Завітавши до Закарпатського художнього музею ім. Йосипа Бокшая, зауважуєш не лише унікальні експонати, а й тісноту у виставкових залах і коридорах, яка явно не личить закладу такого рівня. Чому одне з не надто численних в Ужгороді місць, яке творить йому славу культурного осердя всього Закарпаття та є оберегом його багатющої культурної спадщини, перебуває в такому стані? — поцікавився в його директора Франциска Ерфана.
«Маючи заклад із такими традиціями та неоціненним спадком мистецьких шедеврів, кожне європейське місто берегло б його як зіницю ока. У нас, як модно було казати в радянські часи: «На культуру денег нет», — каже директор музею. — 1979 року Закарпатський художній музей, який входив до структури Закарпатського краєзнавчого музею і розміщувався в Ужгородському замку, виокремили в самостійну установу та перенесли до будівлі колишнього жупанату Ужанської жупи, зведеному 1809 року. У стінах цієї будівлі в 1930-х був Земський музей, а називалася будівля — Дім культури і друку. Колекція Земського музею започаткувала основу збірки майбутнього художнього музею. Сьогодні завдяки дослідницько-науковій та збиральницькій роботі, унікальності колекції та плеяді зіркових імен митців, твори яких розміщено у сховищі, музей перетворився на своєрідну Мекку шанувальників закарпатської школи живопису».
Нині фонди музею налічують понад одинадцять тисяч експонатів. Це твори живопису, графіки, скульптури та декоративно-ужиткового мистецтва епохи Відродження, французького романтизму, італійського класицизму, раннього голландського реалізму, мистецтво країн Центральної Європи, твори російських митців XVIII — XX стст. Тут — найбільша на пострадянському просторі колекція полотен угорських митців, зокрема живопис М.Мункачі, І. Ревеса, Ш. Холоші, Д. Руднаї. І, звісно, найбільше надбання — мистецький доробок художників Закарпаття. Це — шедеври визнаних корифеїв образотворчої культури нашої країни — Й. Бокшая, А. Ерделі, А. Коцки, Ф. Манайла, А. Борецького, В. Свиди, З. Шолтеса, меморіальна експозиція академіка І. Грабара, сучасних майстрів образотворчого мистецтва Закарпаття.
Для повноцінної організації експозицій музею сьогодні необхідно виставкових площ разів у десять більше, адже він володіє найбільшою в Україні збіркою творів А. Ерделі, має близько ста робіт Й. Бокшая, 1500 — Ф. Манайла, 2000 — А.Коцки. Утім, діючі експозиції спроможні вмістити до 1,5% наявних музейних фондів. Сьогодні в постійно діючих експозиціях виставляють лише окремі твори Й. Бокшая та А. Ерделі, адже багато відвідувачів художнього музею, приїхавши в Ужгород, хочуть побачити не стільки світові чи загальноукраїнські шедеври, а передусім роботи відомих закарпатських митців, котрі становлять славу закарпатського живопису, бо ніде в іншому місці їх не побачити.
«2003 року з балансу міста у власність області передали орієнтовно дві тисячі квадратних метрів будівлі колишнього жупанату, залишивши праве крило в комунальній власності Ужгорода, куди міська влада поселила структури, які не мають жодного стосунку ні до мистецтва, ні до музейної справи, ні до культури взагалі, — каже Франциск Ерфан. — Була домовленість, що в процесі поступового відселення цих структур звільнені площі передаватимуться музею. Однак до цього так і не дійшло й по сьогодні. У вивільнені приміщення міська влада постійно переселяє ті структури, які виїздять із тих будівель міста, котрі йдуть на продаж. У результаті будова занепадає».
Водночас міська влада ні інтелектуально, ні духовно, ні матеріально не може використати за призначенням ті будівлі, які належать їй. Входячи до п’ятірки центрів художньої культури України, разом із Києвом, Одесою, Харковом і Львовом, Ужгород не має своєї картинної галереї. Ні мерам, ні депутатам міської ради, ні міськвиконкому впродовж багатьох років і кількох скликань поспіль, цього не потрібно. Дивує культурна «сірість» чинної влади, для якої питання культурної спадщини — на останньому місці. Сумно, бо в цивілізованих країнах саме музеї, а не базари чи супермаркети є предметом гордості городян. Якщо цього не усвідомимо — ризикуємо втратити статус Всеукраїнського центру художньої культури. А більшого удару по престижу міста важко й уявити, бо Ужгород ніколи не стане ні промисловим, ні торговим, ні банківським містом.
«Упродовж кількох років ми звертаємося до міської влади виконати рішення обласної ради про передачу приміщень для потреб художнього музею, щоб створити тут єдиний культурний центр, що дало б можливість не лише збільшити виставкові площі музею, а й створити реставраційну майстерню, заснувати Музей книги та друку, Центр масштабних культурно-мистецьких акцій. Однак на наші звернення з кабінетів міської влади приходять банальні відписки», — каже Франциск Ерфан.
Сьогодні єдине сподівання на те, що інтелектуальна спільнота краю таки вплине на депутатів Закарпатської обласної та Ужгородської міської рад, щоб ті дійшли спільного рішення про створення на Жупанатській горі потужного культурного центру. Таким вчинком під кінець своєї нинішньої каденції вони ще мають шанс засвідчити свою приналежність до крайової еліти.
