Новий сезон для театру — це не тільки і не стільки майбутні прем'єри, цікаві проекти, а насамперед — безліч проблем, без вирішення яких немає сенсу говорити про творчість. Отже, що чекає на Національну оперу завтра? Про це розповідає її генеральний директор та художній керівник Анатолій Мокренко.
— Найбільший в Україні (1200 чол.) державний бюджетний театр останніми роками потерпає від повної відсутності постановочного фінансування. Це виключає чітку плановість у постановочній роботі, переводячи її в режим оперативного використання тих невеликих коштів, які можуть бути зароблені вигідною орендою залу чи гастролями. Надії на спонсорство при цьому практично немає: наші бізнесмени до цього, з усього видно, ще не доросли.
Виплати заробітної плати коллективу сягають інколи 4—5-місячної заборгованості, що, безумовно, руйнує творчу атмосферу, вселяє непевність у завтрашньому дні, сприймається деморалізуюче, як неповага до таланту, професії митця, непотрібність його творчості суспільству.
Протягом останніх семи років театр не забезпечується житлом. Окремі спорадичні «вибивання» несистемного характеру практично несуттєві, коли на квартирній черзі — півсотні працівників. Як формувати кадровий корпус хоча б солістів? І це при тому, що такий театр має залучати до трупи все краще, що є в державі та, можливо, й поза нею. Одвічний ентузіазм консерваторської та хореографічної молоді щодо самореалізації на такій поважній сцені, хвалити Бога, нас ще до певної міри виручає. Але ж і на такій «стабільності» далеко не заїдеш. Отож, і виходить, що ми виховуємо кадри, а скількох із них ми не дораховуємося через кілька років! Все це результат занепаду державної підтримки.
На що сподіватися Національній опері на переломі тисячоліть? На зміну культурної політики. Треба нарешті перекинути кошти з видовищ (галасливі шоу та поп-фестивалі) на утримання базових мистецьких колективів. Бо часи зміняться на краще, а кадрів не буде. За останні два роки плата, що не індексується, через падіння курсу гривні зменшилася більш як удвічі. Пенсії, що навіть у наших світового рівня співаків та артистів балету дорівнюють 59,85 грн., — також. Митців, що в основному знають собі ціну, все важче утримувати в Україні.
І все ж ми плануємо. Програма-мінімум — це новий балет Євгена Станковича «Вікінги» та опера Шарля Гуно, яка ніколи не звучала з київської сцени — «Ромео і Джульєтта». Остання, незважаючи на те, що маємо прекрасну однойменну балетну постановку А. Шекери на музику нашого земляка Сергія Прокоф'єва, приваблює можливістю фінансової підтримки з боку німецького режисера-постановника пана Гензеля, який, до того ж, має можливість сприяти показові опери в Європі. Угода ще не підписана, але надію маємо.
«Вікінги» — задум європейського масштабу з фінансовою підтримкою іноземних фірм та сприяння міськдержадміністрації столиці та посольств чотирьох скандинавських країн. Така кооперація перспективна і для нас уже не нова («Лоенгрін», «Набукко», «Анна Ярославна», «Ріголетто»), хоча позатеатральне фінансування і забирає у нас частину творчої волі щодо формування репертуару та самої постановки, чим доводиться поступатися.
Програма-максимум невідома. Все залежатиме від фінансових сподіванок та несподіванок, як і минулого сезону: постановочного фінансування не було ні копійки, а відсвяткували шість прем'єр нових постановок та поновлень. То вже царина нашої ініціативи.
Гастрольні плани більш конкретні, оскільки від нашого фінансування державою не залежать. Саме вони дозволяють великою мірою знімати соціальну напругу в колективі і до того стимулюють якість нашої сценічної роботи. Якщо місячні гастролі балету в Канаді, чи великі двомісячні зимові гастролі опери і балету в Європі (Німеччина, Швейцарія, Франція, Данія, Нідерланди), чи літні півторамісячні гастролі балету в Японії для нас у майбутньому сезоні традиційні, то виступи оперної трупи на початку сезону в Бразилії — для нас відкриття Південної Америки. Є ще пропозиції Лівану та Іспанії, однак усі запрошення нам реалізувати вже не під силу — інакше довелося б практично весь сезон бути за кордоном. На жаль, фінансова скрута не дозволяє нам сформувати трупу подвійного складу, як це давно вже здійснено у Большому чи Маріїнському театрах Росії, що дає їм змогу забезпечувати і гастролі, і безперебійну роботу на рідній сцені.
