До Харкова відомий російський драматург Ніна Садур приїхала, щоб подивитися постановку своєї п’єси «Ехай» у театрі «На Жуках», на запрошення молодого режисера Ольги Тернової. І затрималася, щоб поспілкуватися з глядачами й читачами, а також представити нову п’єсу «Льотчик».
Дивна це, скажу я вам, п’єса (проте «звичайних» Садур ніколи й не писала). Події в ній відбуваються в сучасній Москві, яка зосередилася для драматурга в Будинку полярників. Саме там живе пристаркуватий льотчик Паоло, якого посилав у відрядження «сліпучий» товариш Сталін. Що шукала полярна експедиція в кризі Крайньої Півночі — вкрито темрявою секретності багато років! Чому Паоло багато років шукає спецкоманда держбезпеки? Виявляється, він не лише знає, де перебуває праматір усіх цивілізацій Гіперборея, яка не тільки приховує всю мудрість Всесвіту, а й спроможна забрати туди з собою все місто, яке лежить за вікнами Будинку полярників...
Ніна Садур назвала нову п’єсу «нічною». У ній, справді, багато таємничих сутінок, але є й сміховинні образи, неначе підказані гоголівською фантазією. Чого варті, наприклад, блукаючі мішки з жертвами ріелтерів чи дитина, зачата школяркою від пам’ятника? У вчительці хімії Марії Петрівні та її учнях — Льоні та Петі — також втілені демонічні марення навпіл із безумством побутових реалій нашого життя. У цю ситуацію віртуозно вписано «чорну» клоунаду зі шкільним електриком, якому на голову потрапляють то хімікати, які вибухають, то гаряча сковорідка...
— Якщо років зо двадцять тому п’єси Садур сприймалися як новаторські, то зараз очевидно, що її творчість є продовженням і розвитком класичної традиції. Те, що вона робить, — рідкісний випадок, коли ця традиція органічно поєднується з умовністю сучасної сцени, — сказав продюсер театру «На Жуках» Дмитро Терновой. — Я б особливо підкреслив, що в Рік Гоголя, коли деякі письменники спекулюють його ім’ям, щоб отримати якісь свої дивіденди, в Ніни Садур у п’єсі «Льотчик» оголюється глибинний, людський зв’язок із великим попередником. П’єса повертає до театру-роздуму про життя, яке нам заповідав своєю творчістю сам Гоголь. І при цьому за своєю оригінальністю ця річ набагато вища популярної сучасної драматургії, яка має лише зовнішні ознаки сучасності...«Льотчик» написаний поетичною, повною гіркоти та неповторного гумору мовою. Це п’єса про духовну кризу, в якій зараз перебуває людство, про його коріння та наслідки. Єдино можливим виходом із ситуації, яка склалася, автор вважає безкорисливу жертовність і щире покаяння.
— Ніно Миколаївно, ваша нова п’єса, здається, дає підтвердження того, що деякі дослідники ставлять вас поряд із дисидентами...
— Але це абсурд! Я абсолютно поза політикою! Це, скоріше за все, кон’юнктурний хід, який часто роблять західні славісти. Наприклад, вони вигадали «жіночу прозу», а ми підхопили й обговорюємо її на всі лади.
— Тоді спитаю про інше: судячи за вашою п’єсою «Льотчик», про сьогоднішню Москву ви невисокої думки...
— Я ж провінціалка, приїхала з Сибіру. І в столиці швидко зрозуміла, що сама вона нічого не виробляє. Вона може прийняти від тебе дар, талант. Але звідси починається Росія. Сьогодні в Москву не можна кидати каміння, вона й так принижена. «Дрібний біс» провінційного простору перемістився сюди й підмиває її темними водами. Ставитися до цього можна по-різному. Відповіді часто підказує російська література. Ні Бєлінський, який дуже подобався комуністам, а містичний Микола Гоголь і Федір Сологуб зі своєю «передоновщиною». Російська література дуже подобається світові, інтонації її «солодкого відчаю» вбирають всі люди на Землі. Але вони так гостро не відчувають екологічної загибелі, як ми. Планета може нас просто скинути, як шкуру з комахами, які причепилися.
— На Уралі існувала ціла школа есхатології — тобто авторів, які пишуть про кінець світу. З іншого боку, багато хто мріє знайти країну обітовану — Шамбалу, наприклад...
— Якщо у мене і є кінець світу, то він, погодьтеся, досить бадьоренький. Туга за втраченою гармонією? Звісно. Мені її адреса відома давно — Гіперборея. Але конкретно я пишу про пошкоджений світ. Потворність охопила наші душі. Є, знаєте, такий спосіб позбутися монстра: якщо він присниться — спитати його ім’я. І він перестане бути небезпечним.
— А література спроможна на такі дива?
— Не знаю, але гріх же боїться сорому, світла. До того ж будь-яка творчість благодатна. Вона відроджує людину, а людина — землю. У цьому сенсі театру мені ніколи не вистачало. Більше того, я давно розчарувалася в практиці театрального життя. Не знаю, чого в ньому більше: снобізму та постмодерністської нудьги чи відвертої халтури. Актори вдень знімаються в убогих серіалах і ввечері переносять ці ж інтонації на сцену. Але вони хоча б професіонали. А за кордоном, де я часто буваю, й цього немає. За винятком, мабуть, Англії.
Є все ж таки літературний матеріал, який гідний найвищих мірок. Наприклад, не дуже популярний поки що поет і драматург Олександр Строганов. А особливо — Віктор Петрович Астаф’єв. Дуже люблю його простодушну чесність. Зараз написала інсценівку за його прозою — вистава йде в Театрі Націй. Кіно не так люблю, бо не вмію мислити його категоріями. Люблю написане слово.
— На ваш погляд, що потрібно для доброї інсценівки? Як із явища літератури зробити п’єсу?
— По-перше, цю літературу потрібно дуже сильно полюбити. По-друге, не збиватися на те, щоб рядок прози зробити реплікою персонажа. Це не завше одне й те ж. Для мене творчий процес — це хвороба, яка проникає в організм. Доки історію не доказано, герої мене не відпускають. Мене буквально розпирає бажання позбутися того, що всередині... А взагалі, про закони творчості ніхто нічого не знає, хоч із цього приводу написано гори літератури. Так, наприклад, не розгадана таємниця Андрія Платонова, хоча він дуже заразливий. А загадка Миколи Васильовича Гоголя для мене в тому, що його не можна розділити на «періоди» — від «Миргорода» до «Мертвих душ», як це люблять робити деякі наші літературознавці. Він яким народився письменником, таким і помер.
— Судячи за вашою інсценівкою, ви більше за все й закохані в Гоголя...
— Театри, зокрема, українські, частіше вибирають «Панночку» та «Брата Чичікова». Хоча багато ставлять і мої оригінальні п’єси — «Ластівка», «Чудна баба», «Зоря зійде», «Любовні люди». Але ситуація така, що Гоголь багатьом театрам допомагає заробляти гроші, та й нині — мода на класику (у зв’язку з 200-річним ювілеєм).
Я живу в Москві, в Будинку полярників, поряд із пам’ятником М.В. Гоголю, але не тим, парадним, до якого всі звикли, а з похмурим, хворим — це робота скульптора Миколи Андреєва. «Мого» Гоголя сховали у дворі, на нього навіть пташки не сідають, як на інші монументи, такий він незвичайний. Перед ювілейними урочистостями мені здалося, що на нього роблять замах — пам’ятник обплутали вірьовками, обкопали, підняли з підмурівка. Я забила на сполох, стала телефонувати до газет, приятелям, доки не довідалася, що це так про нього турбуються, постамент зміцнюють. Гоголь для мене — як живий.
— Ви пишете п’єси на замовлення?
— Часом пишу. П’єса «Брат Чичіков» за мотивами гоголівських «Мертвих душ» писалася спеціально для Марка Захарова та Ленкому, а «Пам’яті Печоріна» — спеціально для Михайла Мокеєва та Театру ім. О. Пушкіна.
— П’єса «Пам’яті Печоріна» майже не має спільного сюжету з повістю Лермонтова. Чому?
— Проза та драматургія — два різні жанри. Ти можеш бути яким завгодно новатором, але є кодекс правил, який неможливо порушити, інакше це буде не п’єса. І мені — людині неорганізованій і хаотичній — страшенно цікаво втискувати себе в ці рамки.
— Чи впливає робота над такими творами, як «Мертві душі» чи «Герой нашого часу», на ваше власне життя?
— Спочатку я дуже сильно вболіваю, відторгаю чужий твір, впадаю в паніку. «Брат Чичіков» я писала шість років. Але поступово починаєш вростати в текст. Ти потрапляєш у твір як персонаж. Я бачу героїв немов відображеними в люстрі. Те ж саме з Печоріним: коли прочитала «Героя», я вжахнулася. Гоголь у порівнянні з Лермонтовим здався неймовірно простим. У Гоголя мова поза статтю, у Лермонтова — чоловіча мова. Що мені було з цим робити — я ж жінка. Потім стала звикати, бачу: і мова жива, і чоловічі характери, яких я так лякалася, дивовижні. Баби в нього погані. А знаєте чому? Йому жінки нецікаві. Навіть у п’єсі («Пам’яті Печоріна») я написала: «Ми запам’ятаємося лише родимкою та англійським черевичком». Віра — це лише родимка, а Мері — це тьмяний погляд з-під опущених вій і англійський черевичок, який так стискає щиколоток, що хочеться поцілувати. Все, більше там немає нічого, жінка — це схема. І героїні в мене мстять за те, що вони нецікаві...
— Ви закінчили Літературний інститут ім. Горького, а можна навчитися добре писати?
— Спочатку потрібно розібратися з питанням, а навіщо тобі це потрібно? Моя внучка Аглая (їй 13 років) говорить, що «всі письменники бідні та злі». Тому вона вирішила професіонально вчитися малярства. А дочка Катя пише прозу і п’єси. Її видали в Німеччині, поставили в московському Театрі на «Малой Бронной». Свого часу Літературний інститут був для нас не місцем тусовки чи курсами філологічних наук. Там була чудова творча атмосфера — Арбузов, Розов. Вони нас і лаяли, й оберігали. З ними пішла ціла доба, і помінялося поняття «сучасного героя».
— Сучасного героя наразі на сцені не видно...
— Сучасні п’єси є, просто вони в іншій формі написані, з іншими героями. Мені іноді здається, що в моїй п’єсі «Льотчик» герої — це частини однієї істоти.
— Які враження залишилися від поїздки до України?
— В Україні я буваю не часто. Харків дуже сподобався. Дуже красиве місто, чудова архітектура і добрі, творчі люди, безсрібники, власне кажучи.
ДОВIДКА «Дня»
Ніна Садур — прозаїк і драматург. Її твори перекладені англійською, німецькою, словацькою, французькою, шведською, японською та іншими мовами. Народилася 15 жовтня 1950 року в Новосибірську, зараз живе в Москві. 1983 року закінчила Літературний інститут ім. О.М. Горького. Автор п’єс: «Чудна баба», «Викрита ластівка», «Група товаришів», «Ехай», «Панночка», «Місячні вовки», «Брат Чичіков», «Пам’яті Печоріна». Також пише романи та оповідання. За сценарієм Ніни Садур знято телефільми «Чоловіки його жінки», «Я — це ти».
«Театр на Жуках» — молодий недержавний театр (першу виставу «Вибір» за п’єсою Григорія Горіна «Забути Герострата» він показав 2007 року). Сьогодні в репертуарі колективу, який переважно складається з непрофесійних акторів, три вистави — «Вибір», «Ехай» і «Досліди».
