Театр Націй — один із найбільш шанованих не лише за межами Москви і Росії, його нових робіт, його гастролей із завмиранням серця чекає глядач у Європі й Ізраїлі, Америці й Україні. Це, безумовно, заслуга чудового артиста і не менш блискучого художнього керівника Євгенія Миронова, який зумів втілити у своєму театрі, як константу, ідею вічного експерименту. Це стосується не лише пошуків драматургічного матеріалу, а й запрошення до співпраці метрів режисури і молодих, які подають надії, яким Театр Націй дарує ім’я, й уміння залучити до роботи артистів — зірок першої величини і недавніх випускників. А минулої осені театр, нарешті, знайшов свої стіни — багаторічні зусилля вдихнули життя в колишній Театр Корша. І Миронов з командою невпинно ділиться з сучасниками смачним прочитанням Василя Шукшина, проза якого, виявляється, ні на йоту не постаріла... Здійснює акт громадянської мужності, застерігаючи від раболіпства перед тираном, що знищує людську особистість, в «Калігулі». Веселиться і злегка хуліганить в «Одруженні Фігаро». Пробує на смак чорний гумор «Кілера Джо». Це не повний перелік репертуару Театру Націй, але щоразу — незрівнянне відчуття, що театр живий і жити буде. І довгий, чудовий «післясмак», дарований зустріччю з ним.
Чулпан Хаматова, актриса театру «Современник», не перериваючи роботу в своєму театрі, давно і плідно працює в Театрі Націй, захоплено експериментуючи на його сцені. Справжній трудоголік і, одночасно, чудова мати трьох дітей, громадський діяч і дуже щира і славна людина, Чулпан давно і міцно завоювала серця прихильників свого таланту кінотеатральними образами, що назавжди запам’яталися. Від чуттєвої Пат із «Трьох товаришів», зухвалої героїні «Країни глухих», крізь телеролі в «Казусі Кукоцького» і «Дітях Арбата» і милого вухатого шибеника в «Мамапапасинсобака», до «Бідної Лізи», принесеної в жертву оскаженілому часу «Голої піонерки» і розпещено-закомплексованої дочки олігарха в «Фрекен Жюлі».
Актриса вкрай рідко дає інтерв’ю і принципово не обговорює політичні перипетії поточної історії. Отже, ті, хто чекають від цього інтерв’ю солодкої полунички або політичних дебатів, можуть з легкістю відкласти газету, пропоную я, перефразовуючи текст героїні відомого оскароносного фільму. Ті ж, кого цікавить бачення актрисою сьогоднішнього кінотеатрального процесу, ставлення до людей, гадаю, будуть вдячні Хаматовій, яка постійно страждає від жахливого браку часу. Як і я — за згоду на відверту розмову.
— Чулпан, сьогодні традиції швидше ламають, ніж зберігають. Багато тих, хто не «пам’ятає». Ви ж — ніжно і трепетно ставитеся до батьків, до своєї сім’ї, шанобливо зберігаєте пам’ять про всіх своїх вчителів. Таке ставлення до життя допомагає жити і творити чи навпаки?
— Коли йдеться про традиції, межа тут дуже нечітка. А щодо, наприклад, стосунків із людьми, етичних позицій, я абсолютний консерватор. Вважаю, батьків потрібно поважати, любити, берегти. Потрібно вміти бути вдячними вчителям. Дітей потрібно виховувати в коханні, але водночас — ви-хо-ву-ва-ти. Сім’я має бути сім’єю, хоч як важко було б її зберігати, але зберігати треба до останньої краплі терпіння. А це, хоч яких би сил було докладено, не завжди виходить. Що ж до театральних традицій, то саме тут поняття дуже хистке. Театр має бути живим, і, безумовно, нехай будуть традиційні театри, класичні, але й новаторські, хуліганські, експериментаторські. Багато театрів, які в своєму експерименті зайшли так далеко, що, наприклад, я не можу їх прийняти. Розумію, це швидше моя проблема неготовності приймати такі висловлення.
— Проте існує таке поняття, як класика й естетичні норми. Уявлення про красиве змінюється, Венера Мілоська, м’яко кажучи, товстувата для сьогоднішніх параметрів — 90-60-90. А в «епоху змін» у суспільства надто швидко змінюються пристрасті, етичні основи вибиваються з-під ніг. Що ж тут, у театрі, може служити основою для духовної опори? І чи може театр це дати?
— Я абсолютна ідеалістка. Як сказав Бродський, «нахабна декламація ідеалізму». У цьому сенсі наполягатиму до своїх останніх днів: театр, правда!, може щось змінити. Принаймні, уявлення однієї людини про життя. Вплинути на подальші вчинки цього випадкового глядача, безумовно! Переконана, що в театрі має бути велика етична опора, і всі помисли, і всі рухи далі — самі вистави, народження їх — повинні базуватися лише на тому, щоб зробити цей світ чистішим. Хоч як би осоружно, нудно, солодко це звучало для когось, для мене це так і лише так, інакше бути не може. Не може мистецтво існувати просто задля форми, якоїсь провокації, інтересу. Якщо це традиція театру в його основній місії, вона не повинна змінюватися. Що ж до методів, то тут «як» може бути яким завгодно залежно від бачення художника. Якими фарбами він користується, на якому папері пише, в які костюми одягає артистів — це вже не важливо. Якщо за цим є суть, то форма, звичайно, повинна прогресувати.
— Ми всі приходимо в це життя зі щасливим умінням дивуватися і дивувати. Цей дар називають наївністю, яка покидає нас разом із дорослішанням. Для артиста ж — це первинний «інструмент» можливості «існувати в пропонованих обставинах». Що підживлює вас, допомагає зберігати цю якість, настільки потрібну артистові? Де черпаєте запал, іскру, просто сили, щоб хотілося продовжувати працювати?
— Якщо говорити про творчість, напевно, це чужі роботи — вистави, фільми, музика, коли розумієш, що ти не один такий психопат, наївний ідіот, що є ще «товариші по нещастю», які думають так само і саме для цього й існує вся їхня професія. Це дуже серйозна стимул-реакція. Коли бачиш, що приходить талановита молодь, яка так само налаштована, може відокремити полову від зерен, не женеться за дешевою популярністю, грішми. І хоча вони — годованці сьогоднішнього дня, не застали жодного іншого театру, взагалі жодного іншого кіно й іншого часу, але у них «правильні» пристрасті й відчуття у цій професії. Їх багато, у нашому театрі, Театрі Націй, зокрема Юля Пересильд. (Глядачі добре знають цю актрису за багатьма ролями в кіно і на ТБ. Наприклад, фільм Олексія Учителя «Край». — Авт.).
— У мене єдиний син, вже доросла людина, що відбулася, успішний і порядний. Коли він підростав, часто сумнівалася і часто ставила собі питання: які цінності, важливі для мене, йому передати і що йому говорити про це життя, щоб бути, з одного боку, чесною з ним, а з іншого — щоб він не був нещасним. Гадаю, ви не можете про це не думати як мати трьох дітей?
— Мені говорити зараз легко, бо мої діти ще не в тому віці, коли навколишній світ почне випробовувати їх на міцність. Але теоретично, мені здається, канонічні поняття додають сили. Якщо дитина знатиме, що вона має бути чесною, а бачитиме довкола брехню і розумітиме, що не вписується в цю систему координат, вона піде шукати іншу систему координат і шукатиме тих друзів, які подарують їй право залишатися такою, якою вона намагається бути. Я по собі суджу, все-таки діти, хоча вони й мої, окремі особистості. Мені здається, неможливо жити, коли знаєш, що норма — брехня, зрада, підлість. Мені 36 років, і я кожного разу стикаюся з цим. Розумію, що мене, звичайно, це не зруйнує. Боляче? Так! Але не дозволю зруйнувати! Знаю, вкотре підніму щит і проти них боротимуся тими способами, які у мене є, при цьому не буде ні кровопролиття, ні агресії у відповідь, ні підлості. Це будуть мої способи, але мені потрібно самій собі довести свою правоту. Мені навіть трішки за них стає страшно, тому що я вірю в те, у що не вірять вони, і я вірю, що в цьому житті, наступному, будь-якому іншому просторі, все одно є щось — Бог, небо, не знаю.
— З одного боку, абсолютне кохання і відданість професії, з другого — дім, побут, діти, які ще не можуть оцінити маму на сцені або екрані, їм просто мамуся потрібна. Яким чином, за абсолютного дефіциту часу, справляєтеся з цим?
— Завдяки допомозі моєї мами, няні тощо, якщо брати вже зовсім технічний бік питання. Здебільшого я, звичайно, не справляюся, звинувачую себе і дорікаю постійно, мене не вистачає дітям, бачу це, відчуваю, зобов’язана давати їм більше, тому постійно перебуваю у материнському комплексі провини. У жертву йде і спілкування з друзями, і походи в театр, в кіно, на концерти, подорожі. Але якось визначилася: у мене є фонд, є робота і є діти, власне, три фундаментальні поняття, на яких будується моє життя.
— Я просто захоплююся вами, як в умовах, коли люди досить жорстоко і байдуже ставляться один до одного, ви, при всій зайнятості — творчій і побутовій — звалили на себе цю жахливу махину — фонд?
— Я б не звалила. Якби була одна, давно б уже від цього відмовилася, зламалася б, напевно. Мене рятують лише люди, які звалили на себе це разом зі мною, деякі, можливо, навіть більше. Бачу, який відгук знаходить ця справа у багатьох, вони поруч, і ми перетворюємося на такий віник, дуже міцно зв’язаний з тонких гілочок, який вже не зламати. Це енергія, час і сили величезної кількості людей, я просто, як верхівка, постійно на виду, тому здається, що тут моя особиста заслуга, це не так. Я сама в цій історії не маю ваги.
— Як ви прийшли до того, що цим потрібно займатися, до ідеї створення фонду?
— Мені здається, несправедливо, що дитина може померти від браку грошей. Це очевидно.
— Але ж був якийсь поштовх?
— Познайомилася з лікарями і людьми, які до мене (ще не було фонду) були волонтерами і допомагали. Жахливо в цьому сенсі розпещена. Була знайома з Вірою Мілліонщиковою, яка організувала перший хоспіс у Москві, — унікальна жінка. Поспілкувавшись із нею, вже не можеш дивитися на світ тими очима і під тим кутом зору, які були до цього. І Галина Чалікова, теж лікар. Неможливо було не відгукнутися, бо вони просто були святі, не знаю, чи можна вживати цей вислів, але це так. Не було жодної найдрібнішої проблеми, повз яку вони б пройшли: хоч це пов’язано безпосередньо з дітьми, які хворіють на онкологію, чи з іншими речами. Коли стала цим займатися, до мене пішов потік волання про допомогу. Була навіть така історія, для мене дуже повчальна. Мене упіймала жінка, схопила і сказала: «Вся надія на вас, допоможіть моїй дочці завагітніти!». Здавалося б, жодного стосунку до нашого фонду. Сміючись, розповіла цю історію Галі Чаліковій, вона її сприйняла серйозно, це така визначена людина, знайшла лікаря для цієї дочки, гроші. А я ж бо повз пройшла, власне кажучи, для мене це був просто якийсь абсурдний випадок, коли мене, як дівчинку, просять допомогти іншій дівчинці завагітніти. Це спосіб життя для людей, поряд із якими мені пощастило бути. Галя померла торік тільки тому, що не встигла зайнятися собою вчасно, насправді, вона просто подарувала своє життя людям, вклала його в них. І, знаючи, що є такі люди, просто якось дивно залишатися не при ділі.
— А як ви оцінюєте стан сьогоднішнього кіно і сьогоднішнього театру? Що це для вас?
— Найсумніше для мене, що в цьому є, — абсолютно прогнозований і очікуваний результат. Все, що є сьогодні, було очевидно ще десять років тому. Було зрозуміло, що буде так, куди рухається і у що виллється. Що якась загальна концепція життя, яка надто відійшла від моральних цінностей, певним чином вплине на мистецтво як таке. Цю небезпеку недооцінили тоді, недооцінюють і зараз.
— Про це намагаються не говорити?
— Неможливо створити суспільство (діти, які виховуються зараз на сучасному телебаченні, кінематографі, мультфільмах тощо, через якихось 15—20 років будуть основною силою у цій державі), якщо діти, молоді люди в ній позбавлені елементарних понять — що добре, що погано, як потрібно чинити, як потрібно вміти співчувати. Вони в цьому не винні. Так, комусь пощастить, у когось є в сім’ях традиції і батьки встигають це вкласти, хтось у школі це спробує засвоїти, але, в принципі, все те, в чому вони варяться, жахливо. І ще, такий найпотужніший стрибок у новітніх технологіях, який теж не вельми сприяє розвитку щирості в наших дітях, це може бути небезпечно, звичайно.
— Сучасні технології, здавалося б, дають безмежні комунікативні можливості, а людина все більше і більше самотня. І вона у своїй самоті замикається, і саме це закриває якесь світло в кінці тунелю, чи я помиляюся?
— Ні, мені здається, це взагалі незвідана сфера, вона не вивчена, на неї потрібно дуже серйозно звернути увагу. Що таке Інтернет і що таке спілкування в цій сфері? Як люди елементарно просто втрачають навички прямого спілкування? Що за цим слідує? Що це за влада, що за новий, для деяких — сакральний, божественний простір? Люди, яким хтось не пише, починають по-справжньому відчувати себе покинутими й самотніми. Я про це нічого не знаю, лише знаю, що це абсолютно нове, але воно пов’язане не лише з проривом у технічній сфері. Потрібно передбачити, як це транслюватиметься, осмислити обов’язково потрібно всі втрати і надбання.
— Коли на вас чекає нова робота, що для вас важливо: літературна першооснова, роль, яку пропонують, чи етичне посилання, закладене в цьому?
— Перше, що роблю, визначаю часові терміни. Якщо паралельно працюю над іншою виставою, то навіть не беру нічого читати, бо дуже стомлююся і не вмію так працювати. По-друге, це означає, що я взагалі не бачитиму дітей і зовсім не буде часу на фонд. Тому навіть не припускаю думки про такі проекти, навіть не дражню себе цим. Якщо по термінах виходить, то повинно бути декілька складових, включаючи ім’я режисера, його роботи, бажано — хороший сценарій. Це велика рідкість сьогодні, тому він може бути і хистким, є надія, що з режисером ти зможеш його реанімувати. Далі, напевно, партнери, тема — ось такі складові.
— Ви зараз нечасто знімаєтеся в кіно, чому?
— Не те що менше, взагалі не знімаюся в кіно, бо мені стало абсолютно нецікаво. Коли, наприклад, надійшла пропозиція вистави «Фрекен Жюлі», я практично вже погодилася на одну картину і одразу ж від неї відмовилася, бо розуміла, що такого щастя й такої можливості працювати з таким матеріалом, з Томасом Остермаєром, з такими партнерами, від цього неможливо відмовитися. У цьому сенсі я творчо дуже щаслива людина і не жалкую, що немає кіно.
— Раніше, коли у артиста запитували: «Що б ви хотіли зіграти?», відповідь була незмінна — «образ сучасника». Вам цікавий сучасник?
— Суспільство дуже розшарувалося, воно завжди було таким, безумовно, але зараз якось дуже це впадає в очі. Боюся, починаючи з кимось спілкуватися, можу не зрозуміти, якою мовою говорить візаві, хоча говорить, начебто, російською. Хтось із сучасників мені дуже цікавий, хтось мало, він викликає швидше відчуття жалю — живе у якомусь неправильному, кастрованому форматі.
— Ви спробували на смак роботу за кордоном. На вашу думку, російська актриса, російський актор може вписатися в той світ, що так вабить багатьох із нас?
— Абсолютно. Він абсолютно може вписатися у будь-який світовий простір. При знанні мови й відсутності сильного акценту — так. Але російський актор сам по собі, хоч який би талановитий він був, на сьогоднішній день нецікавий, бо нецікава країна світовій спільноті. Країна дуже однобоко позиціонується у всьому світі, тому, щоб зіграти героя у якомусь західному фільмі, до цього російського героїзму має бути готовий глядач, а глядач сьогодні не повірить у це. Зараз російський герой — це мафія, проституція, наркотики, олігархія тощо — огидне, неприємне, що з цим пов’язане.
