Після проголошення Незалежності в Україні побудовано багато церков. Відтак виникла велика потреба у майстрах церковного малярства, насамперед — в іконописцях. На жаль, доволі часто доводиться чути думку, що сучасні ікони не торкають душу. Ба більше — нагадують світський живопис... Дехто навіть стверджує, що створення ликів перетворилося для деяких художників на заробітчанство... То якою є сучасна ікона? Чи обов’язково іконописання потребує академічної освіти? Чи є кафедри в академіях мистецтв, де навчають основ іконопису? Чи справді якість іконопису завжди залежить від духовних якостей митця? Чи, зрештою, потрібно сучасним іконописцям поєднувати традиції й новації? Про це — у розмові з істориком мистецтва, проректором Львівської національної академії мистецтв Романом ЯЦІВИМ.
ПРО ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОГО РЕЛІГІЙНОГО ЖИВОПИСУ Й ІКОНОПИСУ
— Питання сучасного українського іконопису є доволі розлогим і може розглядатися в кількох аналітичних проекціях, — говорить професор Р.ЯЦІВ. — Першою з них є суспільний запит на нову ікону, співвідносно ансамблевості сучасних храмів та стадіальності розвитку церковної літургії, яка органічно пов’язана з безпосередньою практикою богослужіння. Другою проекцією може бути канонічність ідейно-смислового наповнення ікони, як і сама еволюція розвитку різних іконографічних типів, співвідносно з сучасною богословською інтерпретацією Святого Письма. Ще іншою аналітичною проекцією можна вважати суто професійну (фахову) оцінку ікони як одного з жанрів сакрального мистецтва, яке розвивається не менш інтенсивно, як і інші види сучасного образотворчого мистецтва. Для того щоб охопити сутнісні питання функціонування сучасної української ікони, необхідно враховувати кожен із зазначених аспектів.
«СВЯТІ ОЛЬГА І ВОЛОДИМИР», РОМАН ВАСИЛИК
— Загалом, скільки років технології іконопису, і звідки він прийшов?
— Технологія іконопису еволюціонувала від ранньої християнської доби, але зазнала найбільше вдосконалень у візантійському мистецтві. Оскільки писання ікон раніше здійснювалося ченцями у монастирях, то самі способи підготовки ґрунту (левкасу) та рецепти фарби були тривалий час доволі консервативними. Зрозуміло, що ці технології впродовж століть зазнавали певних змін, хоча навіть у сучасності чимало іконописців намагаються дотримуватися давніх, перевірених часом, рецептів. Разом із тим сьогодні поруч із класичними техніками використовуються й сучасні матеріали, найперше — акрилова фарба, на різних основах (ґрунтоване дерево, полотно) — залежно від функціонального призначення твору (для іконостасу в храмі, для приватного помешкання чи громадської установи, може бути й для виставки). Відповідно до призначення ікони вибудовується структура Образу з певним ідейно-символьним наповненням.
«СВЯТИЙ ЛУКА», СВЯТОСЛАВ ВЛАДИКА
— У чому традиція саме українського іконопису?
— Традиція українського іконопису, якщо брати до уваги попередні історичні епохи, полягає в органічній єдності з духовно-культурним кліматом в Україні, з морально-ціннісними пріоритетами життя народу, і навіть із певними політичними подіями. Тому український іконопис, для прикладу, епохи Ренесансу, а особливо бароко, вважається демократичним за своїм духом, за мірками християнської етики. Традиція українського іконопису вибудовувалася сумарністю культурно-регіональних відмінностей, які, у свою чергу, були інспіровані тими чи іншими особливостями життя народу, а також і політичних еліт. У цьому випадку треба розглядати кожну пам’ятку чи ціле явище у дуже конкретному історичному, а з ним — і середовищному контексті.
Феномен українського іконопису полягає й у тому, що поняття традиції не зупиняло самого процесу оновлення ідей і форм, якими жило це мистецтво. Якщо на тих чи інших стадіях відчувалася певна застиглість, то неодмінно знаходилися ті автори, які пропонували інший шлях розвитку, і, як правило, він був пов’язаний з важливими суспільними процесами в житті української нації. Найбільше це відчитується в так званій народній течії українського іконопису.
— Чи є відмінність між релігійним живописом та іконописом?
— Відмінність між іконописом і релігійним малярством полягає в їхній різній ідейній і духовній основі. Ікона має метафізичну сутність і скерована до глибинних внутрішніх почувань людини, натомість релігійне малярство інтерпретує ті чи інші частини Біблійних текстів, звертаючись не лише до Ідеї християнської віри, а й до сюжетної фабули Старого чи Нового Заповітів. Лише в окремих пунктах християнських символів (смислів) релігійне малярство та іконопис можуть зближуватися між собою, але і в тому разі їх розрізнятиме структура Образу.
«РІЗДВО ХРИСТОВЕ», ЛЮБОВ ЯЦКІВ
— Чи з’явилися в сучасній іконі сучасні теми?
— Духовна та естетична природа ікони передбачає не лише метафізичні посили, а й теософські й навіть соціально-етичні реакції на певну історичну добу. Відомо, що в багатьох іконах минулого затрималися ті чи інші оцінки дійсності, найбільше — морально-ціннісні деформації в житті суспільства, порочні явища. В епоху модернізму іконопис зазнав суттєвої секуляризації, ввібравши у себе деякі полярні духовно-культурні доктрини часу, в тому числі й зі слідами атеїстичної свідомості. В посткомуністичну епоху іконопис позбавляється важких наслідків матеріалістичного світогляду, який залишив відбитки в деяких пам’ятках церковного мистецтва другої половини XX ст., намагаючись повернутися до базової парадигми християнського мистецтва в цілому. Тому проникнення в сучасну ікону тих чи інших ремінісценцій нової історичної реальності є сповна виправданим із погляду традиції. Особливо інтенсивно сучасні теми з’являються за останні роки, коли український народ знову бореться з московським завойовником — історичним ворогом України. Тема війни, героїзму нерідко трансформується в класичний образ козака Мамая, а також вписується в інші іконографічні мотиви — Богородиці-Покрови, св. Юрія, св. Михайла, Розп’яття Христового та ін. У такий спосіб глорифікуються образи наших сучасників (Небесна Сотня).
ЯК НИНІ СТАЮТЬ МАЙСТРАМИ ІКОНОПИСУ?
— Назвіть, будь ласка, найяскравіших представників сучасної Львівської іконописної школи?
— До найбільш знаних представників сучасного іконописного малярства можна віднести, зокрема, Романа Василика, Костя Марковича, Любов Яцків, Іванку Крип’якевич, Святослава Владику, Дмитра Гордіцу, Андрія Винничка, Данила Мовчана, Уляну Томкевич. Оригінальну групу авторів, які орієнтуються на традицію народної ікони, складають: Роман Зілінко, Остап Лозинський, Уляна Нищук-Борисяк, Левко Скоп, Тетяна Думан. Не менш цікаво трактують іконописну традицію ще молодші автори, зокрема Іванка Демчук, Софія Білик, Ольга Кравченко, Марія Іванюта.
«УСПІНЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ», ЛЮБОВ ЯЦКІВ
— Кафедра сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв — єдина такого роду кафедра в Україні. Чим ще вона особлива?
— На кафедру щороку вступають на перший курс понад десять абітурієнтів, в більшості вмотивованих займатися саме цією галуззю мистецтва. Невдовзі, в динаміці навчального процесу, ці студенти відчувають, що сакральна сфера є відчутно іншою від усіх спеціальностей образотворчого чи декоративно-ужиткового мистецтва. Тут треба ретельніше вивчати традицію, знатися на ключових етапах розвитку християнського мистецтва з його складною знаково-семантичною системою. Від перших кроків необхідно розбиратися в іконографічних типах зображень, а найбільше — плекати в собі морально-етичні чесноти, без яких не може вирости іконописець в цьому творчому покликанні. На навчання йдуть, зокрема, й ченці, або випускники інших вишів, що відкрили в собі бажання і здібності працювати в цій сфері. Для розвитку професійного світогляду в навчальній програмі кафедри передбачено не лише конкретні практичні заняття, а й поглиблені курси богослов’я, історії мистецтва. А сама кафедра за свої 20 років існування стала відомою як в Україні, так і поза ії межами. Про це свідчить вже той факт, що серед студентів були й громадяни інших держав, зокрема Польщі, Франції, Бразилії. Кафедра сакрального мистецтва ініціювала Міжнародний іконописний пленер у с. Новиця (Польща) та с. Замлиння (Україна), після якого виставки відбуваються в багатьох містах України та Польщі. На сьогодні відбулося вісім таких пленерів з великим числом учасників. Ще однією масштабною ініціативою кафедри стало створення 2012 року Української спілки іконописців, завдяки діяльності якої координуються зусилля іконописців із різних регіонів України розвивати цю творчу галузь.
ПРО АВТОРСЬКІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ МИТЦІВ
— Як ставитеся до формальних новацій у сучасному іконописанні? Зокрема, як прокоментуєте виставку в «Іконарті» Данила Мовчана «На папері», яку художник назвав «рефлексіями над іконою, над тілом Христовим, над особистими переживаннями довкола сакрального мистецтва...». Також зараз відомі випадки, коли дуже світські (за тематикою творів) живописці беруться до створення ікон. Наприклад, про Олександра Войтовича, головна тема творчості якого — жіночий портрет та оголена натура. Тим часом цей художник написав кілька ікон для Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла. Наскільки можливе таке творче поєднання?
— Розвиток нової мови в іконописі — процес закономірний, хоча складний і не завжди ефективний. Деякі авторські інтерпретації канонічних образів мають дискусійний характер і не завжди годяться для тих ікон, які виконують роль у літургії. Бувають випадки, коли новостворена ікона «конфліктує» з середовищем храму, вносить у нього естетичний, а ще гірше — духовний дисонанс. Проте класична ікона спонукає до авторських інтерпретацій, так само, як і релігійні смисли потребують сучасної інтерпретації — тоді іконопис продовжує свій розвиток співвідносно з новими мистецькими ідеями сучасної епохи. На це, зокрема, вказують досвіди таких визначних мистців другої половини XX — початку XXI стст., як Юрій Новосільський, Яків Гніздовський, Микола Бідняк, Омелян Мазурик, Петро Холодний-молодший та ін. «Рефлексії над іконою, над особистими переживаннями довкола сакрального мистецтва», як назвав свою виставку «На папері» Данило Мовчан, є сповна прийнятними у разі відповідальної духовної настанови автора до свого творчого завдання. Так само не бачу суперечності у факті звертання до іконописного жанру тих художників, для яких ця сфера не є головною (для прикладу, творчість дуже цікавого львівського мистця Олександра Войтовича). Ключовим моментом у таких випадках є індивідуальна професійна, а ще більше — етична відповідальність автора перед таким вибором.
