Уточнення з приводу публікації С. Грабовського «Чи завжди експертні ради складаються з фахових експертів?» у «Дні» від 18.01.2018 року
Насамперед хочу розвіяти сумнів автора і запевнити читачів, що як члени експертної ради, так і співробітники Держкомтелерадіо, які здійснюють дозвільну процедуру щодо видавання дозволів на ввезення в Україну видавничої продукції походженням із країни-агресора, добре знають, хто такі Ентоні Бівор, Борис Соколов і Борис Акунін, а рішення про відмову у видаванні компаніям-імпортерам дозволів на ввезення окремих видань їхніх творів в Україну аж ніяк не пов’язані з особистостями цих авторів — людей, безумовно, поважних і талановитих.
Оскільки проблема зовсім в іншому, спробую це пояснити.
Ще 2009 року я зробив припущення («День», № 79 за 15 травня 2009 р., «Рокський тунель імперської пропаганди»), що сформована під впливом кремлівської пропаганди асиметрія у ставленні один до одного українського і російського народів призведе до того, «що в разі, якщо, не дай Бог, Росія надумає «примушувати Україну до миру», то на західному кордоні «миротворців» зустрічатимуть не «ковпаки», «матросови» й «гастелло» кинджальним вогнем усіх видів зброї, а «павлики морозови», «полковники носи» та «лейтенанти коновалюки» хлібом-сіллю, квітами під гусениці танків, списками «свідомітів» та чергами за поліцейськими пов’язками».
Тоді я й уявити не міг, що реальність, яка безжально вломилася в наш дім 2014 року, виявиться ще драматичнішою, аніж той похмурий прогноз. І що сотням тисяч нас, мирних громадян, доведеться надовго змінити комфортні квартири на бліндажі, взяти до рук зброю, побачити спустошені міста і села, хоронити бойових побратимів, відчути на собі недобрі погляди співвітчизників, які щиро шкодують, що Збройні сили України не дозволили «звільнити» їх.
Причина масової зради з боку більшості населення Криму і значної частини населення Донецької та Луганської областей лежить на поверхні — надто багато років у нашому інформаційному і культурному просторі бракувало України і, навпаки, було забагато Росії.
Як наслідок, українець, із мізків якого рашпілем проросійської пропаганди начисто стерто звивини, що відповідають за здатність критично мислити і за наявність почуттів патріотизму й гідності, в російському загарбникові побачив не муравйовського садиста, мародера і ґвалтівника, а симпатичного героя російського серіалу, кліпу, роману. Більш того, — свого брата і співвітчизника. До чого це призвело, всім відомо.
Прикро, що навіть після чотирьох років з початку російської агресії у нас знаходяться люди, які намагаються переконати суспільство, що «русского мира» забагато не буває, що поряд з поганими є правильні росіяни і ми мусимо забезпечити їм у нашому культурному просторі «зелене світло».
От, приміром, пан Грабовський бідкається: «Чим завинили спогади княгині Дашкової чи щоденник реформатора військової справи Мілютіна?»
Очевидно, що коли для нього Дашкова є просто княгинею, а Мілютін — реформатором, то фахівці Держкомтелерадіо та члени експертної ради розглядають цих осіб під іншим кутом зору: першу сприймають як подругу і сподвижницю імператриці Катерини II, яка рекомендацій не потребує, а другого — як душителя свободи народів Кавказу, до заслуг якого належить, зокрема, участь у полоненні імама Шаміля.
Словом, це не наші герої. А книжки про них є нічим іншим, як пропагандою держави-агресора, яка в даному разі полягає, як зазначено в Критеріях оцінки, — в пропаганді імперських геополітичних доктрин, які «передбачають об’єднання народів навколо держави-агресора, її державної мови, культури, панівної релігійної конфесії і слугують ідейним підґрунтям повернення України у сферу домінування держави-агресора».
Стосовно ж російського видання праці Ентоні Бівора «Сталінград», то я нещодавно (19.01.2018) висловлювався на «Цензор.Net» і «Радіо Свобода», тому обмежуся нагадуванням, що текст видання від московського видавництва «Азбука-Аттикус» відрізняється від оригіналу і містить висловлювання, які здатні спровокувати міжнаціональну ворожнечу.
Також вважаю за необхідне до тексту статті, про яку йдеться, зробити деякі уточнення.
По-перше, вживається термін «заборона». Її немає. Є лише обмеження, яке стосується суб’єктів господарювання. При цьому кожен громадянин може за один раз ввезти у Україну до десяти примірників будь-якого видання, включно з тими, на заяви про видавання дозволів на ввезення яких імпортерам надано відмову. Ті ж твори можуть потрапити до українського читача через торговельну мережу, якщо вони видані і ввозяться з будь-якої іншої країни світу, крім Російської Федерації.
По-друге, автор згадує про якийсь «сформований на основі експертних висновків Держкомітетом телебачення і радіомовлення список заборонених до ввезення книг». Ніколи не чув про такий. Як і не чув про існування в Україні органу, до повноважень якого належить укладання такого списку.
По-третє, якщо пан Грабовський, можливо, мав на увазі Перелік книжкових видань, зміст яких спрямований на ліквідацію незалежності України, пропаганду насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини, то його складено на прохання Державної фіскальної служби, він має рекомендаційний характер, і немає жодних підстав називати його заборонним.
По-четверте, цей Перелік містить 136 найменувань, а не 74, як зазначено у С. Грабовського.
По-п’яте, експертна рада до його формування не має жодного стосунку.
По-шосте, під «ще одним списком недозволених до поширення в Україні книг» автор, схоже, має на увазі Перелік видавничої продукції, на ввезення якої надано відмову у видаванні дозволу на підставі негативного висновку експертної ради. Він не «ще один», оскільки два списки мають зовсім різний статус і їх не можна ставити на один щабель.
По-сьоме, під висловом «видані півтисячними накладами» слід розуміти обсяг товарної партії, яка планувалася до ввезення в Україну.
Із наведеного напрошується запитання: а чи не краще було б, перш ніж ставити під сумнів фаховість експертів Держкомтелерадіо, звернутися за роз’ясненнями до прес-служби Держкомтелерадіо чи хоча б поверхово ознайомитися з профільним законодавством?
