність у нашій культурі, сказати б, Валерія Шевчука як письменника, публіциста і дослідника — неоціненна і незамінна. Так само як і Євгена Станковича, Івана Марчука, Валентина Сильвестрова... Зрештою, видавництва «Темпора», газети «День», часопису «Кур’єр Кривбасу», «Галереї Я» Павла Гудімова. Від усвідомлення, що ці постаті та явища існують, додається більше снаги до боротьби. Я не вважаю, що наш інформаційний простір програно. Він — не виграний. Просто ми його не виграємо щомиті. Інакше куди подіти, наприклад, досягнення «А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ» Івана Малковича? Це як успіхи Віталія Кличка. До речі, цікавий момент. Не так давно я дивився програму «В гостях у Гордона» з Віталієм Кличком. Це було якраз після одного з його переможних резонансних боїв. Віталій виглядав як лицар у вимірюванні себе, свого місця, своєї сім’ї, Батьківщини, власного внеску у загальносвітову спортивну культуру. (У політичних коридорах він здається значно меншим, можливо, в контексті отієї загальної малоінтелектуальної акустики).
— У період неминучих творчих простоїв ви з головою занурюєтеся в мистецтво: відвідуєте виставки і спектаклі, переглядаєте фільми, читаєте книжки... Це щоб тримати ніс за вітром? А може, пошук натхнення, цікавих ходів і запозичень?
— Багато про це говорить моя Лариса. В якийсь момент вона боїться чужих думок, мовляв, ти ніби можеш потрапити в їхній полон. Я ж, напевно, все те роблю для того, щоб бути в тонусі. От і все.
— Сергію, за які теми зараз хотілося б узятися?
— Цікавими видаються теми батьків-дітей та Лізістрати, тобто жіночого домінування як в особистісних стосунках, так і в суспільстві. Звісно, можна стверджувати, мовляв, все це було. Теми — вічні. Однак не треба забувати про індивідуальне сприйняття того, що відбувається, і воно — особливе. Наприклад, колись потрапила мені до рук книжка американського культуролога Філіпа Боноські «Дві культури», написана у векторі боротьби з буржуазною культурою. Напевне, тоді мало хто з моїх колег взявся би її читати. Там вперше зустрів термін «маніпуляція свідомістю». Пройшло понад три десятиліття — і я спостерігаю, як цей феномен маніпуляції свідомістю теперішні політики наповнюють антилюдським змістом, розставляючи українцям такі тенета, що ми губимося. І ось виринає ще одна важлива тема — самозбереження людини як найвищого мірила і цінності. Зберегти себе, щоб там не було! Навіть, якщо доведеться, як тому силові, що потрапив у пастку, щоб звільнитися — відгризти власну ногу.
