Художник Йозеф Бойс (Joseph Beuys) помер у Західній Німеччині 1986 року. Помер спокійно. Але за життя він, висловлюючись сучасним сленгом, був відпадним кадром. Чудив. Приколювався. Фантазував. Сам він казав про свою творчість із викликом: «Моїм наміром було створити рятівний хаос, викликати рятівну аморфізацію у свідомо вибраному напрямі...» Його роботи експонувалися у найпрестижніших музеях світу. Він зустрічався з Далай-ламою, співробітничав із Генріхом Беллем, під час першотравневої демонстрації червоною мітлою підмітав площу Карла Маркса у Берліні... Твори свої створював із жиру, повсті, меду, сиру, воску. Виявляється, у роки Другої світової війни кримські татари, використовуючи ці нехитрі народні матеріали та продукти, врятували йому життя. Про це Йозеф Бойс розповідав і писав, попутно створюючи свої «філософсько-мемуарні шедеври». Про милосердних спасителів — татар із Криму дізналася, як то кажуть, уся Європа. Проте...
Взимку 2000 року в моїй сімферопольській квартирі пролунав дзвінок. Художник Йорг Герольд (Jцrg Herold) із Німеччини запропонував мені взяти участь в експедиції iз виявлення деяких сторінок біографії Бойса: «Він воював у Росії. Служив у Люфтваффе. Його літак зазнав аварії у степовому Криму десь у районі Курман-Кемельчі. Бойса було важко поранено. Його врятували від смерті татари. Це було навесні 1944 року. Ми плануємо приїхати у Крим для уточнення місця падіння літака та для зустрічі з татарами — спасителями Йозефа Бойса».
Несподіваний сюжет, що не має аналогів у наших краєзнавчих анналах, вкрай зацікавив мене. Раніше я абсолютно нічого не знав про Бойса. Для мене ця експедиція починалася з нуля. Зрозуміло, що на відміну від дослідників із Німеччини, я, як музейник і мистецтвознавець, більш детально і зримо знав історію Криму. З роками виробилася власна, професіонально випробувана методологія реконструкції минувшини. Крім того, мені подобається пошук як такий.
Отже, пошук розпочався. Матеріалів було обмаль. У кримськотатарському історико-етнографічному журналі «Kasevet» (1/1995) цитувалися рядки Ван дер Грінтена про Й. Бойса: «Татари витягли його з-під уламків літака, і коли він після тривалого перебування у непритомному стані (близько тижня) прийшов до тями, то виявив, що його натерли медом та закутали у повсть. Той факт, що пізніше, створюючи свої скульптури, він віддавав перевагу таким матеріалам, як повсть, жир, мед і віск, пояснюється саме його перебуванням тут». Анонімний автор у статті, опублікованій у газеті «Київські відомості» 23 листопада 1998 року, повідомляв: «1943 року над Кримським півостровом радянські артилеристи збили «Юнкерс», яким керував пілот Йозеф Бойс. Цій людині, котра в майбутньому визначила обличчя мистецтва другої половини нашого століття, зберегли життя кримські татари: знахарі вилікували його і тихенько повернули німецькій рятувальній бригаді». Кримськотатарський художник Ісмет Шейх- Заді стверджував: «Світова художня громадськість зобов’язана Криму появою цього чудового майстра». А поет Генріх Сапгір навіть присвятив «чудесному спасінню» вірш «Татарин», де на знак вдячності до спасителів Йозеф Бойс «поклявся бути вічним татарином». Можна наводити інші джерела різного національного та професійного походження.
Ось яку інформацію я мав перед приїздом німецької експедиції у Крим у березні 2000 року: у статтях немає точної дати катастрофи (навіть рік, як згодом виявилося, вказано невірно!), немає координат місця падіння літака (тільки район Курман-Кемельчі), не названо населений пункт, де «близько тижня» був «непритомний» Й. Бойс, не було жодного імені або якоїсь географічної і хронологічної прив’язки (тільки абстрактний «засніжений степ»).
Першим відкриттям для мене була точна дата аварії — 16 березня 1944 року. Отже, спасіння сталося на землі Криму, яка ще «була під німцем». І одразу ж логічно виникла низка запитань. Зокрема, перше: чому татари, які самостійно боролися за життя людини, оперативно не повідомили німецьку владу про перебування у них важко пораненого військовослужбовця Вермахту? Адже це була гра з вогнем! Що могло статися з народними цілителями, якби німецький пілот загинув? Тут і приховання (тобто — викрадення!) вояка Німеччини. Тут, можливо, і невірно поставлений діагноз, і невірна методика лікування, і відсутність випробуваних медикаментів — і в кінцевому результаті — смерть пацієнта, і цілком імовірна страта ескулапів!
Чому татари створили собі такі складнощі? Чому, навіть використавши свою «магію» і «мудрість» лікування, вони все ж таки не повідомили німецьку владу про пораненого? Адже район навколо селища Курман-Кемельчі — не глухий кут Криму. Подив викликала фраза про знахарів, які вилікували Й. Бойса і «тихенько повернули німецькій рятувальній бригаді». Чому «тихенько»? Адже весь період окупації німецько-румунські війська повсюдно і ефективно контролювали степову частину Криму. Кого боялися татарські знахарі? Радянських підпільників? Однак у районі Курман-Кемельчі рух Опору був нечисленний і слабкий. Одним словом, спочатку вся історія, викладена кримськотатарськими і українськими ЗМІ, викликала у мене почуття професійного критичного підходу. Саме про це мені хочеться розповісти читачам, вітчизняним і, можливо, німецьким.
Спільна германсько-кримська експедиція розпочала роботу 9 березня 2000 року. У березні 2002 року було підбито остаточні підсумки. Німецькі документальні дані, які мав керівник проекту Йорг Герольд, вивчення архівних і бібліографічних джерел, інформаційна та консультативна допомога з боку наших істориків і краєзнавців, співробітників архівів, музеїв і бібліотек, топографів та етнографів, авіаторів і мінерів, ветеранів Великої Вітчизняної війни і різних цивільних осіб, насампере — свідків «події 16 березня 1944 року», дозволяє мені зробити ряд висновків:
1. Й. Бойс був не пілотом, а борт-стрілком або стрілком-радистом на пікіруючому бомбардувальнику «Ju-87». Військове звання — унтер-офіцер.
2. Авіачастина, де він служив, базувалася на одному з аеродромів поблизу Курман-Кемельчі. За німецькими даними, це був польовий аеродром поблизу села Каранкут (нині сіло Арбузівка Джанкойського району). Він, ймовірно, розташовувався кілометрів за п’ятнадцять на північ від Курман-Кемельчі (нині — селище Красногвардійське, центр однойменного району).
Однак можна припустити, що аеродром під назвою «Каранкут» є аеродром «Веселе», який існував ще кілька років тому. Він знаходився приблизно за 7 км на північ від Красногвардійського. Злітно-посадочну смугу з бетонних шестигранних плит було споруджено 1943 року (інформація Анатолія Тихомирова, генерал- лейтенанта авіації Збройних сил Російської Федерації). Можливо в її будівництві брали участь радянські військовополонені.
3. Бомбардувальник Й. Бойса виконував бойове завдання, ймовірно, в районі озера Сиваш, де на кримській землі був радянський плацдарм. Швидше за все, там же його підбили. «Ju-87» зазнав катастрофи не 1943 року (інформація Гетца Адріані), а 16 березня 1944 року. Трагедія сталася об 11 годині 45 хвилин.
4. Імовірно, південніше від Сиваша і було поранено льотчика. Можна припустити, що в момент вимушеної посадки стан пілота внаслідок втрати крові був критичним. Але він все ж таки спромігся посадити літак! Удар об землю був для нього фатальним.
5. Визначено місце поховання в березні 1944 року невідомого німецького льотчика, якого поховали в парашуті. Можна припустити, що це була перша (?!) могила унтер-офіцера Люфтваффе Ганса Лаурінка (Hans Laurink). Загиблого командира екіпажу поховали 17 березня, на німецькому військовому кладовищі в Курман-Кемельчі (могила ?258). Кладовище знищили після вигнання німецько-румунських військ із Криму. Нині на місці кладовища — парк (між вул. Тельмана і вул. Енгельса).
6. Свідками катастрофи були жителі села Фрайфельд Тельманівського району (нині с. Знаменка Красногвардійського району): Микола Васильович Левшевич, 1928 року народження, за національністю білорус, нині колгоспник-пенсіонер; Василь Степанович Кузема, також 28-го року народження, українець, колгоспник-пенсіонер; Раїса Володимирівна Чучинська (дівоче прізвище — Шведова), 1937 року, росіянка, пенсіонерка.
7. Знаменно, що М. Левшевич під час першої зустрічі одразу, без навідних запитань, точно назвав марку літака — «Штукас». Далі він розповів, що це було ранньою весною, коли ще лежав невеликий сніг; катастрофа сталася на східній околиці села; при посадці від удару хвостова частина літака відломилася від фюзеляжу; мертвий льотчик залишався у кабіні; борт- стрілок стояв біля літака.
8. В. Кузема (самостійно!) повторив усі основні позиції короткої розповіді М. Левшевича, але додав деталі. Наприклад, того дня йшов сніг, «якийсь розсипчастий». Або: льотчик був пристебнутий до сидіння, голова його поникла, перед ротом була «якась трубка», про призначення якої він не знав (літаковий переговорний пристрій? ларингофон?).
9. Р. Шведова в період окупації з матір’ю проживала у будинку, що знаходився за кількасот метрів від місця катастрофи. Раїса Володимирівна (знову ж таки — самостійно!) повторила основні позиції оповіді і М. Левшевича, і В. Куземи. Мене особливо здивувало, що жінка правильно назвала марку літака. На запитання про те, чому це був «Штукас», вона відповіла: «Поруч iз нами був німецький аеродром. Над селом постійно пролітали літаки. Вони були різні, але тільки у цих колеса не забиралися». Далі Раїса Володимирівна розповіла: як вони з матір’ю підійшли до розбитого літака; в якій позі завмер мертвий льотчик; як біля літака стояв другий німець, котрий щось запитав у матері. Та відповіла. Несподівано німець щось простягнув матері. Як можна було судити з розповіді, це був продовольчий недоторканний запас. Дозволю собі зробити припущення, що, мабуть, авіатор, побачивши матір із дитиною, передав їй свій «НЗ» як вже не потрібний йому символ: його літак розбитий, товариш, командир екіпажу, загинув, а сам він дивом залишився живий. Йому пощастило! Він дякував Долі!
10. Підсумовуючи свідчення, виділяємо головне: а) льотчик Ганс Лаурінк був мертвий (+ 16.03.1944); б) борт-стрілок Йозеф Бойс залишився живим, імовірно, його було поранено, але він стояв на ногах, розмовляв і був цілком притомний.
11. Усі троє свідків однозначно вказали місце катастрофи: «Від будинку Ковальова метрів за сто- двісті у полі». Можливо, німецькі авіатори 1944 року, вказуючи координати загибелі льотчика Ганса Лаурінка, відлік вели саме від цього будинку. Він був найближчим від місця катастрофи — 200 м на схід від села Фрайфельд. (Копію сторінки льотного журналу Люфтваффе передали родичі загиблого до Республіканського благодійницького фонду «ЮГ». Люб’язно надана автору Василем Рибкою із Ялти, президентом Фонду.)
12. Слід зазначити одне дискусійне питання: за моїми припущеннями катастрофа сталася приблизно за шість кілометрів від аеродрому («Веселе»), за версією німецького історика Петера Моріца Піксхауза (Peter Moritz Piсkhcaus) — кілометрів за дванадцять від аеродрому («Каранкут»). Отже робоча дистанційна «вилка» — від 6 до 12 км. У максимальному варіанті — це чверть часу їзди на автомашині!
13. Як поінформував мене доктор П. М. Піксхауз, Йозефа Бойса госпіталізували 17 березня 1944 року, він перебував на лікуванні до 7 квітня (перелом кісток обличчя). Цілком імовірно, що він цей час перебував у німецькому військовому шпиталі, який розташовувався в колишньому приміщенні Курманської середньої школи (саме поруч з цією будівлею і було згадане вище кладовище). За спогадами старожилів, шпиталь евакуювали до початку генерального наступу Червоної Армії 8 квітня 1944 року. Німецькі медики вивезли всіх своїх пацієнтів, навіть безнадійних тяжкопоранених.
14. Важливо відзначити таку обставину: ніхто із трьох свідків сам не бачив і не чув від будь-кого, що авіатору, який залишився живий, хтось із жителів села Фрайфельд надавав будь-яку допомогу. До війни Фрайфельд входив до складу Фрайлебенської сільради. За переписом 1939 року в селі проживало 279 осіб. Усі дорослі чоловіки і жінки були членами колгоспу «Красное знамя». Абсолютна більшість жителів Фрайфельда за національністю були євреями. До речі, назва села у перекладі з їдиш — «вільне поле». Усе єврейське населення, включно з жінками, старими та дітьми, було безжалісно знищене спецкомандами СС наприкінці 1941 року. Залишилися нечисленні росіяни та українці. За спогадами В. Куземи, у період окупації проживала одна татарська сім’я, главою якої був ветеринар. Проте, точний національний склад населення Фрайфельда можна встановити, наприклад, за документами німецької адміністрації, якщо вони збереглися. Однак нині однозначно можна сказати, що татарське населення Фрайфельда було вкрай нечисленним і до війни, і 16 березня 1944 року. Архівні документи свідчать, що з колгоспу «Красное знамя» у травні 1944 року було депортовано лише двi татарські сім’ї.
15. Ми опитали ряд представників татарської національності. Це були цивільні й духовні особи. Різні за віком, у тому числі й ті, хто був на окупованій території Тельманівського району. Жодна людина навіть віддалено не чула про «акт милосердя від 16 березня 1944 року». Це тим примітніше, що кримськотатарське суспільство більш єдине, корпоративне й солідарно, ніж будь-яке інше. Народна чутка про будь-який значущий вчинок, де був би задіяний навіть один татарин, дуже швидко поширюється серед єдиновірних та єдинокровних співгромадян. З огляду на все це, висновок справді цікавий для дослідників: ніхто із татар курманської землі абсолютно нічого не чув про порятунок своїми побратимами пораненого непритомного німецького воїна.
16. Отже, все вищевикладене дозволяє зробити такий висновок. Міф про «чудесне спасіння» у Криму унтер-офіцера Бойса створений винятково фаталістично- містичною уявою майбутнього художника-авангардиста Йозефа Бойса. «Київські відомості» згадану статтю назвали красномовно: «Татари врятували Бойса. Бойс рятує концептуальне мистецтво?» Про другу частину заголовка сказати нічого не можу. Щодо першої ж зауважу, що твердження про порятунок абсолютно міфічне: татари не рятували Бойса!
ПІСЛЯМОВА
Сучасне мистецтво — дивне й неоднозначне явище. Багато його методів можуть здатися незвичайними та провокуючими. Сучасний художник грає з найрізноманітнішими, художніми чи історичними, фактами, зі стилями, з мовами, спонукаючи читача або глядача до активної співтворчості або ж до дискусії. Великим майстром такої гри й був Йозеф Бойс — тому сьогодні його спадщина така запитана. Усе його життя було провокацією, міфотворчістю — дуже талановито виконаними. Не тільки художні опуси, але й саму свою біографію Бойс творив як витвір мистецтва. І легенда про спасіння його кримськими татарами — один із штрихів у цій феєричній «життєвій картині».
Цілком логічно, що художній факт потребує й художнього ж осмислення. Вигадка артиста — це не вигадка вченого. Повторюю: сучасне мистецтво неоднозначне за самою своєю суттю. Тут як інструмент пізнання може знадобитися щось неприйнятне для класичного вченого — наприклад, елементарне почуття гумору. Бойс, вчиняючи, часом на межі фолу, свої дійства, до яких належить і його татарська легенда, добре це знав. Знав він також і те, що почуття це частенько зраджує — аж до мордобою на його виставах — і простим смертним. Що вже казати про вчених мужів (та й нашiх братiв-журналiстiв), просочених серйозністю.
Картина «чудесного спасіння», змальована Бойсом на полотні засніженого окупованого Криму, досі будоражить інтелектуалів, причому далеко за межами Криму й України. Отже картина ця намальована (оповідана, складена) талановито. І тому потребує якнайвсебічнішого осмислення. Перший крок — історико-дослідницький — вже зробив пан Гуркович. Подальші кроки — за арт-критиками і культурологами. Бойс вніс Крим та Україну до атласу мистецтва ХХ століття. Ми ще маємо усвідомити це місце.
